Війна світів

«Ну що ж, можете взяти дитину на руки, татусю!» — звернулася до мене акушерка. Хвилюючись і не розуміючи, як це правильно робиться, притиснув до грудей маленький згорточок із дочкою. Через кілька років те ж саме повторилося з сином уже в іншому пологовому будинку. В моїх обіймах перебувала не просто новонароджена людина, а нова доля й колосальна відповідальність за те, як вона складеться. Крім перших емоцій, чітко пам’ятаю, про що думав у ті миті: «Боже, Ти довірив мені право бути батьком. Допоможи ж виховати дітей гідними людьми, які будуть служити Тобі!» Тепер, коли вони підросли, ця молитва не тільки не втратила актуальності, але стала ще більш потрібною. Прочитавши заголовок «Війна світів», ви можете подумати: «Точно, саме це і відбувається в моєму домі...» Проте тимчасові конфлікти з дітьми — не основна проблема. Справжня «війна світів» відбувається за їхні душі! Це битва між світлом і пітьмою, Царством Божим і задумами диявола, а лінія фронту проходить прямо через серця. Результат цієї битви має вічні наслідки. Тому відразу ж погодьмося — вірити й не здаватися, молитися й не занепадати духом, воювати не з дітьми, а ЗА них. І хай допоможе нам Бог!

Спаси й сохрани!

Нещодавно я звернув увагу на відмінності в значенні одних і тих же слів у різних мовах. Наприклад, старослов’янське «воспитать» явно пов’язане із завданням «питать», тобто годувати дитину, поки вона не виросте. Очевидно, що на таке сприйняття батьківських функцій вплинули зовнішні фактори, характерні для слов’янської історії: голодні роки, погані врожаї, стихійні лиха. Можливо, звідси й укорінене переконання: «Основне, щоб діти були ситі й одягнені». Зовсім інший відтінок має українське слово «виховати». Тут простежується зв’язок зі словом «ховати». Україна здавна страждала від набігів кочових племен, а також військових походів сусідів. У таких умовах першочерговим завданням батьків було заховати дітей, переміщаючи їх у безпечне місце. Так чи інакше, обидва слова несуть важливе послання, якщо подивитися на них не лише буквально, але й з духовної сторони. Ми повинні плекати не лише тіла, але й душі дітей, навчити їх, що «не хлібом одним буде жити людина», стежити за їхнім «інформаційним меню».Також на нас покладена місія охороняти, захищати, а якщо потрібно, то й ховати дітей від гріха, зла й беззаконня.

Полювання на царських дітей

У Старому Завіті описується неймовірна історія, яка трапилася в родині царя Ахазії. Коли він помер, до влади прийшла його мати — одержима бісами цариця Аталія. Щоб забезпечити собі одноосібне правління, вона відразу ж оголосила полювання на власних онуків. Урятувалася тільки одна дитина, яку заховали в храмі. Хлопчика звали Йоаш, і йому належало жити, не виходячи за поріг священної будівлі (див. 2Цар.11:1-3). Щось схоже відбувається і в наш час. Увесь світ лежить у злі, і диявол намагається згубити дітей, починаючи з раннього віку. Тепер гріх неабияк «помолодшав». Завдяки доступності Інтернету діти стикаються з багатьма спокусами, про які ми в їхньому віці навіть не здогадувалися.Єдиний спосіб захистити їх — це визначити чіткі межі, які не можна переступати.

«Чому не можна?»

Можливо, маленький Йоаш нарікав: «Чому мені не можна виходити за межі храму? Он інші гуляють, де хочуть!» Однак його безпека була важливішою за тимчасові примхи. Батьки-християни повинні чітко сказати: «У нашому домі такі правила! Нас не цікавить, що можна, а що не можна вашим однокласникам. Ви — вибраний рід і спадкоємці Царя над царями. Диявол полює за вами з особливою ненавистю, і ми вас йому не віддамо!» Іншими словами, любі дітки, ви не будете дивитися відео «такого» характеру. Ми будемо мати доступ до ваших сторінок у соціальних мережах. Ви будете повертатися додому до певного часу. Коли б ми вам не зателефонували, ви повинні відразу взяти трубку й розповісти, де ви. Занадто жорстко? Якщо захочуть, то все одно обдурять? Можливо, але наше завдання — зробити все, щоб захистити їх від ризикованих ситуацій. Краще побудувати паркан на вершині гори, ніж поставити «Швидку допомогу» біля її підніжжя. Адже основна мета не в тому, щоб забезпечити чадам щасливе дитинство, а в тому, щоб зберегти їх для благословенного життя! Запам’ятайте: авторитет наробляється послідовністю дій. Поступитися — означає програти все, що було завойовано до цього. Будьте послідовні й непохитні. Встановили межі — захищайте їх! Якщо ви виграєте битву за те, хто в домі господар, у перші п’ять років, далі буде простіше. Програєте, піддавшись жалості, — прийміть мої співчуття! Повірте, краще спочатку максимально «затиснути гайки», а потім їх потроху послаблювати, ніж залишити розслабленими, а потім намагатися «закручувати» на ходу!

Безпечне місце

Біблія відкриває, що Йоаш був врятований тільки тому, що перебував на території храму. Дорогі батьки, найкраще місце для наших дітей — це Божий дім! Звичайно ж, церква не замінює батьківського виховання, але може стати надійним союзником у боротьбі за наших синів і дочок. Будь ласка, подбайте про те, щоб ваші діти відвідували недільну школу, церковні клуби, їздили в християнські табори. З іншого боку, ні в якому разі не відправляйте їх у табори, організовані невіруючими людьми, навіть якщо вам подарують безкоштовну путівку. Повірте, це дуже небезпечно: дитина може повернутися звідти, зробивши непоправні помилки й скалічивши собі все життя. Зрештою, кожен із нас стає «середнім арифметичним» своїх найближчих друзів. Запитайте самих себе: «З ким спілкуються ваші діти? Хто має на них вплив? Хто формує їхню думку, погляди й смаки?» В Африці є приказка: «Дитина стане такою, яке село, у якій вона виросла», і в цьому є частка правди. Тому допоможіть своїм дітям знайти друзів-християн, використовуйте будь-яку можливість, щоб познайомити їх із тими, хто дає хороший приклад. Звичайно, ми також можемо дружити й із невіруючими, але люди, які не знають Бога, не можуть бути в числі найближчих друзів. Якщо ж це сталося з нами або нашими дітьми, саме час переглянути свої цінності й пріоритети. Як в історії з Йоашем, нам слід вивести синів і дочок «з середовища вбиваних» (2Цар.11:2) і ввести їх під покров Божих святинь.

З чого почати?

Я дуже вдячний Богові за те, що у свій час моя мама не залишила мені іншого вибору, окрім як бути в церкві й служити. Вона постійно повторювала мені: «Ти можеш чогось не мати або не досягнути, але Господу служити зобов’язаний!» Наша сім’я прийшла до віри через горе. Коли мені було 9 років, я вперше почув страшний діагноз — «туберкульоз кістки». Лікарі сказали, що доведеться рік пролежати прикутим до ліжка, а далі — операція. Однак Бог чудовим способом зцілив мене від цієї хвороби, і далі я ріс із чітким усвідомленням, що перебуваю перед Ним в неоплатному боргу. Іноді батьків турбує питання: «А чи захочуть діти щось робити для Бога?» Мене ж особливо ніхто не питав. Мама сама пішла в служіння «з головою» й потягла туди мене з молодшим братом. Оскільки за професією вона вчителька, то й у церкві стала працювати з дітьми. Тож я, ще дитина, став отримувати регулярні завдання — спочатку допомогти в підготовці до уроків недільної школи, потім самому провести урок... Не зоглядівшись, я зрозумів, що служу вже не через маму, а тому, що мене кличе Бог. Тепер я переконаний, що на перших порах абсолютно не має значення, у якому саме служінні братиме участь дитина. Основне — щоб вона відчула і запам’ятала цей смак! Згодом Господь направить її до особистого покликання, але шлях у тисячу миль завжди починається з першого кроку. А підштовхнути до нього — наше завдання!

Що ти бачиш?

Кілька років тому, коли я дивився в Інтернеті богослужіння однієї з найбільших американських церков, мій маленький син непомітно підкрався і також заглянув в екран комп’ютера. «Тату, скільки там людей?» — запитав він. «Ну, не знаю, зал на п’ятнадцять тисяч, а це тільки одне з трьох недільних зібрань...» — став пояснювати я. Його реакція мене приголомшила: «Так, це багато... Але коли я стану пастором, то моя церква буде такою!» — «Ого, які амбіції!», — мало не вирвалося з моїх уст, але я вчасно зупинився і подумав: «А це ж чудово, що він мріє бути пастором! Чудово, що він пов’язує своє майбутнє з церквою! Дай Бог, щоб ці мрії не згасали, а ставали все яскравішими та яскравішими!» Диявол полює на наших дітей не просто так, а тому що вбачає в них потенційну загрозу. Він бачить, яке прекрасне майбутнє приготував їм Бог, і намагається задушити його в зародку. Сатана знає, що наші діти можуть стати Божими служителями, що в їхніх руках — пробудження нових поколінь. Чи бачимо це ми? Який наш власний погляд на власне потомство?

Як дивишся, так і цінуєш

Коли єгипетський фараон вирішив винищити єврейських немовлят, матір Мойсея, ризикуючи власним життям, три місяці переховувала малюка: «...побачила його, що він гарний, та й ховала його...» (2М.2:2). Розмірковуючи про цей вчинок, я отримав серйозне одкровення: саме від того, яким ти бачиш своє дитя, буде залежати, наскільки будеш його берегти. Якщо чесно, далеко не всі новонароджені викликають розчулення, але для мами її дитя завжди найкрасивіше. Єврейське слово, яке тут вживається, також означає «добрий, прекрасний, благополучний, щасливий, корисний, приємний, бажаний». Хіба не так ми дивимося на немовлят? Та дуже важливо, щоб подібне ставлення до дитини зберігалося й далі — коли вона дорослішає, проявляє характер, робить помилки. У кожного з нас є свої «плюси» і «мінуси», але всім хотілося б, щоб до нас ставилися, виходячи з кращого, а не з гіршого боку нашого єства. Іноді ми як батьки схильні «зациклюватися» на негативі. Але це однаково, що дивлячись на поле, бачити одні бур’яни. Звичайно ж, вони там є, і їх треба методично прополювати, але набагато важливіше засівати землю добрими зернами. Заведімо ж звичку «ловити» дітей не на поганих, а на хороших учинках, хвалити їх за добре частіше, ніж докоряти за погане. Повірте, одне слово підтримки заохотить до правильної поведінки більше, ніж тисяча докорів за якийсь промах.

Не схожий на інших

Також хотілося б підкреслити ще одну важливу думку: ніколи не порівнюйте своїх дітей з іншими. По-перше, це, як мінімум, нечесно. У сусідських синів і дочок ви бачите тільки «фасад», а у своїх оцінюєте і «підвал», і «горище». По-друге, в інших дітей можуть бути зовсім інші здібності. Якщо в когось вроджений дар до музики, а у вас у родині ніхто ніколи не співав, то немає сенсу змагатися. Допоможіть дітям знайти те, до чого вони мають вроджену схильність і в чому зможуть стати найкращими.

«Дивись на мене!»

Є старий одеський жарт про маму, що йде по вулиці з двома малюками. «Скільки років вашим діткам, Саррочка?» — запитує перехожий. «Хірургові — шість, юристові— чотири!» — не моргнувши оком, відповідає матуся. А ким виростуть наші діти? Чи вдалося нам розпізнати закладені в них дари й таланти? Що ми бачимо в них? Усі ці питання надзвичайно важливі, але є ще одне, яке має вирішальне значення: «А що наші діти бачать в нас?» Одного разу Ісус сказав: «…хто Бачив Мене, бачив і Отця» (Ів.14:9). Чи можемо ми підписатися під цими словами? Чи видно в нас Отця Небесного? Чи являємо ми Його дітям? Англійці кажуть: «Не виховуйте дітей — виховуйте себе, а діти все одно виростуть такими, як ви». Усе починається з власного прикладу. Наші справи часто звучать так голосно, що діти не чують наших слів. Якщо батьки щиро служать Богу, цей стиль життя передасться і дітям. Якщо ж ми в церкві одні, а інші вдома, діти навчаться бути лицемірами. Познайомити дітей з Господом може тільки той, хто сам Його знає; прищепити їм чесність і порядність — той, хто сам не йде на компроміс; запалити їх вогнем ревності й спраги до Бога — той, хто сам горить. Головне — не забувати, що у нас для цього дуже невеликий відрізок часу, усього лише 17-18 років.

Основа життя

Пам’ятаю, мені якось довелося спостерігати за заливкою фундаменту — спочатку був установлений дерев’яний каркас, потім його заповнили бетоном, а вже через кілька тижнів дошки, які служили опалубкою, лежали осторонь. Саме так буде й з нами. Тати й мами, немов тимчасова конструкція, можуть сформувати ще не застиглі цінності своїх дітей, а потім неминуче відходять убік, щоб діти самі будували на закладеному фундаменті. Читаючи Біблію, я захоплююся прикладами тих, хто, залишившись далеко від батьківського дому, зберегли віру й вірність. Йосип не зламався під натиском стародавнього Єгипту, Даниїл устояв у Вавилоні, маленька дівчинка не забула про свого Творця, опинившись у полоні сирійського воєначальника Наамана... «Опалубки» вже не було, та фундамент був закладений надійно! Їхнім батькам вдалося максимально використати свій шанс, щоб виростити дітей Божими служителями. Я вірю, що у нас теж це вийде, і в нашому житті виконаються слова обітниці: «Буде потомство служити Йому, й залічене буде навіки у Господа» (Пс.21:31).

Як повернути втрачене?

Одного разу в ранньому дитинстві, йдучи по вулиці з мамою, я нахилився зав’язати шнурки, а коли підняв голову, ніде її не побачив. Складно передати відчуття паніки й безвиході, які в ту мить пронизали моє серце. Виявилося, що мама просто зайшла в магазин, не помітивши, що я відстав, але для маленького хлопчика залишитися самому посеред вулиці було жахливою катастрофою. Набагато пізніше, уже маючи своїх дітей, я пережив подібне, але з іншого боку. Ми з чотирирічною дочкою йшли по величезному супермаркету, я відволікся й відпустив її руку. Яким же був мій шок, коли через пару секунд її не виявилося поруч! Не буду описувати своїх метань між інших покупців... Я видивлявся в натовпі обриси дочки, питав людей, чи не пробігала повз них кароока дівчинка... Зрештою, знайшовши її в одному з рядів, я не витримав і дав волю емоціям: «Яно! Як ти могла загубитися?!», а у відповідь почув: «Це не я загубилася! Це ти мене загубив». Іноді подібне відбувається між батьками й дітьми — тільки на душевному рівні. Ми втрачаємо один одного — залишаємося поруч, а між серцями зростає дистанція...

У контакті

Бог дав мені одкровення про три точки дотику з дітьми, які можуть повернути до життя втрачені відносини. Біблія описує випадок, що стався з пророком Єлисеєм, коли його покликали воскресити померле дитя: «І ввійшов Єлисей у дім, аж ось той хлопець лежить мертвий на ліжку його!.. І ввійшов він, і замкнув двері за ними обома, та й молився до Господа. І ввійшов він, і ліг на того хлопця, і поклав уста свої на уста його, а очі свої на очі його, і долоні свої на долоні його. І схилився над ним, і стало тепле тіло тієї дитини!» (2Цар.4:32-34). Цікаво, що раніше пророк посилав для цієї місії свого слугу. Той отримав завдання торкнутися дитини жезлом, але це не спрацювало. Хоча палиця пророка символізувала Божу владу, результат був негативним. Як це схоже на спроби деяких батьків і матерів знайти контакт із дітьми виключно на рівні законів і правил! Жезлом і справді можна торкнутися, але ним не можна зігріти. Посох потрібний, але «палицею» нікого не воскресиш! Добре, що Єлисей вчасно зорієнтувався й отримав від Бога іншу інструкцію — торкнутися вустами до вуст, очима до очей, долонями до долонь. Ці образи — актуальні й сьогодні. Нам потрібно бачити світ очима дітей, спілкуватися з ними зрозумілою мовою й простягнути їм руку допомоги.

Очі, уста, долоні

Отже, перша точка контакту — очі. Психологи з’ясували, що, розмовляючи з малюком, небажано дивитися на нього зверху вниз. Потрібно сісти так, щоб очі перебували на одному рівні. Саме тоді він зможе відкритися, не відчуваючи загрози або домінування. Те ж саме стосується й душевного зв’язку. Потрібно спуститися на рівень дитини, зрозуміти, що відбувається в її голові, подивитися її очима, усвідомити, як вона мислить, сприймає і відчуває. Надалі це допоможе знайти контакт на рівні «вуст», підібравши потрібні слова, щоб бути доступним і зрозумілим. А потім — торкнутися «руками», тобто підкріпити своє ставлення конкретною справою. Саме так свого часу вчинив Ісус. Він зійшов на грішну землю, ставши таким, як ми, відчув усе, що ми відчуваємо, пережив усе, що ми переживаємо. Подивившись на світ людськими очима, Великий Бог підібрав доступні людям слова. А найголовніше — простягнув нам Свої руки, дозволивши забити в них іржаві цвяхи за наші гріхи. Якщо стосунки з дітьми холонуть, скористайтеся методом «трьох дотиків». Знайдіть зручне місце і час, щоб поговорити з дитиною віч-на-віч і дізнатися, чим вона живе. Запитайте, що володіє її думками, про що вона мріє, як вона бачить різні речі у своєму житті. У жодному разі не перебивайте, поки вона не пояснить власну точку зору. А потім, зрозумівши, що коїться в її душі, розкажіть, що думаєте про це ви. Візьміть дитину за руку і запевніть, що ви — її друг і готові їй допомагати. Незалежно від віку, дитина має знати — її безумовно люблять, татові й мамі не все одно, що з нею відбувається, вони за неї, а не проти. Щоб вона не накоїла, її постараються зрозуміти, а не засудити. Вона може розповісти абсолютно про все, не боячись, що її відкинуть. Її покаяння буде прийняте, її проблеми не здадуться дорослим неважливими.

«Стріли в руках сильного»

Один чоловік мені якось навіть зізнався: «Ненавиджу слухати проповіді про виховання дітей. Кожен раз після цього мене мучить почуття провини за те, який я поганий батько...» Щоб уникнути цього, важливо зрозуміти: ідеальних батьків взагалі немає. Їх не було в нас, і ми не станемо такими. Однак кожен може стати кращим, ніж є зараз. Одного разу я спостерігав, як досвідчений стрілець тренував молодих учнів. Він ставав позаду них і клав свою руку поверх їхньої руки. Думаю, чогось подібного потребує кожен із нас. Нам потрібен хтось, хто допоможе гідно виконати свою роль. Добра новина в тому, що Бог, Який назвав Себе досконалим Батьком, може допомогти земним татам і мамам. Він — Той, Хто здатний покласти Свою руку на нашу і, коли наші сили закінчуються, зміцнити Своєю могутністю. Ми ніколи не станемо ідеальними батьками, але цього й не потрібно. Усе, що потрібно, — просити в Бога мудрості, прислухатися до Його підказок і, врешті-решт, дозволити Йому виховувати наших дітей через нас.

Микола САВЧУК,
уривок із колективної книги «Как воспитать детей, служащих Богу»

"Благовісник", 4,2016