Благовісник

Отцівство і синівство

«І приверне він серце батьків до синів, і серце синівське до їхніх батьків, щоб Я не прийшов, і не вразив цей Край прокляттям!» (Мал.4:6).
Це останні слова Старого Заповіту. Після цього настав так званий період мовчання, коли Бог не промовляв до Свого народу протягом чотирьохсот років. Це не просто остання книга Старого Заповіту, не просто останні слова, а останнє звернення Бога до людей перед тим, як через чотириста років зазвучить конкретний, яскраво виражений «голос того, хто кличе в пустелі». Зазвичай, якщо люди хочуть залишити щось на пам’ять, щоб це вразило й не забулося, вони кажуть це вкінці. І зробив це Бог, щоб згодом у Нього не було підстав, щоб уразити землю прокляттям.
У цьому уривку Бог апелює до серця, говорячи, що саме там має статися особлива глобальна переміна. Усім нам відомі слова: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» (Пр.4:23).
І для того, щоб ми з вами стали справжніми батьками й справжніми синами, повинна відбутися велика переміна в нашому серці. І це не одномоментний процес. Зі зміни мають відбуватися постійно, тому що ми повинні щодня преображатися в образ Ісуса Христа.
Слово «серце» (євр. «лєбаб») вжите в Біблії понад 1000 разів. Тому якщо Бог цьому органу приділив стільки уваги, то й ми з вами повинні бути уважними щодо нього. За богословським тлумаченням, серце — це не фізичний апарат для перекачування крові, а своєрідний осередок душі й духа.
Писання свідчить, що кожна людина, яка покладається лише на власне серце, на свій розум, немудра: «Хто надію кладе на свій розум (в оригіналі «лєбаб» — серце), то він нерозумний» (Пр.28:26). Тобто якщо я покладаюся лише на своє серце, на свої почуття, які зараз оволодівають мною, то буду просто нерозумним. Тому правильно зважати на те, як на наше серце дивиться Бог. А з погляду Бога «людське серце найлукавіше над все та невигойне» (Єр.17:9).
У різних уривках Писання сказано, що Бог проникає в серце й випробовує серця. Тому ми повинні довіряти свої серця Богові, щоб Він стежив за ними й через Свого Святого Духа спрямовував їх. Саме Бог є тим індикатором істинного стану нашого серця. На кожному виробництві є прилади, за допомогою яких визначають, чи вироби виготовлені відповідно до стандарту. Але час від часу й ці пристрої, які визначають відповідність стандарту, потребують контролю, їх відправляють на перевірку. Деякі просто налаштовують, коректують чи ремонтують, а інші утилізують. Серце людини також потребує такого калібрування або ж повного оновлення. Бог каже: «І дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро» (Єз.37:27). Цар Давид усвідомлював важливість того, щоб у серці відбувалися переміни, тому й говорив у молитві до Бога: «Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови» (Пс.50:12).
Цього ми потребуємо й у стосунках із нашими дітьми, як духовними, так і кровними. Усі ми хочемо бути добрими, чуйними, уважними, здатними розуміти потреби молодого покоління й за можливістю з Божою допомогою давати відповіді на ці потреби. Немає, напевно, таких батьків, які хотіли б бути неврівноваженими, крикливими, злими. Але іноді ми саме такими і є. І Писання відкриває нам причину цього: «Як ви можете мовити добре, бувши злі?» (Мт.12:34).
Маю слово також і до синів, і до духовних синів. Кожен батько чи духовний батько також колись був сином і, можливо, поступав не зовсім правильно. Пригадуєте дітей, які насміхалися над Божим пророком Єлисеєм. Він був наділений особливою силою від Бога. Дух, який був на Іллі, зійшов на нього з подвійною силою. І ось коли пророк після такого сильного переживання йшов у дім Божий, там його зустріла група дітей. Я вважаю, що це були не маленькі діти (їх би мами самих не відпустили за місто), це були юнаки, які вже виросли фізично, але духовно все ще залишилися дітьми. Відповідно й вчинки їхні були незрілими й немудрими. Вони стали насміхатися над пророком — і він прокляв їх. І прокляття це здійснилося — їх роздерла ведмедиця.
Тому я закликаю всіх згадати своє минуле — і духовне, і фізичне, своїх батьків — духовних і фізичних. Згадаймо свої вчинки. Можливо, ми також робили щось таке, що викликало, м’яко кажучи, обурення наших батьків, цим самим наклавши на себе прокляття. Незаслужене прокляття, наче ластівка, пурхне від тебе, а от те, яке прийшло в наше життя заслужено, завдасть нам особливої шкоди. То ми повинні щиро покаятися перед Богом і перед своїми батьками за ті вчинки, які привели в наше життя прокляття.

Хто такі духовні батьки?
Бог говорить: «Я Бог Авраамів, і Бог Ісаків, і Бог Яковів; Бог не є Богом мертвих, а живих» (Мт.22:32). Я не хочу говорити про сентиментальність чи проповідувати юдаїзм. Просто хочу показати біблійний приклад батьківства. Хочу знайти в житті цих мужів, цих отців свого народу те, що Бог хотів би бачити в тобі й у мені. Про Авраама написано: «Він проти надії увірував у надії…» (Рим.4:18). Тобто в цьому чоловікові було щось більше, ніж просто вік, який він мав, і приналежність до певної групи. Це була віра Богові. Ісак був великим у Бога. Яків названий Божим князем. І «Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом» (Євр.11:16), їхні вчинки Він схвалював, у їхньому житті був присутній.
Тому якщо ми хочемо, щоб Бог не соромився нас, щоб Він нас називав Своїми синами, нам треба зро­зу­­міти, що ж саме Бог цінував у тих отцях віри. Аналізуючи ці особистості, хочу зазначити, що не настільки важлива особистість, як присутність Бога в житті цієї особистості. У Книзі пророка Захарії сказано: «Їхні сини це побачать та будуть радіти, потішиться серце їхнє Господом» (Зах.10:7). Тому коли Бог присутній у нашому житті, ми благословенні тим благословенням, яке мав Авраам: «Тож знайте, що ті, хто від віри, то сини Авраамові...Тому ті, хто від віри, будуть поблагословлені з вірним Авраамом… А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці» (Гал.3:7,9,29). Тобто всі обітниці, дані Аврааму, які практично стосувалися його народу, реально можуть проявитися в житті кожного народу, якщо ми вірою пробуватимемо в Господі. І хочу, набравшись сміливості, сказати, що саме ти є тим, хто може те насіння, отримане від Бога, принести у своє життя та життя своїх синів.
Батьківство — це підвищений ступінь відповідальності. Мати певне ім’я завжди легше, ніж відповідати йому. Напевно саме тому в Посланні до коринтян написано: «Бо хоч би ви мали десять тисяч наставників у Христі, та отців не багато...» (1Кор.4:15). Хай це не спонукує наші серця критично ставитися до інших, а змусить проаналізувати те, чи є ми тими отцями, які здатні народжувати й виховувати духовних синів.
Як же визначити те, чи є ми духовними батьками? Який же він — духовний батько?
Передусім це той, хто наділений підвищеним інтуїтивним, таким, що приходить від Бога, бажанням народжувати духовних дітей. Про Авраама сказано: «Він проти надії увірував у надії, що стане батьком багатьох народів» (Рим.4:18). Якщо ти здатен віддати себе Богові як інструмент для того, щоб Він міг через тебе змінювати життя інших людей, значить ти наділений однією з рис духовного батька.
Усестороння турбота про дітей — є ще однією характеристикою духовного батька. «Хоч могли ми потужними бути, як Христові апостоли, але ми серед вас були тихі, немов годувальниця та, яка доглядає дітей своїх» (1Сол.2:7).
Ми часто очікуємо, що діти стануть якимись іншими, але нічого не даємо їм для того, щоб вони змінилися. Тоді як апостол Павло каже: «Не шукаю бо вашого я, тільки вас. Не діти повинні збирати маєток батькам, але дітям батьки» (2Кор.12:14). Тому, щоб стати справжніми батьками, ми повинні накопичити й примножити духовні скарби та богопізнання, щоб мати чим ділитися зі своїми дітьми.
Ми повинні стати прикладом для наших дітей. «Будьте до мене подібні, браття, і дивіться на тих, хто поводиться так, як маєте ви за взір нас» (Фил.3:17).
І основною метою нашого духовного батьківства є зрощування себе та наших синів, «аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти» (Еф.4:13). І саме в цьому процесі ми потребуємо особливого впливу Божого Духа в нашому житті.
Справжній духовний батько не боїться духовних криз. Пригадуєте, як апостол Павло, прийшовши в одну церкву, побачив, що все, що він побудував, зруйновано. Усі ознаки життя, які він бачив реально, втратили свою видимість та актуальність. Але він не зупинився, він каже: «Я знову в муках народження». Тому якщо твоя праця в сім’ї, у житті певної людини чи в церкві в цілому прийшла до нульових результатів, не засмучуйся. Там, де людина може сказати: «Все скінчено!», Бог каже: «Я тільки починаю!» Тому не треба лякатися духовних криз, треба рухатися далі.

Ознаки синівства
Синівство починається зі ступеня учнівства. А статус учня включає в себе певний ступінь смирення, бо, як сказав Христос, «учень не більший за вчителя; але, удосконалившись, кожен буде, як учитель його» (Лк.6:40).
Наслідуючи своїх учителів, учні отримують здатність рухатися в одному дусі зі своїми наставниками. І це є запорукою єдності поколінь. Апостол Павло писав про своїх духовних учнів-синів: «Хіба ми ходили не в одному дусі? Хіба не одними стопами?» (2Кор.12:18).
Процес духовного батьківства та синівства включає в себе також наступність поколінь. Тобто старші не просто повинні поступитися своїм місцем тим, хто прийде після них. Часто ми нині можемо чути нотки жалю за минулим: «От колись було…» Але Бог не змінився, просто в нашому житті не спрацювало батьківство, тобто втратився зв’язок між поколіннями, і певний духовний досвід, накопичений отцями, не був переданий дітям.
Я хочу проаналізувати один епізод з життя царя Єзекії. «І сказав Ісая до Єзекії: «Послухай Господнього слова: ось приходять дні, і все, що в домі твоєму, і що були зібрали батьки твої аж до цього дня, буде винесене до Вавилону. Нічого не позостанеться, говорить Господь! А з синів твоїх, що вийдуть із тебе, яких ти породиш, декого заберуть, і вони будуть євнухами в палатах вавилонського царя!» І сказав Єзекія до Ісаї: «Добре Господнє слово, яке ти сказав!» І подумав собі: «Так, мир та безпека буде за моїх днів!» (2Цар.20:16-19). Тобто Єзекію не тур­бувало те, як буде вестися його нащадкам. Він хотів бачити добро у свої дні.
Щось подібне буває й у нас. Але справжні духовні батьки вболівають не просто за те, якою є їхня духовна позиція. Вони турбуються про духовний стан, свій і своїх синів, про ті цінності, які потрібно накопичити й передати далі. Тобто ми повинні не просто поступитися місцем, а щось дати тим, хто буде після нас. І будь-які втрати, які ми бачимо в поколінні, яке приходить після нас, це наш біль і наші втрати.
І ще один момент: не треба чекати, коли тебе перестануть носити ноги й будуть плутатися думки, щоб розпочати цей процес наступності. Хороший батько народжує духовних дітей і разом із ними рухається протягом їхнього життя, формує їх і передає свій духовний досвід, а потім поступово поступається їм своїм місцем.
Наступність включає в себе передачу, прийняття, збереження та розвиток. Коли ви дитина й перед вами тільки початок дороги, то так добре, коли батьки щось передадуть вам, якось вас спрямують. Мало сказати: «Ти успадкував таке велике прізвище, правда, яке мало хто знає» або «Ти належиш до такої-то деномінації». Ми повинні їм передати досвід, те, чим ми жили, і передати так, щоб сини наші прийняли це. Ми повинні не просто законсервувати свої духовні знання й передати їх, а показати, як цим користуватися і як у цьому зростати, щоб наші діти, прийнявши наші знання та досвід, могли не просто зберігати їх, а розвивати й далі рухатися вперед.
З іншого боку, коли хтось щось дає, дуже багато залежить чи ти готовий прийняти. Духовний син шанує свого духовного батька і з хвилюванням приймає на себе ту відповідальність, яка йому передається. Бог завжди благословляв мужів та жінок віри. І вони були благословенням для свого покоління. Але, як свідчить історія, чи не найважливішим було — без втрат передати це благословення своїм нащадкам. Тому наше завдання і як отців, і як синів — не перервати цього благословення. Усвідомлюючи це, апостол Павло промовляв до свого духовного сина Тимофія: «А що чув ти від мене при багатьох свідках, те передай вірним людям, що будуть спроможні й інших навчити» (2Тим.2:2). Павло не просто певний час користується Тимофієм, не просто один раз щось йому передає. Він передає йому знання та досвід і спонукує нести й іншим людям, які, у свою чергу, матимуть знатність навчити наступних. Але це неможливо без дії Святого Духа, без особистих стосунків кожного — і батька, і сина — із Господом. Апостол Павло, розповідаючи про першоджерело свого духовного досвіду, писав: «Бо прийняв я від Господа, що й вам передав…» (1Кор.11:23).
Батьки, будьмо близькі з Богом, щоб наші діти, бачачи це, могли тішитися серцем перед Господом (див. Зах.10:7) і щоб батьки, дивлячись на шлях віри своїх дітей, могли також радіти в Богові.

Йоганн ПРАЙЗЕЛЬ,
єпископ Союзу незалежних церков Німеччини

"Благовісник", 4,2016