Віра та життя

Витрати порядності

Ніби це щойно сталося, пам’ятаю один момент із дитинства. Я безцільно броджу в одному з парків нашого міста. Просто гуляю. Поряд з парком автобусна зупинка. Там, як завжди, багато народу. Раніше автобуси ходили не так часто, як тепер. А про існування маршруток ми не знали в той час абсолютно нічого. Кожен черговий рейс автобуса в нашому маленькому містечку був своєрідною подією. Дотепер не розумію, чому тоді було не пустити додаткові рейси, якщо людей завжди було багато й вони з готовністю погоджувалися платити? Але… не про це зараз мова.

Мені запам’ятався один чоловік, який біг до автобуса. Разом з ним у ту мить бігли ще декілька людей. Але, думаю, були вони не разом. На їхньому шляху красувалася величезна клумба, засаджена квітами. Тоді розумілися в парковому квітникарстві, бо клумба була справді чудовою. Проблема ж у тому, що якщо оббігати клумбу по асфальту — це значно подовжувало шлях, а автобус вже газував, готуючись зрушити з місця. Було б це тепер, більше половини з нас сказали б: «Ну й що, наступна маршрутка через п’ятнадцять хвилин!» Але я саме для того й розповідаю цю історію з розтягнутим вступом, щоб ви відчули всю, так би мовити, драматичність тодішнього становища.

Словом, встигнути на автобус можна було лише за однієї умови: пробігти через клумбу по діагоналі. У радянські часи за це могли й оштрафувати, але в таких ситуаціях були поблажки, оскільки ніхто не застрахований від чогось подібного. Отож, частина людей стрімголов помчала через клумбу, заодно махаючи руками невідомо кому в спробі притримати автобус.

Але мою увагу привернув уже згаданий чоловік. Він різко зупинився на тому місці, де його попутники повернули на клумбу, і якусь мить, мабуть, роздумував, що робити. Це я тепер розумію, що внутрішня порядність не дозволила йому пробігти через клумбу, хоча я певен, що всі, хто міг це бачити, поставилися до цього, як мінімум, із розумінням. Але він не побіг. Поборовши своє вагання, він з усіх сил побіг по асфальту, намагаючись-таки наздогнати автобус, який уже вирушив у путь. Але… все було марно. Автобус пішов.

Мені так стало його жаль! Я одразу ж наповнився до нього такою повагою! Я також був так вихований, і тому чудово розумів, що міг відчувати в той момент незнайомий мені чоловік. Імовірно, це сильне співпереживання й відклалося в моїй пам’яті, що я так добре запам’ятав цей епізод.

Це нагадало мені ряд ситуацій, коли знайомі мені християни переживали певні проблеми, не бажаючи поступитися своїми новими принципами. Образно кажучи, вони також оббігали свої духовні «клумби», не в силах переступити через свою внутрішню порядність у Христі, і… незмінно терпіли життєві незручності, викликаючи, можливо, криву посмішку на чиємусь «практичному» обличчі. Такі люди лише підтверджували те, що сказав у свій час апостол Петро у своєму Першому посланні: «Бо ліпше страждати за добрі діла, — коли хоче того воля Божа, — аніж за лихі» (3:17).

Так і спізнюються ці добрі люди туди, куди світські діловито встигають. А як у вас щодо клумб?

Михайло ЮНАКОВСЬКИЙ

"Благовісник", 2,2015