Віра та життя

Про макулатуру та перевернуті цінності

Колись у школі учні збирали макулатуру. Вони шукали її, де тільки могли. Іноді туди потрапляли навіть доволі корисні книги. Тепер ситуація змінилася. Ні, макулатуру збирати не перестали. Але дітям дають завдання: «Скажіть батькам, хай передають макулатуру». І от в останні дні перед здачею використаного паперу відповідальні батьки починають бігати по магазинах і випрошувати в продавців паперову тару, щоб виконати завдання вчителів.

Та справжньої суті цього дійства ми так і не зрозуміли.

Бачачи, що троє моїх дітей, які ходять у школу, щоразу здають по 5-8 кілограмів макулатури, одна мама підійшла до мене й здивовано запитала: «А де ви її берете?» Моя відповідь її неймовірно здивувала. «Та, — кажу, — я не викидаю паперу в сміття. У нас стоїть спеціальний ящик, у який ми його збираємо. По-моєму, саме в цьому й суть цього збору: ми не забруднюємо навколишнього середовища своїми паперовими відходами, а їхня переробка дає можливість зберегти деревну сировину». Як не дивно, тридцятирічна жінка вперше з моїх уст почула таке тлумачення, і нарешті зрозуміла суть того, що вважала якоюсь черговою забаганкою школи.

Я не знаю, чому в нашого народу є така неймовірна звичка — не збагнувши суті, ставити все з ніг на голову. Ми часто, не запитавши себе: «Для чого це?», починаємо робити щось тільки тому, що так роблять інші або так прийнято. Це вже стало, так би мовити, своєрідною особливістю менталітету.

Думаю, багато хто, отримуючи субсидію (чесно кажучи, не знаю, як з цим тепер), стикнувся з проблемою недостатньої витрати води чи електроенергії. Бувало, люди просто відкривали кран, щоб норми витрати води відповідали встановленим, бо тільки тоді їм давали право на субсидію. Це явище видавалося мені парадоксальним. Я й дотепер вважаю, що це хтось неправильно витлумачив відповідний закон, але сумнів викликає інше: як усі решта чиновників різних рангів погодилися з цим? Невже ні в кого ніколи не виникало такого ж питання, як у мене?

Але яке відношення, скажете ви, це має до християнського журналу? Як не дивно, пряме. Подібний спосіб мислення властивий, на жаль, і нам, християнам. Особливо чітко він простежується в питаннях освячення.
Щоб не бути голослівною й не вдаватися до якоїсь релігійної демагогії, наводитиму конкретні життєві приклади. Тому що говорити в цьому номері журналу ми хочемо саме про святість у практичному вимірі.
Ні, я аж ніяк не хочу зруйнувати своїми прикладами чітко сформовану систему правил, якою ми керуємося для підтримки порядку в церкві. Хочу просто, щоб ми замислилися над тим, як доносимо ці правила своїм дітям або ж новонаверненим людям і чим керуємося самі в питаннях повсякденної святості?

Як не дивно, часто ми дотримуємося певної форми, навіть не розуміючи суті того, що робимо. Візьмімо, наприклад, хустинку, якою жінки вкривають голову на богослужіннях. Якось я насмілилася запитати в однієї сестри: «А що значить ця хустинка на голові твоєї доньки?» — «Хай звикає». — відповіла вона так сердито, ніби я похитнула всі основи її віри. Чесно кажучи, я й сама не можу відповісти на запитання, яке поставила їй, але це злісне «хай звикає» і є саме тією часткою менталітету, який я називаю «з ніг на голову».

А ще, не знаю яким чином (напевно ж таки, через нас самих), сформований нами образ святості стає відомим і невіруючим людям. Пригадую, як років з п’ятнадцять тому гуляла з подругою по парку. За нами йшли два хлопці й сперечалися між собою: «Штунди, я атвєчяю!» — запевняв один. — «Та нє, в одної он юбка не довга, а в другої волосся не заплетене», — відповів інший. Не знаю, як би відреагували ви, але мені стало дуже прикро, що мою віру чи мою святість оцінюють через призму зовнішніх стереотипів. І так роблять не лише світські люди, а й віруючі. Ти відповідаєш певному, окресленому тою чи іншою громадою зразку — отже, ти святий. Ні — будь добрий, підлаштовуйся.

І ми, як із тією макулатурою, робимо певні дії, аби тільки від нас відчепилися й не ставили нам зайвих запитань. Я зробив це, я відповідаю певним вимогам, а отже, я — святий.

Тому й виникають такі ситуації, коли хлопчик-розбишака з віруючої сім’ї, якого вчителька картає за те, що він грубо обізвав однокласницю, зверхньо каже їй: «А ви не потрапите на небо, бо ви сережки носите!» Ось так діють нав’язані нами стандарти без пояснення їх істинної суті. Ми ставимо все з ніг на голову й зрештою уподібнюємося тим фарисеям, до яких Христос сказав: «Горе вам… найважливіше в Законі ви покинули: суд, милосердя та віру» (Мт. 23:23).

Ми бачимо тих, хто не відповідає нашим стандартам і поспішно прирікаємо їх на вічну загибель, не розібравшись у їхніх мотивах та почуттях. І це природна реакція людини, яку категоричним «хай звикає» прирекли на бездумне слідування за постановами. Така людина не зможе прийняти іншого, хто дозволив собі вчинити так, як їй колись, можливо, дуже хотілося, але їй авторитетно заборонили, не розтлумачивши, чому ж саме так чинити не можна.

Звичайно, легше людині сказати: «Цього не можна вдягати — і крапка», аніж щодня, всупереч тенденціям моди, вподобанням друзів формувати в неї почуття смаку. А ще так важко дати людині (особливо власній дитині) право на помилку, зробивши яку, вона зможе відчути дискомфорт через надто коротку спідницю, глибоке декольте, недоречний макіяж чи прикраси.

Іноді через безліч «не можна» християнам вдавалося створити такий образ святості, який навіть відштовхував невіруючих людей і ставав перешкодою для їхнього навернення. Звичайно, можна виправдати себе категоричним: «Той, хто має спастися, спасеться». Проте не дуже хочеться, щоб наша «святість» стала спокусою «для одного з малих цих», що готові прийняти Христа, але ніколи не зроблять цього, тому що ми їм завадили.

Одна жінку до навернення була завжди доглянутою, як то кажуть, усе в міру: і зачіска, і макіяж, і одяг. І ось вона покаялася. Будучи ревною та слухняною, за декілька років перетворилася на сивочолу, бліду «сіру мишу» з «гулькою» на голові. Пробачте за таку характеристику, але саме такою її побачила давня подруга, із якою вона не зустрічалася кілька років. «Чого ти така? Що з тобою сталося?» — подруга від несподіванки аж заніміла. Уявіть, як би урочисто на фоні цього подиву зазвучала відповідь: «Я стала християнкою. І тебе теж запрошую на зібрання (що, відповідно, передбачає: і ти станеш такою, як я)».

Звичайно, остерігаючись надмірності в прикрасах і косметиці, простіше заборонити все. А от навчити, як правильно користуватися цим, — то вже праця і, звісно, відповідальність, бо ж не всі й не завжди тебе зрозуміють правильно — і буде надмірність, і буде недоречність, і будуть помилки. Але це питання не духовності чи святості, а скоріше — загальнолюдської культури. Навіть світська етика ставить чіткі обмеження на використання косметики, чітко поділяючи її на денну й вечірню. Те ж саме й з одягом. Дехто ставить собі таку «благородну» мету — «не зливатися з цим світом», забувши, що передусім це стосується не лише зовнішності. І досягає цієї мети, бо вечірня сукня в церкві, на лінійці чи на батьківських зборах у школі аж ніяк не доречна. Але оскільки вона відповідає нашим нормам «святості», ми спокійно одягаємо її вдень, чим іноді шокуємо «культурних грішників». А вузька спідничка з колготками в сіточку й високими ботфортами, що створює стандартний образ жінки легкої поведінки, у домі молитви шокує навіть мене, яка дуже рідко помічає, хто в що одягнений, як підфарбований і чим прикрашений. І в ту мить так хочеться наші «не можна» перенести в іншу площину — площину логічного міркування й чітких та зрозумілих обґрунтувань.

Набагато легше виконувати ті чи інші закони, коли вони стають твоїм переконанням. А переконанням вони можуть стати лише тоді, коли ти розумієш, для чого це потрібно робити або ж навпаки — не робити. Часто найвагомішим аргументом є: «Наші батьки так робили й нас так навчили». Та цей аргумент мені видається смішним. Ні, не тому, що я вважаю чиїхось батьків неправими, а тому, що саме на нього я опиралася у свій час, роблячи спробу захистити свою «прабатьківську віру». Бог спростував цей мій аргумент, і чомусь я впевнена, що Він спростує й ваш.

Наш Бог неймовірно оригінальний і до кожної людини має свій підхід. Іноді Він, зважаючи на стан серця людини, забороняє одним те, що всім іншим дозволено. Щось подібне ми бачимо у зверненні Ісуса до багатого юнака. Більше нікого Ісус не просив розпродати свого маєтку й роздати вбогим, хоча з-поміж людей, із якими Він спілкувався, було немало заможних. А тому юнакові Він дав таке повеління, бо бачив, наскільки його серце прив’язане до багатства.

Та коли ми беремо те відкриття, яке Бог дав певній людині, як особисте, і робимо його загальним, — виникає небезпека потрапити в пастку «лжесвятості» й перевернути істинні цінності з ніг на голову. І, що найстрашніше, стати тими, кому Христос адресував ось ці слова: «Горе вам… лицеміри, що чистите зовнішність… а всередині повні здирства й кривди... ви, назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!» (Мт. 23:28).

Зрозуміло, що менталітет суспільства чи навіть окремої громади змінити дуже складно. Це поступовий та багатогранний процес. Але для того, щоб він був успішним, ми повинні перемінитися «відновою свого розуму» (Рим. 12:2), чи, якщо триматися аналогії, використаної вище, повернутися з голови на ноги і твердо обпертися на Слово Боже, яке відкриває нам істинну дорогу святості. Ні, не шлях беззаконня, а дорогу Нового Закону, написаного в серці, завдяки Якому Бог стає нашим Богом, а ми — Його народом (див. Єр. 31:33).

Ольга МІЦЕВСЬКА

"Благовісник", 2,2015