Благовісник

Віра та життя

За що?

— За що? — глухим, як відлуння, голосом пролунало в тюремній камері. «За що?» — відгукнулося в моєму зніченому серці, коли я опинився у відчайному становищі ув’язненого. Стогони й важкі зітхання в сусідніх камерах не давали змоги забутися.

Уява малювала сонячні долини й гори Азії, улюблені обличчя друзів, доньки-немовлятка, дружини й любих старичків… Дорогоцінна свобода... Душа смикнулася назустріч усьому цьому, але залізні ґрати перепинили їй путь.

Палка молитва полилася з глибин душі до Того, із Ким було пов’язане моє життя. Молитва допомогла вийти з цієї жахливої камери-одиночки, щоб схилитися біля підніжжя Голгофського хреста.

Відчай готовий був упасти на мене всією своєю вагою. Смертним холодом повіяло з цієї безодні. Темне й страхітливе, як кошмарна ніч, на мене насувалося майбуття. Але якась незбагненна, невидима рука втримувала ці розбурхані хвилі відчаю. Мій Бог, на Якого я надіюся, послав мені в серце тишу та спокій. Уста заворушилися — полилися слабкі нерівні звуки гімну… Слідом за піснею душа вирвалася з цієї душної камери на безмежний простір і здійнялася вгору в своєму польоті, як птах.

Та в ту мить двері камери раптово відчинилися. Мене перевели в інше місце — в бетонну камеру підземелля політичної в’язниці. Збляклі, безбарвні лиця її мешканців злякано та здивовано зустріли мене біля залізних дверей, які зачинилися за мною.

— За що? — це було перше питання, яке мені поставили. З радісним трепетом на душі я відповів: «За Христа!»

Потяглися болісні дні… Смертельним холодом віяло звідусіль: від жорстоких облич наглядачів, від усієї тюремної обстановки — від її стін, повітря і навіть тюремної їжі, від безнадійних поглядів товаришів. Могильна тиша підземелля часто змінювалася пекельною атмосферою в кімнаті слідчого. Людина мимоволі почувалася тут, як загнана, беззахисна тваринка… Після декількох годин такого допиту ти знову опиняєшся в обіймах підвалу, де проводиш довгі безсонні ночі.

— За що? За що? За що? — лунає голосіння стомленої, виснаженої душі. Погляд спиняється на блакитній смужці неба у віконці на стелі камери. Душа стрепенулася, якийсь вогник радості промайнув у ній. Ось де можна знайти заспокоєння й отримати чітку та вичерпну відповідь. І душа одразу полинула туди, у ту синь небес; уста заворушилися в тихій молитві. Боязливими кроками душа виходить із цього підвалу до підніжжя невисокого пагорба. Це Голгофа.

* * *
З Єрусалима в напрямку до Голгофи рухається великий натовп. Попереду, оточений ланцюгом римських воїнів, із закривавленим обличчям іде Христос… Колючки тернового вінця глибоко вп’ялися в Його святе чоло, згустки запеченої крові змішалися з волоссям.

Останнє зусилля — і Він на вершині пагорба. Погляд у невимовній мольбі спрямований у синь небес. Звучать спочатку глухі, а потім гучні удари молотка. Кров багряним струмком бризнула з ран. Моторошний крик нестерпного болю вирвався у Вартимея, сина Тимея: «За що? Ці ж руки відкрили мені очі?!»

— За що? Тож зовсім недавно ці пробиті ноги принесли нам життя та зцілення? — запитував натовп колись прокажених людей.

— За що? — стоячи порядом з ними, питає зцілений із Віфезди. — Недавно ж ці пробиті руки підняли мене з мого жахливого ложа!

— За що? — запитує безутішна жінка, дивлячись на хітона Христа в руках воїнів. — Це ж той хітон, до якого я, доторкнувшись, зовсім недавно отримала зцілення!

— За що? — рветься Марія до тих пробитих ніг, біля яких вона так любила проводити найкращі миті свого життя.

— За що? — це питання стало ще більше мучити мене. І скільки я не шукав відповіді, натрапляв лише на розгублених друзів Христа. Але тільки Він, Христос Розп’ятий, може відповісти на це болюче питання: «За що?»

* * *
…Зібравши останні сили, я прилинув до Христа. І тут розгадав велику таїну Його страждань і страждань своїх… Я зрозумів, що без хреста неможливо обійняти Христа. Без хреста неможливо зрозуміти Христа.

А десь поряд падали в темряві краплини крові з пробитих рук, і кожна з них промовляла: «За тебе! За тебе! За тебе!..»

Я глянув у Його очі. Вони дивилися на мене, сповнені ніжної любові та співчуття, і це світло осявало темряву навколо і темряву мого невідання.

Уста Його заворушилися, і я почув: «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять!» Але не тільки Отця благав Він цими словами. Він промовив до мого розгубленого серця…

«Прости їм, Отче, бо вони не знають, що чинять!» Ось за що помирав Христос! Він помирав, щоб жили ми. Він помирав за нас.

О, як часто й тепер доводиться чути з вуст деяких християн, які переносять ті чи інші страждання за ім’я Ісуса, розгублене питання: «За що?» Це тому, що їм не відкритий сенс проказаних слів на хресті: «Прости їм...»

Вони не можуть простити «їм», як простив Він на хресті; упокоритися, як упокорився Він — Бог, Син Божий, Спаситель світу «до смерті й смерті хресної». І все це тому, що не можна зрозуміти Христа без хреста, як не розуміли Його учні й люди навколо Нього, які йшли за Ним, як не розумів Його я.

Христос стає зрозумілим лише тоді, коли Його життя, що стікає кров’ю із ран, проникає в серця християн і омиває від усякого гріха. Тоді, коли Він приводить нас до Свого хреста. І якщо ми хочемо познайомити людей із живим Христом, то ми, маючи Його істоту, можемо це робити, жертвуючи своє життя за спасіння світу, як це робив Він.

Тільки біля підніжжя хреста мені, розіп’ятому з Ним, Він відповів на болюче питання: «За що?»

І коли я зрозумів це біля хреста, то смиренно, спочатку боязко, а потім бадьоро заспівав гімн, який став гімном переслідуваних християн:

Приди к нам, о Боже, приди, мы устали,
Последние силы слабеют в пути,
Пригнулись к земле мы под гнетом печали,
Но дай нам подняться и дальше идти.
Идти за Тобою на смерть, на мученья,
Страдать за святые заветы Твои.
Зажги в нас огонь Твой в часы испытанья
И сердце любовью Своей озари.

Я хотів би, щоб цей гімн із почуттям глибокої покори й повної залежності від Господа — Владики життя співав кожен носій Його славного імені, розіп’явшись із Ним. І співав його до Його приходу.

Микола ХРАПОВ

"Благовісник", 1,2015