Благовісник

Віра та життя

Віра, загартована стражданнями

Як реагувати на життєві незгоди?

Як віруюча людина повинна реагувати на труднощі? Я не кажу про людину, яка просто вірить, що Бог є, а про ту, яка має близькі стосунки з Ним, знає Його особисто й народилася згори. Така людина повинна сприймати все вірою. Легше вірою сприймати добробут та зцілення. А вірою приймати те, що «багатьма скорботами ми ввійдемо в Царство Боже», що «ті, хто вірують у Нього, будуть гнані», і те, що «блаженний той, хто страждає ради Христа, а не як злочинець», набагато важче. Отже, усі ці слова не свідчать про те, що ми повинні пройти легкий шлях. Вони промовляють про те, що ми повинні пройти все, що нас чекає, з вірою та надією на Бога.

Я вважаю, що однією з найважливіших причин страждань є не те, що Богові хочеться завдати нам болю. Основне: як ми будемо себе вести, переживаючи цей біль. Страждання — це метод, за допомогою якого Бог нас очищає і відшліфовує не лише для Царства Божого, але й для праці в Його винограднику. У Посланні до римлян написано: «Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з тими, хто плаче». Декому важко радіти з іншими через заздрість. Плакати буває легше. Люди не стільки страждають за іншу людину, скільки емоційно проектують її страждання на себе. Коли ж емоції минають, такі люди можуть навіть засуджувати тих, хто страждає. Але плакати з тим, хто плаче, означає зрозуміти людину, яка страждає. І щоб отримати цю здатність, той, хто покликаний до служіння утішителя, зазвичай мусить пройти шлях страждання.

І такій людині, яка пройшла дорогою страждань, уже не треба казати, що вона повинна плакати з тими, хто плаче. Вона сама знає це. Наприклад, коли моєму синові було десь 12 років, я попросив його зробити щось біля хати. Він зробив те, що я сказав, але не все. Коли я запитав, чому він не закінчив діла, той відповів, що я не казав йому робити того й того. Коли ж син одружився і клопотався будівництвом власного будинку, я одного разу прийшов до нього, коли він складав цеглу. Я запитав, пам'ятаючи цей випадок з дитинства: «Сину, чому ти це робиш? Хто тобі казав це робити?» Він здивовано звів брови й відповів: «Як хто? Та я сам бачу». Тобто людина, яка щось зробила власними руками, по-іншому оцінює те, що має. Так само й людина, яка пережила скорботу, здатна бачити біль інших.

Віра, загартована у стражданнях

У моєму житті було багато різних проблем. Поки ці проблеми стосуються чогось матеріального чи якихось інших незначних проблем, то вони сприймають як загальні. Але коли вони торкаються чогось більш глибокого: хворіють діти, дружина, помирають рідні, то це дуже сильно впливає на нас.

Одного разу, коли мені було 29 років, перед святом Пасхи захворіло троє моїх дітей на кір, а дружина обпекла кип'ятком ноги. Усі в хаті лежали. Тоді я стикнувся з ситуацією, яка мені видалася дуже складною. У моєї доньки Альони виникло ускладнення. Через проблеми з легенями їй було дуже важко дихати, і вона дев'ять діб нічого не їла. Я не знав, що робити. І у відчаї став обурюватися й запитувати в Бога: «Чому? За що?», хоча й розумів, що не настільки досконалий, щоб мене не було за що покарати. Але в складні моменти все-таки чомусь проривається те «за що?», особливо, коли ми відчуваємо себе не найгіршими людьми. У той момент я до рук взяв Євангелію і натрапив очима на уривок: «Чи хворіє хто з вас? Хай покличе пресвітерів Церкви, і над ним хай помоляться, намастивши його оливою в Господнє Ім'я, і молитва віри вздоровить недужого…» Я знав ці слова, але в ту мить вони були для мене відкриттям. Я поїхав до відомого брата Кузьми, він запропонував запросити ще Ізвука. Ми разом помолилися, брати помазали оливою мою доньку, і вона одразу розплющила очі й попросила їсти. Бог оздоровив за мить. Ця ситуація окрилила мене. Я вкотре зрозумів, хоча був переконаний у цьому й до того, що Бог великий, святий і всемогутній. У такі моменти піднесення, нам видається, що наша віра — як гора. Але коли ми знову стикаємося з якимись труднощами, то відчуваємо, що ця гора стає піщинкою. І саме з таких піщинок віри, які ми здобуваємо у стражданнях, формується наша довіра Богові. Саме страждання дають можливість піщинкам віри накопичуватися в нас. Таким чином ми зростаємо в мужа віри.

Коли та ж дочка Альона захворіла у 24 роки, я знову стикнувся з подібними запитаннями. Це вже минуло 22 роки від згаданого випадку. Хвороба була несподіваною, буквально за 2 місяці доньки не стало. Лікарі встановлювали діагноз, вагалися, але зрештою поставили такий, про який я згодом дізнався, що це невиліковно. Це був такий удар, якого я не мав ніколи в житті.

Хоча проблем із здоров'ям в сім'ї було немало. Я сам із 19 років маю групу інвалідності. У мене були такі проблеми з хребтом, що я не міг встати. Бувало, що я не міг піднятися й самостійно йти. У такі миті я плакав від відчаю та власної безпомічності. Були й інші складні ситуації, але такого удару не переживав. Це було найважче в моєму житті.

Одного разу мені було пророцтво: «Ти пройшов долинами. Але тебе чекають ще важчі та ще більші долини, але Я — Господь, Який проведу». Тому я зміцняв доньку вірою в те, що вона буде зцілена. І вона казала про це іншим людям у лікарні. І навіть старші жінки, які лежали з нею, дивувалися, кажучи: «Така молода, а так вірить в Бога!»

Коли ж нам лікарі сказали, що шансів на одужання немає і ми можемо забирати доньку додому помирати, це було найважче, що мені довелося пережити. Я повинен був сказати про це доньці, тому попросив усіх залишитися в коридорі, щоб розмовляти з нею наодинці. До палати — 6-8 метрів, але це були мої найважчі кроки на землі. Тисячі слів, тисячі думок… Я не раз був біля людей, які помирали. Я наставляв, свідчив, підтримував, але в ті хвилини я був тільки пастором, а тепер — ще й батьком. Коли я увійшов у палату, донька, яка вже тоді майже не бачила, відчула, що це я, і сказала: «Татку, чого ви так рано приїхали». — «Бо маю забрати тебе», — відповів я. — «Чому?» — «Доцю, я хочу сказати тобі те, що мені сказати дуже важко: ти не будеш жити, ти відійдеш до Бога». Тоді вона поставила те ж питання, яке я не раз ставив Богові: «Чому так? Стільки церков молилися. Усі ми молилися…» І це її «чому» вдарило мене з такою силою, як ніщо в житті не било. У ту мить я зрозумів, як Богові було важко дивитися на мене, коли я ставив Йому подібні запитання. Бог же більше любить нас, ніж батьки. «Не знаю, чому так, — відповів я доньці. — Я не можу відповісти на всі питання. Але знаю одне: Бог не помиляється. І коли ти прийдеш до Ісуса, то запитаєш про це в Нього». І вона одразу прийняла ці слова вірою і чекала свого відходу, вірячи, що вона спасенна Богом. Донька дещо просила нас щодо похорону, інших питань.

Та вже вдома о другій годині ночі їй стало гірше. Вона покликала мене й сказала: «Тату, мені страшно». Я обійняв її і коротко помолився: «Господи, зміцни її віру, щоб вона не мала страху та сумніву в тому, що вона буде з Тобою». Відразу ж увесь страх минув. І до останньої миті вона вірила, що Бог поруч з нею. Останнім її проханням на землі було прохання помолитися разом з нами. Ми всі зібралися, помолилися. Усі стали плакати, тому я попросив їх вийти з кімнати і сам був з донькою останні миті її життя. Тоді я відчув себе мізерною піщинкою. Але вперше в житті в такий момент не сказав Богові: «Нащо Ти це зробив?» Щось зламалося в мені, і я зумів прийняти це від Бога, бо розумів, що Він знає, що робить. Коли ввечері ми з дружиною сиділи біля гробу (усі вже розійшлися трохи відпочити), я сказав: «Любо, ми зараз отут разом схилімо коліна і подякуймо Богові за все». Я не був упевнений, що зможу так глибоко подякувати Богові. Але коли ми почали молитися, я відчув усередині глибокий спокій та просту дитячу довіру. Я щиро дякував Богові.

Не скажу, що мені було легко. Мені було важко на похороні, у перші дні після похорону. Та й взагалі цей біль ніколи не зітреться з мого серця. Але довіра Богові стала набагато більшою. Ця ситуація дуже змінила мене. Я не можу сказати, що зміни були кардинальними. Я йшов за Христом до того і після того пішов за Ним. Але на життя став дивитися зовсім по-іншому. І небо стало для мене набагато ближчим, як раніше.

На цьому мої труднощі не закінчилися. Через півроку після похорону в мене з'явилася загроза інфаркту, через 11 місяців помер тато, через 10 днів після того — мама, потім у дружини стався інсульт. Нелегко було все це переносити. Але я пригадав, як багато років тому мені було пророцтво: «Тягарі, скорботи, долини… Та це ще не кінець. Ще будуть труднощі, будуть скорботи, будуть долини… Але Я —Господь, Я проведу». Біля мене ж стояв один диякон церкви. І йому було сказано: «Я благословив тебе і ще благословлю…» У мене аж серце стиснулося, аж образа якась з'явилася: «Чому одного благословлю, а іншому тягарі й іще тягарі???» Мені це здавалося несправедливим. Я майже всю дорогу додому боровся зі своїми почуттями. Та коли ми вже в'їжджали в село, я підвів голову вгору й почув голос: «Сину Мій, що тобі до нього? Ти йди за Мною! І Я у свій час покладу тобі на голову Свій вінець, якщо ти будеш вірним Мені». Дуже соромно стало мені за свою образу та нарікання.

Звичайно, ніхто з нас не хоче страждати. Усім нам хочеться легко пройти життя. Та я переконаний, що страждання зробили мене іншим, більш чуйним до людей і здатним розуміти їхній біль. І люди, які приходять до мене за порадою у складних ситуаціях, зовсім по-іншому стали сприймати мене.

Як не розбитися у вірі?

У Посланні до євреїв написано: «Тож і ми, мавши навколо себе велику таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас, та й біжім з терпеливістю до боротьби, яка перед нами, дивлячись на Ісуса, на Начальника й Виконавця віри, що замість радости, яка була перед Ним, перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого. Тож подумайте про Того, Хто перетерпів такий перекір проти Себе від грішних, щоб ви не знемоглись і не впали на душах своїх» (12:1-3).

На основі цього хочу дати декілька порад для тих людей, які переживають страждання.

Якщо ви стикнулися з труднощами, то основним питанням має бути не «За що?», а «Господи, вкажи, у чому мені виправитися?» Бог не хоче, щоб ми загинули, і якщо ми збочуватимемо зі шляху, Він іноді й через труднощі зупинятиме нас, щоб зберегти від вічної погибелі. Тому передусім ми маємо оглянути своє життя й проаналізувати, чи правильною дорогою йдемо. Це може бути явний гріх або навіть просто недобра думка чи якась образа, які призвели до виникнення неприємної для нас ситуації, через яку Бог учить нас. Якщо ж ми не знайшли за собою вини (бо страждання — це не обов'язково покарання за гріх), то це може бути момент шліфовки та підготовки до чогось більшого або просто випробування мене, як я поводитимуся в даній ситуації. Найчастіше саме з цього починають аналізувати ситуацію, кажучи, що Бог випробовує або ж шліфує. Але правильніше все ж таки почати з себе. Так ми виграємо, тому що очищатимемо своє серце і станемо більш тверезо й правильно дивитися на те, що з нами відбувається.

Важливо: ніколи не кажіть, що вам найважче. Страждання стають ще більшими, коли людина вважає, що її життя складніше, ніж у решти людей. Тоді її серце сповнюється жалем до самої себе. А це руйнівне почуття, тому що воно обертається довкола нашого «я», яке має померти. Саме це відбувається у стражданнях. І тому коли ми, страждаючи, бачимо людей, яким ще важче, то здатні співчувати їм і легше переноситимемо власні труднощі.

Другий момент: ми не самотні, коли ми страждаємо.

І третє: наші страждання могли б бути набагато більшими. Бог у Своїй милості та любові допускає в наше життя певні випробування. А це означає, що Він і підтримує нас, дає силу, підбадьорює. А коли ти знаєш Бога у своєму житті як люблячого Батька, то, як казав Давид, вважаєш Його присуди солодшими за щільниковий мед. І тоді ти починаєш приймати все від Бога як від Батька. Коли дитина любить батьків, то вона не так болісно сприймає покарання від них, як від якоїсь чужої людини. Коли ж дитина не любить батьків і не розуміє їх, то вона озлоблюється.

Одного разу я покарав свого сина, а згодом виявилося, що він не винен. Я підійшов до нього й попросив вибачення. Він відповів: «Вибач то вибач, але ж мені боліло…» — «Повір, сину, коли я тебе карав, мені боліло не менше, як тобі».

Кожне покарання дитини для батька — це внутрішній біль, якщо, звісно, воно здійснюється правильно. Так само й для Бога. Якби Він карав нас за усі провини, то те, що ми переживаємо, здалося б нам мізерною частиною. І коли ми в складні для нас моменти не стаємо жорстокими, а наближаємося до Бога, тепло Його обіймів повністю змінює наше мислення. Ми по-іншому починаємо дивитися на те, що з нами трапилося.

І ще одне: після страждань, якщо ти в правильному стані, ти бачиш людей по-іншому. Тобі не байдужі їхні страждання та біль. Ти не просто кажеш: «Ти повинен», а намагаєшся знайти такі слова, які б зуміли пробити твердиню болю та емоційного надриву. Не всі слова можуть підійти для цього, тому ти починаєш молитовно шукати потрібних слів, щоб допомогти цій людині.

Тому, щоб правильно сприймати будь-яку складну ситуацію, кожен християнин має бути готовим до того, що в його житті будуть труднощі. Ми повинні бути готові приймати від Бога не лише добре. Нам треба бути готовими страждати, тому що дорога в Царство Небесне — це дорога шліфовки на землі.

На жаль, часто в нашому житті буває, як у скелелазів: піднявся на певний рівень, а тоді зриваєшся. І тоді, якщо хочеш досягнути певної висоти, то будеш змушений знову починати рух спочатку й робити те, що ти міг би вже зробити. Але при цьому втрачаються сили і втрачається час. А можна взагалі й розбитися. Тому будьмо такими скелелазами, які рухаються правильно, але якщо потрапляють у складне становище, то вміють одразу ж зорієнтуватися і, не спиняючись і не зриваючись, рухаються уперед, досягаючи мети. Скеля є скеля. Її не зміниш. Потрібно, довіряючись Богу, змінювати тактику руху, докладати додаткові зусилля, які допоможуть вирівняти ту чи іншу ситуацію.

Василь ПАЛАМАРЧУК

"Благовісник", 1,2015