Віра та життя

Коли ми на операційному столі

Один брат на консультації розповідав… Недалеко від їхнього дому був затишний скверик, де наш брат в хорошу погоду любив посидіти на лавочці. «Розливайку», яка була на шляху, він завжди оминав з помітною гидливістю, прискорюючи крок, але того разу, підходячи до обідраного, брудного павільйончика, раптом відчув дивне бажання туди зайти. Брат, звичайно, стримався, але був немало здивований: «Звідки це в мене? Навіть коли був невіруючим, я не мав пристрасті до спиртного».

Знайома сестра, готуючись до дня народження доньки, спекла торт. Вклала в нього всю свою любов, усе старання. І от, коли «шедевр» був уже готовий і треба було поставити його на святковий стіл, сестра за щось зачепилася рукавом — і торт полетів на підлогу, впавши за відомим законом кремом донизу. «У той момент у мене таке слово зірвалося з язика, такі слова, яких я у своєму житті ніколи не промовляла! І звідки це в мене взялося?»

Думаю, багато хто з нас хоч раз у житті ставив собі таке питання. Майже всі, з ким доводилося розмовляти на цю тему, стверджували, що робили неблаговидні вчинки ніби не по своїй волі, буквально за написаним: «чого не хочу, те роблю». А й справді, звідки ж воно береться?

Чи все ми знаємо про себе?

Людський організм — дуже складна духовно-фізична система. Найголовніше в ній — це розум, але, якщо вдуматися, навіть він не є абсолютним господарем свого тіла. Чи можемо ми за своїм бажанням керувати, наприклад, діяльністю серця? Воно чудово справляється зі своїми обов'язками і без втручання нашого розуму. Чи можемо ми наказати шлунку виділяти менше шлункового соку, коли, скажімо, нас мучить печія? Ні, звичайно. Очевидно, і в духовній складовій нашого тіла є певні ділянки, які не залежать від наших бажань.

Те, що я бачу безпосередньо в дзеркалі Слова, це, очевидно, ще не все моє «Я». Якщо в мене іноді проявляється роздратованість, чи я схильний осуджувати братів, чи заздрю комусь, чи щось інше не дуже привабливе є у моїй поведінці, — я можу з цим боротися, просячи Господа в молитвах про звільнення. Але як можна перемогти ворога, якого не бачиш? «Хто бо з людей знає речі людські, окрім людського духа, що в нім проживає?» (1Кор.2:11). Дух відає наше таємне, душа ж може багато чого й не знати. «Ти поклав беззаконня наші перед Собою і таємне наше перед світлом обличчя Свого» (Пс.89:8). Беззаконня (оце: несправедливість, неправда, невірність, зло) і таємне. Тут немає знаку рівності. Беззаконня завжди на поверхні, йому не властиво ховатися, таємне ж ховається глибоко в нашому єстві й показує свої ріжки тільки в особливих обставинах.

Повністю очевидно, що навіть великий муж Божий Давид у своєму житті стикався з цим явищем. Згадаймо красуню Вірсавію і безвинно загиблого від руки царя Урію. Звідки така підступність у мужа «за серцем Божим»? Коли таке несподівано виявлялося в його душі, він, як і будь-хто з нас, доходив до відчаю. Господи, що там ще є на дні мого колодязя! «А помилки хто зрозуміє? Від таємних очисти Ти мене…» (Пс.18:13).

Апостол Павло також був непогано поінформований про це явище. «Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю» (Рим.7:15). На щастя, апостол не обмежився подивом, як багато хто з нас, але глибоко розібрався в цьому складному питанні. «Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню» (Рим.7:18,19). Апостол говорить про плоть, маючи на увазі, звичайно ж, не кості й м'язи, а певну духовну сутність, яка формувалася в людей з часів Адама під сильним впливом споконвічної схильності людини до гріха.

Рани від Бога

Думаю, це й добре, що ми багато чого про себе не знаємо. А якби знали, то що б з цим робили? До того ж далеко не всі ми схильні по своїй волі виносити на Боже світло все таємне. Стара наша людина не така вже й потворна, і нерідко робить нам приємні дарунки. Ось нас похвалили за хорошу роботу, ось вручили подарунок, додали до зарплати… Хто там в нашому тілі радіє, якось ми не спішимо розбиратися. Ось ви дізналися, що бандит, який пограбував вас колись, нарешті опинився на лаві підсудних, видно, нарвався на когось, хто не захотів віддавати йому ні верхню сорочку, ні нижню. «Старий чоловік», якими б духовними ви не були, безумовно, принесе вам кілька хвилин глибокого задоволення.

Наше «таємне» нерідко виявляється в складних ситуаціях, у випробуваннях. Так було завжди. Те, що Бог у свій час сказав Ізраїлю, який не раз оплакував свою долю, мандруючи безлюдними просторами Сінаю, повністю підходить і нам: «І будеш пам'ятати всю ту дорогу, що Господь, Бог твій, вів тебе нею по пустині ось уже сорок літ, щоб упокорити тебе, щоб випробувати тебе, щоб пізнати те, що в серці твоїм...» (5М.8:2). Коли приходить біда, перше, що спадає на розум страждальцеві: «Господи, за що?» Ми починаємо шукати причину, волати до Бога. Але відповіді не чутно. Тому що гріха відповідної важкості у нас просто немає. Але є наше «таємне», яке корениться дуже глибоко в нашій плоті, і видаляється воно лише способом, подібним до хірургічного, з великим стражданням і болем. «І впокорював Він тебе, і морив тебе голодом…»

Одна знайома сестра декілька років тому потрапила в смугу нещасть. Хороша людина, старанна християнка, мати великої родини. І ось вона приходить на нашу молитовну групу і розповідає про своє горе: у чоловіка виявили пухлину… Ми щось белькотали про випробування, про те, що Бог не допустить чергової трагедії в її сім'ю, згадували Йова, обіцяли день і ніч молитися за зцілення її чоловіка… Вона мовчала й слухала, дивлячись у Біблію сухими почервонілими очима, потім сказала: «Ви кажете про випробування… Але скільки ж мене можна випробовувати? Я почуваюся як дошка, на яку кладуть цеглини, одну за іншою, щоб подивитися, коли ж вона зламається. Так от: я вже зламалася…»

Тоді ми боялися, щоб, образившись на Господа, сестра не відійшла, не пережила катастрофу у вірі. Слава Богу, цього не сталося. Похоронивши чоловіка, вона поступово відновлювалася. Що змінили в ній її великі страждання? Вона була така ж ретельна в ходженні перед Богом, розсудлива, доброзичлива, готова помогти кожному, хто потребує допомоги. Вона ніби та ж, що була й у минулі роки. То невже ж вона марно проходила через вогонь? Згадаймо про багатостраждального Йова. Що змінилося в його поведінці після неймовірних випробувань? Навряд чи можна говорити про якісь зміни. Він був праведником, справедливим суддею, надійною турботою бідних і пригнічених, утішителем тих, хто плаче, — й інше та інше в тому ж дусі; таким, очевидно, і залишився, однак в сокровенному його сталася корінна зміна, яку не так вже й легко висловити доступними поняттями: «Тільки послухом уха я чув був про Тебе, а тепер моє око ось бачить Тебе» (Йов.42:5). Змінилося й ставлення Бога до цієї людини: Бог виявив йому велику довіру, довірив йому відповідальну працю заступника (Йов.42:5). Друзі його, в цілому, чудові люди, не пройшовши подібних випробувань, не зросли духовно, Йов же піднявся на голову вище від них.

Щось дивне відбувалося і з царем Навуходоносором! Побачивши великі чудеса, які створив перед ним Бог, цей язичник віддав хвалу Творцю (Дан.3:33). Але визнати могутність Бога й навіть прославити Його — ще не означає по-справжньому впокоритися перед Ним. І Бог повергає цього володаря світу в глибоке приниження. Навуходоносор втрачає глузд і стає як дика тварина. У такому стані він не може ні допомогти Духу Божому, ні перешкодити Йому в Його праці над своєю духовною сутністю. Ця праця триває сім років у повній таємниці. Коли до царя повернувся розум, він був уже іншою людиною. Бог провів його серце сокровенними, відомими лише Йому стежками від великої гордості (Дан.4:27) до повного смирення: «Тепер я, Навуходоносор, хвалю й звеличую та славлю Небесного Царя, що всі чини Його правда, а дорога Його правосуддя, а тих, хто ходить у гордощах, Він може понизити» (Дан.4:34).

Наче хірург, Бог завдає нам ран, краще від нас знаючи, на що ми хворі, щоб видалити вражене недугою місце в нашому нутрі, «бо Він рану завдасть і перев'яже…» (Йов.5:18). Від хворого вимагається лише одне: смиренно лежати на операційному столі, глибоко вірячи, що все, що походить від Бога, слугує людині на благо.

Віктор КОТОВСЬКИЙ

"Благовісник", 1,2014