Віра та життя

Чи треба боятися Бога?

Сучасний світ повен страхів. Це й різні загрози (глобального потепління чи нового льодовикового періоду), і дріб'язкові, суєтні ірраціональні страхи, що іменуються фобіями. Клаустрофобія — боязнь замкнутого простору, агорафобія – боязнь відкритого простору і т. ін. Чого тільки не боїться людина. Ми інтуїтивно розуміємо, що почуття, назване «страхом Божим», не може бути поміщене в одному ряду з боязню висоти, боязню лікаря й т. ін. Страх Божий іншого походження.

Хоча, звичайно, не для всіх. Деякі віруючі живуть в страху можливого покарання. Суворий, мстивий Бог постійно слідкує за ними згори. На небеса їх заганяє страх перед пеклом.

Цілком очевидно, що страх може стати на заваді істинного богошанування. Він спотворить образ Бога, він викраде радість, він принесе в життя муку і безкінечне самоїдство.

Не всякий страх, пов'язаний з духовним світом, — це страх Божий. Зрештою, боязнь привидів також певною мірою релігійна. Де ж межа? Та й чи повинен бути у стосунках з Богом якийсь там страх?

Ми бачимо, що страх жене людей від Бога. Достатньо пригадати слова першого чоловіка: «... Голос Твій почув я в раю, і злякався, бо я нагий, і сховався» (1 М.3:10). Апостол Іван пише: «Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові» (1 Ів.4:18). Апостол Павло вторить йому: «Тому що ви не прийняли духа рабства, щоб знову жити в страху, але прийняли Духа всиновлення, що Ним покликуємо: «Авва, Отче!» (Рим.8:15).

Однак протиставляти страх Божий любові — це явне непорозуміння. Справа в тому, що страхи різняться між собою. Апостолу Павлу якось вдавалося поєднувати у своєму серці радість «Духа всиновлення» і страх Божий. Не дарма він писав: «…Відаючи страх Господній, ми людей переконуємо...» (2Кор.5:11). Ось частина цього переконання: «…Отож, мої любі, мавши ці обітниці, очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, і творімо святиню у Божім страху!» (2Кор.7:1).

Скрізь у Новому Заповіті ми знаходимо заклики до страху Божого. Апостол Петро пише: «І коли ви Отцем звете Того, Хто кожного, не зважаючи на особу, судить за вчинок, то в страху провадьте час вашого тимчасового замешкання» (1Пет.1:17).

Дуже показовою є характеристика, яку євангеліст Лука дає першій церкві: «А Церква по всій Юдеї, і Галілеї, і Самарії мала мир, будуючись і ходячи в страсі Господньому, і сповнялася втіхою Духа Святого» (Дії 9:31).

Що ж таке страх Божий?

Знаменитий релігієзнавець і теолог Рудольф Отто вважав, що досвід зустрічі з Богом виражається у двох почуттях: mysterium tremendum — таємниця, що приводить у трепет, жах; mysterium fascinans — таїна, що заворожує, зачаровує.

Велич Бога і страшить, і вабить одночасно. Це страх, змішаний із захопленням, страх, який звеличує душу.
Ви переживали це почуття, якщо хоча б один раз досить довго вдивлялися в зоряне небо,
намагаючись уявити нескінченні світи та галактики. Ви переживали його, якщо бачили справжню бурю на морі чи грозу. Це зустріч з тим, що незрівнянно перевищує нас. Події, що захоплюють наш дух; те, перед чим ми втрачаємо здатність говорити.

Однак чудеса цього світу — лише слабка іскринка Божої величі. Таємниця спасіння, Божі милість і святість — ось що повинне приводити нас у благоговійний трепет. Саме тому апостол Павло повчає віруючих: «Зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння» (Фил.2:12).

У XIX столітті данський філософ Сьорен К'єркегор написав книгу «Страх і трепет». У ній він зробив спробу зрозуміти суть релігійного почуття і пришов до висновку, що в його основі лежить переживання екзистенціального страху, трепету перед таємничим і великим Богом.

Здається, що страх Божий перебуває за межею раціонального осягнення. Це сфера почуття, переживання. Однак разом з тим страх Божий — це фундамент для здорового глузду. «Початок мудрості — страх Господній, і пізнання Святого — розум» (Пр.9:10). Неможливо бути мудрою людиною, якщо втрачений духовний вимір життя.

Очевидно, що страх Божий, переживання Його величі та святості — це необхідний для церкви щоденний досвід. Страх Господній лежить в основі благочестя. Термін «благочестя» цікавий сам по собі. Грецьке слово утворене, як і український аналог, з двох частин — благо і честь. Це означає — необхідне вшанування.

В українській мові, як і в грецькій, антонімом до слова «благочестя» є слово «нечестя», яке спочатку означало — кощунство, осквернення святині. Тут йдеться не лише про нашу поведінку, але, скоріше, про стан нашого серця. Бо ж благочестя — це благоговіння перед Богом у всьому, що ми робимо, говоримо чи думаємо.

В основі богошанування, як ми вже сказали, лежить страх Божий, благоговійний трепет, захоплення нашого духа величчю і святістю Творця. Важливо розуміти, що страх Божий — це не боязнь Його присутності, а боязнь цю присутність втратити, загубити зв'язок з Всевишнім, зневажити Духа Святого. «Страх Господній — ненавидіти зло» (Пр.8:13).

Зрозуміло, що коли Адам злякався, почувши голос Бога, і заховався — це був зовсім не страх Божий. Що стається з християнином, коли він входить в Божу присутність? Перший наслідок — священний трепет. Другим наслідком стає «німота». Більшість слів нашої мови здаються нам у цьому стані порожніми і навіть вульгарними. Мовчазне стояння перед Богом є в таку мить найкращою молитвою.

Чого так не вистачає нашим євангельським церквам? Благоговійної тиші й урочистості, глибокого поклоніння перед величчю Бога. Наше ставлення один до одного, до молитви, до самого ходу богослужіння часто недбале, панібратське. Це взагалі не схоже на те, що апостол Павло називає звершуванням «святині в страху Божому». Необхідно повернутися до усвідомлення: те, що звершується в церкві, є священнодією.
У Старому Заповіті люди усвідомлювали, що визначені дні, речі, події, дії освячені (відділені для Бога). У погляді сучасних євангельських християн на життя й церкву відбулася майже повна десакралізація. Ми розучилися сприймати, розпізнавати священне і священнодіяти.

Як почувалися люди перед Богом у Старому Заповіті? Як почувалися левити, що несли ковчег Господній? Можна, звичайно, сказати, що їхній досвід не підходить новозаповітним віруючим. Та чи повинен Новий Заповіт в цьому сенсі відрізнятися від Старого?

Автор Послання до євреїв пише: «Бо ви не приступили до гори дотикальної та до палючого огню, і до хмари, і до темряви, та до бурі, і до сурмового звуку, і до голосу слів, що його ті, хто чув, просили, щоб більше не мовилось слово до них. Не могли бо вони того витримати, що наказано: Коли й звірина до гори доторкнеться, то буде камінням побита. І таке страшне те видіння було, що Мойсей проказав: Я боюся й тремчу!Але ви приступили до гори Сіонської, і до міста Бога Живого, до Єрусалиму небесного, і до десятків тисяч Анголів, і до Церкви первороджених, на небі написаних, і до Судді всіх до Бога, і до духів удосконалених праведників, і до Посередника Нового Заповіту до Ісуса, і до покроплення крови, що краще промовляє, як Авелева. Глядіть, не відвертайтеся від того, хто промовляє. Бо як не повтікали вони, що зреклися того, хто звіщав на землі, то тим більше ми, якщо зрікаємся Того, Хто з неба звіщає, що голос Його захитав тоді землю, а тепер обіцяв та каже: «Ще раз захитаю не тільки землею, але й небом». А ще раз визначає заміну захитаного, як створеного, щоб зосталися ті, хто непохитний. Отож ми, що приймаємо царство непохитне, нехай маємо благодать, що нею приємно служитимемо Богові з побожністю й зо страхом. Бо наш Бог то палючий огонь!» (Євр.12:18-29).

Очевидно, що новозавітне служіння не тільки не скасовує страх Божий, але вимагає ще більшої побожності. Однак як її можна досягнути? Серця ж не зміниш зусиллям волі. Необхідне втручання ззовні. Істинне благоговіння перед величчю Творця народжується в нас тоді, коли Він благоволить відкрити нам Себе.

Парадоксально, але тут є зворотна залежність. З одного боку, тільки богоявлення, «відчуття Бога» здатне привести людину у стан страху Божого і благоговіння. З іншого боку, тільки той, хто боїться Бога, може увійти в повноту Його присутності.

Однак перед нами не замкнене коло, а спіральні сходи, що ведуть у Небеса. Господь кличе нас до Себе. Ми робимо крок до набуття страху Божого, коли приходимо до Нього такими, які ми є, з нашими гріхами, немочами, сумнівами. Усе починається з визнання власної неспроможності. «За смиренням іде страх Господній» (Пр.22:4). Страх Божий передбачає граничну чесність та щирість перед Всевишнім і перед самим собою. Бо ж тут людина зустрічається з Реальністю, перед лицем якої неможливо бути фальшивим.

А. Суховський

"Благовісник", 4,2013