Благовісник

Віра та життя

Гросмейстери нарікання

— О, приперся! Хоч би подзвонив…

— Кошмар! І куди вони всі лізуть???

— Хто?! Ти, чи що? Та ти себе в дзеркалі бачив?

— І коли цей бардак закінчиться?...

Знайомі фразочки? Ми чуємо і промовляємо їх щодня безліч разів. Що ж змушує нас бути невдоволеними? Безлад у системі, неполадки в сім'ї, внутрішній дискомфорт. Що?

Так, певні моменти можуть викликати у нас справедливе обурення. Але ж часто і, практично, нерозбірливо ми висловлюємо своє невдоволення буквально в кожній ситуації, яка, як нам здається, не збігається з нашим розумінням і сприйняттям життя. І це тепер не просто бурчання, це — звичка, стан душі й спосіб життя.

І привід завжди знайдеться. Тим більше, що ми ж не просто бурчимо, ми боремося за торжество справедливості! Боремося повсюдно: в містах і селах, на підприємствах, фермах і в офісах. І, звичайно ж, на наших улюблених кухнях.

Від кого ми вимагаємо справедливості? Де шукаємо її? У грішному й брудному світі, де з часів Адама і Єви мало що змінилося? Нас це мало хвилює. У миті боротьби ми так захоплені, що нам байдуже до думки оточення, особливо якщо вона відрізняється від нашої.

Ми невдоволені і тим, і цим, і, обурюючись, даємо волю емоціям. Бурчалки стають пихкалками — ми починаємо випускати пару: «Кипить обурений наш розум...»

О-о-о! Пара — могутня річ! Вона змушує рухатися паровози й пароплави, приносить користь людині. Але «пара», яку випускає наш розпечений розум, крім шкоди, нічого не приносить. Обурюючись, ми дозволяємо собі звинувачувати всіх і вся: систему, конкретних людей — від сусідів до тещі.

Але от заковика! — ми звинувачуємо всіх, крім… себе. Не бурчати ж, як то кажуть, на себе улюбленого! А що? Хіба ми можемо бути неправими? Хтось же мусить залишатися хорошим. Чому ж не я? Хтось же повинен спасти цей світ від хаосу, назвати всіх винних, розставити все на свої місця…

Що ж, боротьба з власним собою зовсім щось не йде — немає ні сил, ні бажання. Сили ж бо в баталіях з іншими порозтрачувані. А бажання… Його, видимо, ніколи й не було.

Й від невміння розв'язати таку непросту шараду ми починаємо обурено сопіти. Дуже вже нам не хочеться виявляти й визнавати, що ми — такі ж як і всі ті, кого ми звинувачуємо.

Життя пролітає мимо, вихром зриваючи календарні аркуші, а ми все бурчимо, пихкаємо і обурюємося, гадаючи, що саме від цього вирішуються наші проблеми. І невдоволено сопемо, коли сказати нічого. О, якби ми побачили, скільки хаосу в нас самих!

Є англійська приказка, у якій ідеться про те, що одні люди талановиті від природи, інші досягають всього наполегливістю та працею, а треті лише створюють гуркіт. До якої категорії ми відносимо себе?

Може, якщо перестати гримотіти, у тихому подиху вітру ми зможемо почути ще чийсь голос, який підкаже вирішення наших проблем? І ми раптом вперше відкриємо для себе істину, що воно — не в бурчанні й пихканні, а у здатності прислухатися до інших, вмінні турбуватися про тих, хто поряд, і бути задоволеним тим, що маєш. Як той апостол, людина з непростою долею, який написав: «...Не за нестатком кажу, бо навчився я бути задоволеним із того, що маю. Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі».

От би й нам так навчитися! Тоді, може, і зникла б необхідність невдоволено бурчати, пихкати й сопіти.
Але ми чомусь не хочемо вчитися в таких. У самих справ — по горло! А про якісь-то там «глаголи вічного життя» — не наше це. У нас свої «глаголи», від яких навіть у найбільш бувалих в'януть вуха. І поняття про вічність особливе: вічно невдоволений, вічно горланить, вічно одні й ті ж проблеми...

Та невже більше нічим зайнятися в житті, а тільки громи метати в тих, хто навколо нас, розбризкувати жовч на сусідів і постійно воювати з домашніми? При цьому ще й скаржитися на безглуздість життя і бурчати від несправедливості. Повірте, є в житті щось набагато цікавіше.

Спробуйте поважати себе та інших. Погляньте на світ по-іншому, і він обов'язково зміниться! «Якщо у вас не вийде, ми повернемо ваші гроші», — так говорять рекламні агенти. Ми ж кажемо: «У вас обов'язково вийде, і до вас повернеться щось більше, ніж гроші — віра, любов і надія!» А сопіння хай залишиться для безтурботного сну...

Сергій КАВЕЦЬКИЙ

"Благовісник", 3,2013