Віра та життя

Чи легко бути дітьми віруючих батьків?

Недавно на жіночому спілкуванні одна вчителька (прихожанка з іншої церкви, бо ходять на наші зустрічі всі, навіть взагалі невіруючі) поставила таке питання:

— Мій син з двох років ходив зі мною за ручку на всі церковні служіння, був таким хорошим віруючим хлопчиком. Йому вже 16. Тепер він спілкується лише зі своїми невіруючими друзями, мене більше не слухає і в церкву ходити не хоче. Як так?

Відповіла ось що (пишу про це, оскільки тема актуальна, хоча відповідала спонтанно, імпровізовано).
Спочатку розділила жінок на пари і змусила їх пограти в дуже просту гру «дзеркало». Одна партнерка повинна була кривлятися й жестикулювати, а інша (яка дзеркало) повторювати за нею кожен рух. Потім вони мінялися ролями, щоб кожна відчула себе в ролі «дзеркала».

І коли народ розвеселився й розслабився, я, звичайно, змарнувала їм настрій, поморалізувавши на задану тему.

З народження діти повторюють за нами дуже багато чого, і через це вони вчаться розмовляти рідною мовою, ходити, їсти з тарілки за допомогою ложки й т. ін. Вони схожі на наші дзеркала, і їм подобається «мавпувати» і копіювати нас. Багато з них згодом переймають модель поведінки своїх батьків на все своє життя, копіюючи як погане, так і хороше. Часто повторюють навіть такі жахи, як агресія, п'янство, розпуста і т. ін.

Але багато в чому діти й відрізняються від своїх батьків.

В одному випадку, це стається через їхні індивідуальні риси й таланти, вкладені Богом. І тут завдання батьків — не затоптати цю індивідуальність, а побачити її і допомогти їй розвинутися, дозволивши дітям стати самостійними та вільними особистостями.

В іншому випадку, це стається через їхній цілеспрямований БУНТ і небажання наслідувати батьків, слухати їх і бути на них схожими.

Бунт же стається також через вельми реальні причини (зараз омину тему перворідного гріха, бо ж моє завдання тут — батьки і ВИХОВАННЯ, а не теологія):

1. Якщо СЛОВА батьків відрізняються від їх ПОВЕДІНКИ. Все-таки дитина дивиться саме на наші справи і повторює вчинки. Якщо при цьому ми вимагаємо від дитини словами чогось протилежного власним ділам, то запросто можемо збити її з толку, викликавши купу нерозуміння, знічення й питань, на які складно відповісти.

2. БІЛЬ (як моральний, так і фізичний). Батьки, насправді, ще й як здатні поранити своїх любимих-прелюбимих чад! Так, Бог теж кого любить, того карає. Любов аж ніяк не є приводом для вседозволеності. Але БУДЬ-ЯКЕ ПОКАРАННЯ, безумовно, має завершуватися батьківською потіхою, додатковим поясненням ситуації про те, що й чому, і зцілюючим примиренням, а не раною на душі дитини і почуттям відкинутості та приниженості.

Якщо дитина переживає тільки біль без утіхи й дружелюбності (я вважаю, що болю має бути краплини, а любові та дружби — море), то відреагувати може по-різному: одні діти, може, й дозволять ламати й топтати свою особистість, але інші обов'язково почнуть брикатися і збунтуються проти такого до себе ставлення. У будь-якому разі, біль здатен віддалити й викликати відразу навіть до таких близьких людей, як мати й батько.

3. Відсутність ПЛОДУ й результату в житті. Якщо спочатку дитя копіює тих, кого любить, то потім об'єктом наслідування обирає тих, кого поважає. Якщо, ходячи в церкву з мамою за ручку, воно так і не зустріло там тих, хто викликає в ньому повагу, то почне шукати ці авторитети десь поза нею.

Напевно, це найскладніший пункт — бути не просто люблячим і віруючим, але й гідним поваги з боку своєї рідної дитини. Для цього дитині потрібно бачити конкретні справи і плоди нашого життя, а не самі лише програші та розчарування.

Ну, приблизно так я висловилася, якщо не згадувати наведені приклади та історії з життя.

А ви б що відповіли?

P.S. Ніколи не водила своїх дітей в церкву насильно. Маленькими вони то рвалися туди як на свято, то запросто могли заявити, що іти нікуди не хочуть, і не піти. А от ближче до підліткового віку ставалося все навпаки: вони втягувалися в роботу й служіння, але вже на підставі власної віри. Тепер старші діти — наші найкращі помічники.

Сама я стала віруючою саме в 16 років. І дуже заздрила тим, хто мав віруючих батьків. Але, може, дарма?

Світлана АНДРЕЙЧЕНКО

"Благовісник", 3,2013