Благовісник

Віра та життя

Свідчення Духа

Розкажу про одну ситуацію, яка сталася в перші роки мого християнства. Наша церква тоді була ще зовсім молодою. Із захопленням і сумом згадую той час: які ми були ревні, які ми були сміливі! Усе було і вперше, і знову. Ми віддавалися цій новизні легко, вільно і з готовністю, пропонуючи себе для служіння скрізь, де ми були потрібні. Але це так, до слова… А згадана мною ситуація полягала ось у чому.

Не буду розповідати всіх подробиць, але факт у тому, що дочка однієї з наших літніх сестер прийняла дозу якихось ліків більшу, ніж це було сумісно з життям. У такому стані її і знайшов батько вдома. Швидка привезла її в нашу місцеву лікарню, і лікарі почали боротьбу за життя. Коли я про це дізнався, то ще з двома братами негайно попрямував туди. Зайшовши у відділення, ми запитали медсестру, де знаходиться дівчина, і сказали, що хочемо просто молитися біля тієї палати. Неохоче і з певною часткою підозрілості нам все-таки це дозволили.

Ми підійшли до палати, звідки час від часу вибігали медсестри, кудись зникали, а потім так само швидко поверталися. Ми стали на коліна прямо посеред лікарняного коридору й тихо молилися. Через короткий час до нас стали приєднуватися все нові й нові молитовники. Незабаром коридор перетворився на одне велике молитовне зібрання. Спочатку на нас дивилися як на диво. З палат виходили хворі й з цікавістю стояли поруч, спостерігаючи за подіями. Персонал, що виходив та входив, щоразу окидав нас здивованим поглядом, коли проходив мимо.

З часом до нас «звикли» і, як мені здалося, навіть збадьорились такою несподіваною «групою підтримки». Обличчя лікарів з часом ставали все спокійнішими й спокійнішими. А боротьба за життя тривала. Я добре пам’ятаю, що так ми простояли на колінах рівно три (!) години, не сходячи з місця. І весь цей час ми ні на хвилину не припиняли молитися. Нарешті двері в палату відчинилися, вийшла звідти жінка-лікар і сказала нам, що всі життєві органи дівчини стали функціонувати і що її життю тепер не загрожує небезпека.
Та ми й самі відчули в дусі, що битва виграна і що наша молитва почута. Потихеньку молитва стала стихати, поки зовсім не замовкла. Люди стали підніматися з колін, тихо перемовляючись і ділячись першими враженнями про подію. І тут я розходився... «Чому ми припинили молитися? — звернувся я до всіх присутніх. — Треба продовжувати! Не можна заспокоюватися, треба молитися і молитися!»У цей момент я щось невиразно відчував у своєму серці, але не міг зрозуміти що. І тоді до мене звернувся один з тих братів, з якими ми прийшли першими: «А навіщо, Михайле? Наша молитва вже почута! Невже ти не відчуваєш свідчення Духа в своєму серці? Продовжувати — це буде вже по плоті…»

І тут я зрозумів, що саме я відчував, коли промовляв до братів і сестер свої останні слова. Я теж відчував це свідчення Духа, що проблема вирішилася на небесах і що справу зроблено. Але мені хотілося бути дуже духовним, і тому я став закликати людей продовжити молитву. Але те, що я хотів зробити — це дійсно було б вже по плоті. Я знехотя визнав цю, не дуже приємну мені правоту своїх товаришів і змирився з нею.
У той день я отримав один із перших і дуже пам’ятних уроків керівництва Духа у своєму християнському житті. З тих пір мені стає сумно, коли я бачу, як хтось «продовжує», коли Бог «закінчив»…

Михайло ЮНАКОВСКИЙ

"Благовісник", 2,2013