Благовісник

Віра та життя

Про віру в душі

Кишені балонових плащів моїх батьків, які вони носили в пору мого дитинства, завжди були обтяжені дрібними монетами. Вирішивши полегшити їх на двадцять копійок, я вирушила за морозивом. Пильна тітка Груша, здійснюючи акт купівлі-продажу, частенько питала: «Гроші мама дала?», і якщо всі попередні рази я з чистою совістю кивала головою, то цього разу зробила це з червоними щоками. Уже й не знаю, що мене спонукало до такого віртуозного методу задоволення солодких потреб, тоді як вони завжди легко вирішувалися словами мами: «Візьми в кишені». Тітка Груша, фігура якої гармонійно вписувалася в її фруктове ім’я, недовірливо подала мені солодку мрію.

Відчуваючи прохолоду на зубах, я бережливо відкушувала ласі шматочки, стоячи біля свого під’їзду. Раптом у полі бокового зору побачила знайому балетну ходу, якою підходила до мене моя старша сестра. Завмерши не стільки від холоду ласощів, як від страху викриття, я відчувала таке, ніби до мене наближається сам дядько міліціонер. І в моїй кмітливій голові виник план спасіння. Я вбігла в під’їзд, сховала «пломбір» у поштову скриньку і, не поспішаючи, стала підніматися на четвертий поверх. Сестра наздогнавши мене та поглянувши на мої порожні руки, запитала: «А де морозиво?» «Яке морозиво?» — коротко відповіла я. Оля запідозрила обман, і їй одразу ж захотілося перевірити пошту. «Я вже дивилася, я вже дивилася, нічого немає!» — стрибала я круг неї, поки вона опускалася на перший поверх, щоб відкрити приховане.

Удома з виховною метою сестра доповіла обстановку. Вагомі заходи у вигляді ременя чи кутка в нас не застосовувалися, і мені вистачило кількох батьківських слів, щоб надалі без дозволу не шарити по їхніх кишенях…

Я згадала цю історію, коли в черговий раз почула про віру в душі… Оскільки поштова скринька — не найкращий холодильник для морозива, так душа — не найкраща камера схову для віри. Бо ж душа – натура виразна. Вона як ріка, яка виносить (у випадку екстравертів) чи вихлюпує (як то буває з інтровертами) думки, погляди, почуття, емоції на екран свого «Я», який стає читабельним для інших. Звичайно, ми також дещо й приховуємо в закутках-болітцях своєї душі й оберігаємо той екран від потрапляння на нього таємниць нашого серця. Тому, якщо віра не вихлюпується, вона тихо сидить у тих сором’язливих болітцях.

Чому ми соромимося Бога? Можна пояснити те, що людина соромиться батька-блудника чи матір-алкоголічку, але дивно, коли ми соромимося досконалого Бога з бездоганною репутацією. Чому ми соромимося Бога? — Тому що ми Його не знаємо. Коли Бог для нас незнайомець, перехожий на вулиці — нам нічого про Нього сказати. Але якщо Він сидить на нашій кухні та показує нам, як найближчим, кухню Неба, ми не стримаємося, щоб не передати її запахи іншим.

Ми соромимося віри, прикриваючи її обманливим фіговим листком під назвою «особисте». Однак засновник віри — Бог, і пломбу «особисте» Він на неї не ставив. І оцінювати наше життя Він буде не за нашим фальсифікованим розумінням віри, а за Своїм розумінням, яке розкрите в словах: «Отже, кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я» (Мт. 10:32); «Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися в роді цім перелюбнім та грішнім, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Свого Отця з Анголами святими» (Мр. 8:38).

У сутності всього, що створив Бог, немає егоїзму. Віра не призначена для приховування й особистого користування. Віра в душі по суті – псевдовіра, або ж якщо немає вираження віри — немає й самої віри.

Марина МИРОНОВА
"Благовісник", 3,2012