Віра та життя

Велика спрага маленького сердечка

Малий такий, весь у ластовинні. Нерозлучний зі своєю безтурботною хитруватою посмішкою. З іскорками в оченятах. От тільки... Мені здалося, я побачив у них щось до болю знайоме. Якусь невимовну дитячу муку, що підвладна тільки мові очей.

— Чому ти не вийдеш погратися з нами?

Я не повірив своїм вухам! Сусідський хлопчик прийшов до такого дорослого «дядька» як я, далекого від його інтересів і мрій? Невже йому мало друзів, які он там, неподалік, ганяють м’яча?

Я думав, що мені почулося... А потім дещо згадав.

Я згадав шестирічного хлопчика, що сидить на гілляці старої вишні й задумливо дивиться кудись у далечінь. У нього небагато друзів, батьки на роботі, а бабуся хвора. І якщо вже говорити начистоту — він насправді самотній. Знайомтеся — це я... А знаєте, чого цей малий чекає понад усе на світі? Вихідних — тому що мама з татом будуть удома!

— То ти вийдеш до нас?

Звичайно, я вийду, хоча в мене зовсім інші плани. Але не вийти не можу, бо з твоїх очей, маленький Іванку, дивиться на мене моє дитинство...

Моє здивування на цьому не закінчилося. Ми грали у футбол, я став помічати, що хлопчаки слухають мене з першого слова, радіють кожному дорученню. Раптом я усвідомив — кожен із них потребує, як повітря, — старшого друга, з яким можна грати в м’яча, спілкуватися про різні цікаві речі, ходити до парку, запускати паперового змія, смажити сало на вогнищі й робити багато інших суто чоловічих справ. Мудрого друга, якому можна ставити складні запитання. Сильного — яким можна захоплюватися. Покровителя, який завжди поруч, коли потрапиш у халепу. І це привілей нікого іншого, як тільки — батька.

Пам’ятаю шестирічного хлопчика, який нарешті дочекався вихідних. Він прокидався, коли ще всі спали, готував сніданок і заносив прямо в постіль мамі з татом. Знаєте, з якою надією він чекав, коли батьки прокинуться і хтось із них скаже: «Дякую, синку!»? Придивіться, загляньте в його очі. Ви побачите там те ж саме, що я побачив в очах маленького Іванка — невимовлене бажання. Уваги. Любові. Батьківського тепла.

Ми сиділи в шкільній їдальні й пили чай. Я не знав із чого почати... Цей хлопець, який сидів навпроти, наполегливо знущався з моєї меншої сестри, і сьогодні настав час за усе відповісти. Йдучи до школи, я мав твердий намір конкретно і ясно поговорити з бешкетником. От тільки одне запитання не давало мені спокою — чому діти стають такими? Чи від доброго життя?

Можливо, саме це запитання, яке крутилося в моїй голові, змусило в першу чергу запросити Рустама до їдальні й купити йому чаю з печивом...

— Як у тебе справи?

— Добре.

— Як твої батьки?

— Добре.

Звичайно, він знав, для чого я прийшов. Для нього це не вперше — вислуховувати лекції дорослих (як я дізнався, вплинути на нього не могли ні вчителі, ні директор). Його очі дивились додолу, відповіді були односкладними. І що тут дивного? Чого це він повинен відкривати свою душу мені — дорослому, жоден з яких до цього часу навіть не спробував зрозуміти його біль?

Перший крок повинен зробити я. І я розповів йому про шестирічного хлопчика з мого дитинства. Про те, як йому було самотньо сидіти на гілляці старої вишні. І про те, як він чекав вихідних. І про те, як він переживав, що сьогодні тато може знову прийти нетверезий. І йому було страшно...

Раптом Рустам підняв очі.

О Боже! Це було воно — з його зіниць на мене дивилася та сама зраджена спрага батьківської любові!
— Мені теж буває страшно...

І він почав говорити. З його зіщуленого зраненого серця почав виливатися біль. Його старший брат — у тюрмі. Батьки — на заробітках. Він відданий самому собі й вулиці...

Усе моє єство боліло й кричало! Боже! Це просто беззахисна дитина! Дитина, якій так хочеться комусь довіритися, щоб хтось її зрозумів! Яка намагається звернути на себе увагу — хоч якось. І що було б, якби я став черговим дорослим, який цинічно відфутболив це маленьке серце подалі від себе?

Я сказав, що він може приходити в наш дім. Що його любить Господь. Ми попрощалися...

А ввечері сестра розповідала, як усі вчителі та однокласники спостерігали за небувалою метаморфозою — хлопчик, який до цього часу усім грубив і робив капості, раптом почав люб’язно вітатися й відкривати двері вчителям. Що це з ним трапилося?

Просто хтось повірив у нього... І хоча б зовсім трошки зміг торкнутися його душі увагою й розумінням.

Можливо, і біля вашої постелі стоїть шестирічний хлопчик, тамуючи у своєму серці болісну спрагу? Спрагу, яка вже зустрічалася з розчаруванням і болем. Спрагу, якій уже говорили: «Не заважай!», «У мене немає часу!» і «Тихше, я дивлюся телевізор!» І тепер вона знову з надією чекає. Що буде на цей раз — лагідні обійми чи різкі слова? Ні, він не образиться. Він розуміє, що батьки «заробляють гроші», вони «надто втомлені» й у них просто сьогодні «поганий настрій». Він обов’язково прийде ще раз. А можливо й ні...

Тому, я прошу вас, коли прокинетеся, скажіть йому кілька теплих слів.

Знаєте, який найяскравіший спогад мого дитинства? Я пам’ятаю, як мама не пішла на роботу, ми разом зайшли до магазину й купили іграшкового літачка на колесах. А потім — були вдома і гралися. Тільки ми удвох. Я пам’ятаю все — якого був кольору літачок, як він їхав по паркеті від мене до мами. Я пам’ятаю мамині очі і мій радісний сміх.

Я пам’ятаю свій власний маленький молоточок і маленьку сокирку, яку зробив мені тато. І як я завжди любив «допомагати» йому, що би він не робив...

Батьки, будь ласка, проводьте час зі своїми дітьми. Ви потрібні їм.

Будь ласка...

Дмитро ДОВБУШ
"Благовісник", 2,2012