Благовісник

Віра та життя

Батькові сльози

Батько, який плаче. Скажете ви: це рідкісне явище. Тепер частіше побачиш дитину, яка не просто плаче, а ридає, покинута батьком чи навіть матір’ю. Але все ж батьківські сльози не такі вже й рідкісні. Я не буду говорити про батька, який плаче від перепою, від наркотичної ломки, старечого безсилля та забутості після безвідповідального та змарнованого життя, а про батька-віруючого, який знає Бога, знає Ісуса Христа.

Але чого такому батькові плакати? Хіба йому не досить Божественного об’явлення? Досить! Але тільки тому, що він його отримав, він плаче. Бо почуття його загострені, бо у світлі Божому він бачить не тільки помилки своїх дітей, їхнє відчуження від нього й Бога, але й власні хиби. Вони йому болять як вина перед Господом і дітьми. Це трагедія.

Багато таких трагедій ми спостерігаємо в Біблії, зокрема — в сім’їх Аарона, Ілія, Самуїла, Давида. Ось Ааронові сини, Надав та Авігу, злегковажили наказом Божим і «принесли перед Господнє лице чужий огонь, якого Він не наказав був приносити їм. І вийшов огонь від лиця Господнього, та й спалив їх, і вони повмирали перед Господнім лицем» (3М.10:1,2). Ааронові ж навіть не було дозволено носити жалобу по них. Велика трагедія для батька, який мав би тішитися своїми синами-священиками, а мусив потай їх оплакувати. А все через, здавалося б, один неправильний учинок. Та хіба Бог такий жорстокий, щоб карати смертю за одну провину? Вина Ааронових синів криється значно глибше — у їхньому серці, а саме: у легковажному ставленні до Божого Закону, до Самого Бога. Вони не розуміли важливості своїх обов’язків, а тому сприймали їх несерйозно. Для них це був незрозумілий обряд, якась беззмістовна гра. І чужий вогонь, який вони принесли перед Боже обличчя, — це наслідок їхнього невірства. Чи не тому це все сталося, що сам Аарон не завжди пильнував і одного разу виявив своє невірство тим, що зробив золоте теля ізраїльтянам для поклоніння? А сини все бачили. Це не додало їм віри й благоговіння перед Богом. І, думаю, сам Аарон усвідомлював свою вину за вчинок, яким він «розгнуздав» свій народ разом зі своїми синами і який відлунював йому болем усе життя?

Не меншу трагедію пережив Ілій. А чому? А тому, що «сини Ілія були люди негідні, вони не знали Господа» (1Сам. 2:12). Коли Ілій їм докоряв, то «вони не слухали голосу батька свого». Під час війни з филистимлянами «два Ілієві сини, Хофні та Пінхас, полягли» (1Сам.4:11). Сини зробили вибір між Законом Божим і беззаконням, між батьковими настановами та своїми бажаннями на користь свого, а тому вибрали осуд і смерть. Гріх Ілієвих синів був такий великий, що простих батьківських настанов виявилося замало, потрібно було застосувати батьківську волю і владу, щоб зупинити їх і припинити беззаконня серед Ізраїля. Але батьківська любов виявилася сліпою, за яку його було покарано зі всіма нащадками.

Подібну трагедію синівського відступництва переживав і Самуїл. Самуїлові сини, Йоїл і Авійя — судді в Беер-Шеві, — «не йшли його дорогою, і вхилялись до зиску, і брали підкупа, і ламали Закона» (1Сам.8:3). Як наслідок — народ замість них зажадав царя. Батькові Самуїлові було боляче. І не так від того, що народ не захотів бачити його синів своїми суддями, як від того, що сини виявилися невірними Божому Закону й батьківським настановам.

Але, мабуть, трагедія Давида як батька перевершує всі згадані. Давид — пастух, який став помазаником Божим, царем і пророком. Хіба може бути якесь більше досягнення? Це вершина. Радій, Давиде. Але не до радості. Давид плаче за перворідним від Вірсавії. Гіркі сльози, сповнені усвідомлення власної гріховності й Божої справедливості. Дитя померло, бо воно плід перелюбу. Та батькові від того не легше. Зростають сини-лицарі, сини-красені. Є наступники, а значить — є надія, що пророче слово звучатиме, Давидів престол не спустіє, а його пісня не вмовкне. Однак, що ми бачимо? Сини Давидові не перейняті благочестям. Старший із них Амнон обезчещує свою сестру Тамару. Авесалом убиває Амнона. І плакав Давид «вельми ревним плачем». І це ще не все. Авесалом піднімає бунт проти батька, такий, що той змушений був утікати з Єрусалима. Зрештою, ця війна сина з батьком закінчується смертю Авесалома. «І затремтів цар, і вийшов на горішній поверх брами, та й заплакав. А коли йшов, то так говорив: «Сину мій, Авесаломе, сину мій! Сину мій, Авесаломе! О, якби я був помер замість тебе, Авесаломе!» (2Сам. 19:1). «Перемога обернулася на жалобу». Смерть навіть бунтівного неслухняного сина стала горем для батька, яке він омиває слізьми й готовий заплатити своєю смертю за синове життя. Так, це трагедія, коли діти, відчужившись від батька, стають його ворогами, а разом з тим і ворогами Того, Кому він служить. Але чи усвідомлював Давид причинно-наслідковий зв’язок між своїми гріхами і долею власних дітей? Вважаю, що усвідомлював. І це йому боліло. І це його впокорювало перед Богом і людьми. І мабуть тому він заборонив убивати Шім’ї з Саулового роду, коли той проклинав його, наказавши: «Дайте йому спокій, і нехай проклинає, бо так наказав йому зробити Господь!» (2 Сам.16:11). Давид смиренно жав посіяне, хоча трагічність ситуації від цього не зменшувалася, хіба що менше боліла.

Таких трагедій безліч. Було і є. Якщо у вашій сім’ї все добре, діти люблять вас, Бога й церкву, то в когось із вашої родини — плач за спасіння своїх дітей. У кожній сім’ї батьків-християн, у якій діти десь блукають по світі, ллються сльози. Плаче батько. Цих сліз, можливо, не бачить ніхто, але бачить Бог. І гіркоти тим сльозам додає думка: «Господи, це я десь неправильно повівся, що діти мої не прихилилися до Тебе, прости мені й наверни їх до істини».

Пригадую трагедію в сім’ї свого брата. Його перворідний син, який із дитинства ходив на зібрання, співав псалми, читав Біблію, у підлітковий вік став свавільним, відмовився від зібрань ради своїх друзів із невіруючих родин. І ось через своїх друзів він, вісімнадцятилітній, загинув. До того ж у ситуації, у якій, здавалося, загинути не можна було. Це велике горе для сім’ї. Брат, розуміючи, що життя синові не повернути, що це сталося не без допуску Божого, перебирав у пам’яті всі моменти свого ставлення до сина, знаходив щось, на його думку, недобре в своїй поведінці й страждав. «Якби я цього не зробив, якби я так повівся, якби я цього не сказав, якби я саме так говорив до нього, то цього не сталося б», — докоряв він собі, роз’ятрюючи свою душевну рану. Найбільше йому боліло й болить, що він десь помилився у вихованні сина — і це привело до трагічних наслідків. Батько плаче.

Є сім’ї, на людський погляд, благополучні: діти всі живі, заможні, здорові, не п’яниці й не блудники. Але якщо вони ігнорують Ісуса Христа — Господа їхнього батька, то батько плаче. І хай ті сини не розказують про свою синівську любов. Хто їм повірить, коли вони зневажили найінтимніші батькові почуття — любов до Спасителя, знехтували найбільш сокровенним його бажанням — щоб діти полюбили Ісуса так само, як він, і навіть більше? І я знаю, що рано чи пізно, вони відчують гіркоту батькових сліз, якщо ще не відчули.

Батько, що плаче, задумується про свої стосунки з Господом Богом. Він бачить, що не завжди був на потрібному духовному рівні: було багато формалізму, нехтування Словом Божим, молитвою, зібраннями, була малодушність стосовно гріха — там проявив корисливість, там сказав неправду, а там когось зневажив, образив, осудив. А можливо, було щось і гірше. Батько розуміє, що ці вади його духовного життя якимось таємничим способом вплинули на духовне життя його ж дітей. І він плаче й кається, шукаючи обличчя Божого, Його любові, милості та святості. І Господь дає йому Себе знайти, змінюючи його серце та серця дітей.

Василь МАРТИНЮК
"Благовісник", 2,2012