Віра та життя
На Бога надійся, а сам не зівай?
![](../images/ilyusrat/12123.jpg)
Дуже часто стаєш учасником дискусії, що стосується меж нашої довіри Богові. Як ми можемо поєднати довіру Богу та надію на власні зусилля?
Індикатором тут може стати відома приказка: «На Бога надійся, а сам не зівай». Хтось з цією приказкою повністю згоден. А хтось стверджує, що вона не християнська, і правильною є тільки її перша частина. Друга ж свідчить про недостатню довіру Богові. Якщо так, то нам не потрібна самодисципліна, оскільки Бог Сам потурбується про це. Не треба виробляти у собі потрібні риси, Бог Сам підбере їх тобі. Не треба клопотатися самозахистом і запобігати небезпекам, бо Сам Бог тебе захистить і вбереже від небезпек. Не треба працювати над самоосвітою, Бог Сам дасть тобі необхідні знання. Треба молитися й чекати манни небесної. Але чи правильний такий підхід?
Є ще одна дуже цікава приказка: «Молитися треба так, наче все залежить від Бога, а працювати так, ніби все залежить від тебе». Дуже легко, звичайно, тут впасти в крайність. Від крайностей ніхто не застрахований, але якщо боятися крайностей, тоді доведеться відкинути будь-яку добру ідею.
Поширена думка, що оскільки у відродженій людині диве Дух Святий, який діє у ній, то своїми силами ми нічого не досягнемо, а тільки завадимо Йому діяти. Залишається тільки розраховувати на Нього і чекати чуда. Прихильники такого підходу до життя апелюють до поняття «благодать». Але благодать ніяк не скасовує нашої відповідальності за те, що ми зробимо і чого не зробимо.
Бог сотворив нас за образом і подобою Своєю і вклав у нас творчу ініціативу. Творчий підхід до життя — це наш невід'ємний атрибут, і в цьому полягає наша богоподібність. Нічого осудного у творчій активності немає.
Наше життя — це взаємодія, співтворчість людини з Богом. У цій співпраці було зроблено багато прекрасного, зокрема й того, на чому тримається наше християнство. Писання — боголюдський витвір. Церква — це боголюдська споруда. А в центрі всього боголюдина — Христос, Який виявив приклад істинної божественності й істинної людськості. Ми віримо в Того Бога, Який найближчий до людини, Який дав людині найбільше можливостей. Але тут криються й великі спокуси. Велика спокуса приписати божественне собі, як не раз бувало в історії. А бувало так, коли деструктивні людській ідеї видавалися за божественні, й виступаючи проти них, ти вступав проти «Самого Бога». У цьому сенсі, людині завжди треба виявляти покору, не приписуючи собі того, що належить Богові, і навпаки — не приписуючи Богові того, автором чого є ти сам, тому що це можуть бути далеко не наймудріші ідеї.
Однак, наші молитви мають підкріплятися реальними діями. Якщо ми хочемо досягнути чогось у служінні, роботі чи особистому житті, треба звертатися до Бога з вірою, але в той же час постійно працювати над собою, своїм характером. Нам потрібна мудрість, а мудрість не падає з неба, мудрість приходить із досвідом та практикою. Бог часто відповідає на молитви через людей, але не обов'язково через інших людей. Він може відповідати на молитви й через нас самих. Бог не діє шаблонно, не завжди благоволить до слабких та немічних, іноді Він діє й через сильних та вольових. Особливо це стосується життя в нашому сучасному суспільстві, де християнство поступово втрачає свої позиції. Нам необхідно займати активну соціальну позицію. У нас багато пасивності та пораженських настроїв. Невже ми повністю капітулювали?
Для того, щоб бути почутим, нам необхідно працювати над своїм всебічним розвитком. Це не дається просто так…
Те ж саме стосується нашого ставлення до ближнього. Ближнього треба не тільки абстрактно любити, але й бути готовим допомогти у складну хвилину, навіть якщо це буде вартувати нам здоров'я чи навіть життя. У Писанні сказано: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13). У сучасному російському перекладі сказано ще точніше: «Немає любові вищої від тої, коли життя віддають за друзів». Гадаю, що тут йдеться не лише про саму молитву…
Напевно, у наш просвічений вік, ми й молимося не так часто. Тож молімося, молімося більше, молімося з вірою в силу та могутність Божу. Але й допоможімо Богові, щоб Він міг діяти в нас і через нас.
Я прихильник того, щоб усе-таки «не зівати».
«Отож, мої любі, як ви завжди слухняні були не тільки в моїй присутності, але значно більше тепер, у моїй відсутності, зо страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння. Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:12-13).
Андрій РЯБЕНКО
"Благовісник", 1,2012
|