Благовісник

Віра та життя

Зворотний відлік
Життя: сьогодні або ніколи

Щоб зрозуміти ціну року, запитай студента, який провалився на іспиті.
Щоб зрозуміти ціну місяця — запитай матір, яка народила недоношену дитину.
Щоб зрозуміти ціну тижня — запитай редактора тижневика.
Щоб зрозуміти ціну однієї години — запитай закоханого, що чекає на свою кохану.
Щоб зрозуміти ціну однієї хвилини — запитай людину, яка запізнилася на потяг.
Щоб зрозуміти ціну однієї секунди — запитай того, хто втратив близьку людину в автокатастрофі.
Щоб зрозуміти ціну сотої частки секунди — запитай срібного медаліста Олімпійських ігор.
Стрілки годин не зупинять свій біг. Тому цінуй кожним моментом свого життя.
І — нинішнім днем як найбільшим даром, який тобі дано!
Бернар Вербер, «Імперія ангелів»


Отаке... Виявляється 21 грудня 2011 року в Гондурасі (Центральна Америка), де живуть нащадки древніх майя, встановлено велетенського годинника, що відраховує час до кінця світу (тобто — до 21 грудня 2012 р.) Піар-кампанія для приваблення туристів чи місцеві жителі насправді вірять у пророцтва своїх предків — хто зна? Та справа не в цьому. Є невблаганний суддя, який перевіряє на істинність усі людські гіпотези. Ім'я йому — час. І він спростував уже не одне лжепророцтво.

Як би там не було, мене зачепило інше: усвідомлення того, що зворотний відлік нашого життя таки є — правдивий і безпомилковий! У вічності цокають мільйони таймерів — свій у кожного жителя Землі. Роки чоловіка пораховані у Господа: «Визначені його дні, число його місяців в Тебе... Ти призначив для нього мету, що її не перейде» (Йова 14:5). Уявляєте собі цей небесний монітор, на якому цифри розбиті на роки, місяці, дні, години?.. А в самому кінці — так безкомпромісно, просто на очах зникають хвилини і секунди ТВОГО життя!

Одна із особливостей людства — схильність узагальнювати... Правда, легше вірити у те, що на землю впаде астероїд і кінець прийде відразу для всіх. Якось воно не так прикро, коли дивишся на цей величезний циферблат і думаєш: з останньою секундою все зникне — і моя хрущівка, і вілла президента. Всі помруть — і я. Я нічим не кращий і нічим не гірший.

Разом — не так страшно, навіть помирати! Разом — не так страшно стати перед Богом: «Я — такий, як і всі! Куди всі, туди і я...»

Стоп!

Звісно, це простіше, ніж усвідомлювати, що у тебе є особистий відрізок часу, особистий кінець, особиста відповідальність — і перед Богом доведеться стати поодинці, а не гуртом.

Якось, ще навчаючись в університеті, ми усією групою втекли із пари. Ну, є таке негласне правило у студентів: якщо викладача немає 15 хвилин — можна «законно» йти у своїх справах. От ми й пішли. До речі, тут спрацьовує той же принцип — якщо втікати поодинці, доведеться і відповідати кожному окремо. Тому зазвичай заводії намагаються підмовити усю групу, навіть тих, кому це зовсім не потрібно. Тільки от викладач наш виявився мудрішим. І не лише змусив нас відпрацювати прогуляну пару, а й «попросив» кожного написати пояснювальну записку... в деканат. Отут і почалася особиста відповідальність. І кожен викручувався як міг, намагаючись вигородити себе і скинути вину на інших. Мені досі соромно за ту записку, де я написав щось на зразок: «Я не хотів підводити друзів, тому пішов разом із усіма...»

Подібні пояснення здаються такими смішними і нікчемними, коли усвідомлюєш свою неправоту — хоча й лише перед людиною! Кудись дівається уся самовпевненість тих, хто ще недавно був таким сміливим, заховавшись у натовпі. Як же моя відповідальність перед Богом? Чи можу я сказати: «А мої сусіди теж так роблять!», «А у моїй церкві усі так розуміють!»?

«Ефект натовпу», «сіра маса», «пересічний громадянин» — називайте як хочете. Ці поняття не лише розмивають особистість і перетворюють людину на безлику істоту, яка не має ні своєї позиції, ні сміливості протистати загальній думці, — а й створюють ілюзію безпечності та захищеності.

Тік-так! Чуєте? Кожен стук серця, кожен подих — відраховує секунди на циферблаті ТВОГО життя. Воно особливе і унікальне. Воно вимагає ТВОЇХ особистих рішень і ТВОЄЇ особистої позиції, за яку відповідати доведеться тільки ТОБІ. О, якби ми могли бачити перед своїми очима завжди — цей невблаганний таймер, де так швидко спливають секунди, дні, роки!.. Можливо, жили б зовсім по-іншому?

Ми біжимо... Коло за колом. Як крос на шкільному уроці фізкультури. Коли м'язи перетворюються у біль і сили — на межі витривалості... Так хочеться скинути темп і перепочити, але... Стрілка годинника говорить: «ВПЕРЕД!» Кожна секунда — дорогоцінна!

Це не дає зупинитись. Це не дає розслабитись. Це не дає забути про ЦІЛЬ!

«Я вирішив для себе жити так, ніби кожен день — це усе життя!» Ця фраза належить моєму знайомому місіонеру, який присвятив своє життя для служіння людям у суворих умовах півночі. Це вразило мене. А яка гарантія, що цей день і справді не буде для мене останнім? Як би я поводив себе, знаючи, що у мене лишилося тільки 24 години на землі? Що зробив би обов'язково, а на що навіть не звернув би увагу? Що записав би на першому місці у своєму графіку? А які повсякденні справи виявилися б нескінченно нікчемними на фоні вічності?!

Мені запам'яталась одна наша сімейна молитва. Було вже пізно, ми з сестрою — втомлені й сонні. У такі моменти розмова з Богом перетворюється на формальний монолог із загальних фраз — для галочки. І тому я запропонував помолитись незвичайною молитвою: «Спробуймо уявити, що ми можемо сказати Богові лише п'ять речень, і ще — уявімо, що, прокинувшись завтра, будемо вже у вічності». Ці дві речі миттєво очистили і витверезили нашу свідомість. Вони відсіяли усе другорядне, земне і змусили зосередитися на першочергових потребах серця. Чітка ціль і усвідомлення свого призначення на землі не дозволять нам жити несправжнім, порожнім життям серед шаблонів, вигаданих людьми.

Ми не можемо радіти сонцю, бо ніколи глянути вгору. Щойно розплющуємо очі — у свідомість відразу вриваються термінові справи і невирішені проблеми... ЗУПИНИСЬ! А що як СЬОГОДНІ — остання сторінка у твоїй біографії?

«Життя доводиться рахувати хвилинами. Зараз пишу цю записку і боюся, що ось-ось відчиняться двері — і я не встигну закінчити. Як жахливо почуваю себе в цій зловісній тиші! Ледь чутний шерех змушує тривожно битися моє серце. Лиш у коридорі почуються кроки, як я біжу до дверей... Встаю вранці — і, як дитина, радію тому, що ще живий, що ще цілий день можна насолоджуватися життям... Ну, пора закінчувати: уже близько другої години ночі. Можна заснути і бути спокійним: за мною вже сьогодні не прийдуть...» — Це уривок із щоденника чоловіка, який чекав смертної кари. Він цінував і насолоджувався кожною хвилиною, бо знав, що цей день може бути для нього останнім.

Як почувається людина, яка почула вирок лікаря: «Вам лишилося жити місяць»? На що вона витратить свій час? Дивно, але головним стає те, до чого раніше все не доходили руки — сім'я, стосунки з Богом... За тиждень до смерті багач із зачерствілим серцем раптом починає помічати біль людей — як Роберт Харді, невигаданий герой Чарльза Шелдона із документальної книги «Усього лише 7 днів».

Таймер нашого життя періодично видає сигнали — 25, 30, 35. Кругленькі дати змушують нас хоч неохоче та все ж поглянути на циферблат, щоб оцінити пройдене і поглянути в майбутнє. Чому ж так мало людей досягають висот у своєму житті, служінні? І так багато — в кінці життя шкодують про згаяний час?

Бенджамін Франклін (ви могли бачити його на стодоларовій банкноті) був п'ятнадцятою дитиною в убогій сім'ї. Хлопчик закінчив лише два класи, решту освіти — здобував самостійно. За своє життя він опанував кілька професій, оволодів чотирма іноземними мовами, видавав газету та журнал. Франклін займав посаду Головного поштмейстера усіх північних колоній США, заснував першу в штатах громадську бібліотеку та Пенсільванський університет. Як політик — відіграв ключову роль у декларуванні незалежності Америки. Як науковець — винайшов громовідвід, електричний запал, крісло-гойдалку, біфокальні окуляри, літній час, заклав теорію суднобудування. На його похороні були присутні 20 тисяч людей.

Як він усе це встигав? Адже він мав стільки ж часу, як і ми — 24 години на добу, 7 днів на тиждень... Людина, що бачить перед собою таймер вічності, стає цілеспрямованою і вчиться максимально використовувати час, жертвуючи маловажливим заради головного. Бенджаміну Франкліну належить відома у всьому світі методика планування часу, якою широко користуються і до сьогодні. В її основі — чітко розставлені пріоритети, життєві цінності й конкретно сформульовані цілі.

Успіх не приходить випадково. Можливо, хтось спершу стріляє, а потім малює навколо стріли мішень — та це швидше самообман, ніж серйозна праця.

Ми маємо конкретний відрізок часу для досягнення конкретної мети. Ця мета — не плід людської логіки, а те, що вклав у наше серце Творець. Він ніколи не хибить, тому немає нічого сильнішого за життя, віддане Йому до останньої секунди. Така людина перетворюється на випущену стрілу, яку вже ніхто не зупинить і яка просто приречена потрапити в десятку!

Саме такою була доля Ісуса Христа, що виконував Свою місію, доручену Отцем: «Він вчинив Мене за добірну стрілу, в Своїм сагайдаці заховав Мене!» (Iс. 49:2).

Я чув про спортсменку, що перепливала Ла-Манш. Подолавши майже всю відстань (29 км!), вона повністю вибилася із сил. До берега лишалося зовсім небагато, та він був захований у тумані. Матір, що пливла поруч у човні, вмовляла доньку не відступати, але не мала права сказати їй, що до кінця дистанції — лише кілька сотень метрів. Атлетка здалася... А перемога була так близько! Коли не видно цілі — слабнуть сили і опускаються руки. Чіткість бачення цілі — дає впевненість і твердість! Тому і Мойсей був непохитний — «як той, хто Невидимого бачить» (Євр. 11:27).

Апостол Павло часто порівнював своє життя до бігової доріжки, а себе — до атлета, який прагне не просто пробігти для годиться — а отримати нагороду! «Мені — хоча б за поріг у Царство Боже» — ви таке чули? Це — повна протилежність позиції Павла. «Я женусь до мети за нагородою!..» (Фил.3:14). Згаяний час не повернути — він коштує перемоги. Тому спортсмен не може дозволити собі розкіш — розглядати трибуни під час змагань. Все, що він бачить перед собою — це ціль.

«Хіба ви не знаєте, що ті, хто на перегонах біжить, усі біжать, але нагороду приймає один? — запитує служитель. — Біжіть так, щоб одержали ви!» (1Кор. 9:24). Нам здається, що все вже в нашій кишені. На небі місця для всіх вистачить! Тому і життя наше — неспішне і розважливе. Та Павло пропонує: «Уявіть, що ви на змаганнях і вінець — тільки один! Біжіть так, немов є лише одне спасіння, лише одна нагорода і її одержить лише один учасник!»

Це моя улюблена притча. Дуже давно в одній місцевості відбувалося велике будівництво. Здалека чувся стукіт сокир і молотків та голоси будівничих. Якийсь подорожній проходив повз місце, де кипіла робота і, підійшовши до групи робітників, запитав: «Що ви тут робите?» Один із них неквапливо підвів втомлене обличчя і байдуже промовив: «Та так... Тягаємо каміння». Подорожній йшов далі і скоро зустрів іншу групу майстрів. «Що ви тут робите?» — знову прозвучало запитання. Один із будівничих повернув обличчя, що сяяло натхненням, радісно відповів: «Ми — будуємо місто!»

Чому наше життя перетворюється на сірі будні без кольору та смаку? Ми з нетерпінням чекаємо закінчення робочого дня. У церкві — поглядаємо на годинник. Або ми чимось не тим займаємось, або — просто втратили з очей ціль, яка надихає нас! Тоді будь-яка справа стає нудною, нецікавою, і все, що ми робимо — лише машинальне виконання правил і вимог. Робота стає тягарем, любов — звичкою, служіння — обрядом. І цифри на таймері втрачають для нас значення... Адже відміряний час немає сенсу без поставленої цілі.

Ви тягаєте каміння чи будуєте місто?

Усе має свій кінець. І напружений робочий день. І солодкий сон. І головний біль. І смачний обід. Адже так? От тільки чогось ми чекаємо з жалем, чогось — зі страхом, а чогось — із радістю та надією.

Мій друг, що став християнином у місцях позбавлення волі, на запитання: скільки часу він провів в ув'язненні, завжди відповідав: два роки, дев'ять місяців і тринадцять днів. Він пізнав ціну часу, рахуючи дні до бажаної свободи!

Із якими почуттями ви дивитесь на свій таймер? Це визначає, що є основою вашого життя. Чи схожа ваша реальність на людину, яка у черзі до стоматолога з тривогою рахує хвилини до початку екзекуції? А можливо, ви більше подібні до мандрівника, що, повертаючись із далекої країни у вагоні поїзда, радісно відлічує час до довгожданої зустрічі з дорогими людьми? Чи схожі ми на раба, який натхненно працює, на спортсмена, що нестримно біжить, знаючи, що його чекає не «кінець світу», а нагорода і торжество?!

Нещодавно російська служба Бі-бі-сі оприлюднила оцінки британських футурологів (спеціалістів «з майбутнього») щодо того, як зміниться світ за найближчі 100 років. Деякі передбачення просто вражають своєю самовпевненістю: «Ми навчимося керувати погодою, зможемо передавати думки на відстані і створимо людей з найвищим рівнем інтелекту, що володіють безсмертям...» Люди, почавши в Едемському саду, все більше надимаються, уявляючи себе «богами». А тим часом таймер у Центральній Америці нагадує принаймні про те, що ми не вічні на цій землі.

Можливо, годинник у Гондурасі скоро перетвориться на черговий заіржавілий пам'ятник людській гордості. Та я вважаю, добре, що він буде хоч час від часу мелькати у новинах — про щось та й нагадуватиме! Усвідомлення зворотного відліку не дозволить нам жити абияк! І хоча б протягом цього 2012 року будемо іноді замислюватись, що час — занадто дорогий матеріал, щоб будувати з нього вавилонські вежі фальшивих цінностей, приземлених цілей і дешевих мрій.

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 1,2012