Інтерв’ю

Віра в країні розвинутого соціалізму

Переслідування віруючих у колишньому Радянському Союзі почало носити масовий характер з 1929 року і продовжувалося практично до кінця 80-х років. Руйнування церков та храмів, арешти, заслання, штрафи, заборони були звичним фоном життя та служіння справжніх християн, громадян «країни розвинутого соціалізму». Чимало з них заплатили за свою віру ціну життя. Незважаючи на всі перешкоди Церква вистояла і зберегла вірність Богові.

Єпископ Василь Михайлович БОЄЧКО був одним із останніх, хто відбував тюремне ув’язнення за свою віру та служіння. Про минулі гоніння та сьогоднішній стан Церкви служитель ділиться з читачами журналу.

— На фоні того, що пережила Церква у радянській державі, наші попередники і навіть сучасники, переслідування мене за віру з боку влади було дуже незначним. Якщо мене засудили на позбавлення волі на три роки, то ми знаємо братів, які відбували по 4-5 ув’язнень, що загалом виходило по 20-25 і навіть більше, років. Тому я ніколи не акцентую уваги на моєму ув’язненні і навіть не маю права ставити себе в один ряд із страждальцями за віру, які дуже багато витерпіли за свої переконання. Я відбував ув’язнення тут, на території Львівської області, а наші брати у Воркуті, у Забайкаллі, на Колимі та в інших непривабливих місцях.

Моє ув’язнення припало на останні роки існування атеїстичного режиму. Я був єпископом так званого нереєстрованого братства ХВЄ на Заході (ми назвали його шмідтовським, де не омивають ноги). Ділянка мого служіння охоплювала Прибалтику, тодішню Ленінградську область, Білорусь, більшість України, деякі області Росії, Закавказзя, Північний Кавказ. Враховуючи таку велику територію і кількість церков, я ініціював написання офіційнї заяви існуючому уряду, що далі так жити не можна.

Причин мого арешту було декілька. По-перше, ми перші від імені нашого об’єднання написали офіційного листа до Голови ради у справах релігій, при Раді міністрів тодішньої СРСР і Голові президії Верховної ради, щоб відмінили сталінський закон про віровизнання 1929 року, випустили ув’язнених на волю, щоб віруючим дали рівні права з іншими громадянами. Це їх, звичайно, дуже роздратувало, для них це було зухвальством —«п’ятидесятницькі бузувіри, мракобіси», як вони називали нас, диктують їм, що треба робити. Але ми на цьому не зупинялися. Ми мали регулярні нелегальні зустрічі служителів і прийшли до рішення цей лист розширити і направити вже на ім’я Горбачова. Його підписали п’ятдесят наших священнослужителів — єпископів, пресвітерів. Мій підпис був першим, і влада знала, що ініціатором звернення був я. Наші брати відвезли цей лист у приймальню Горбачова, зареєстрували, але відповідь ми отримали вже від генерального прокурора. Ми зрозуміли, що справа пішла в прокуратуру і нас чекають не позитивні зміни, а ґрати.

По-друге, якраз через наш Західний регіон, з моєю активною участю і нашої церкви, були відкриті потужні канали нелегальной доставки Слова Божого з-за закордону: з Чехословаччини, Румунії, Угорщини, частково Польщі, Фінляндії. Влада знала про це, хоча не мала явних доказів. Це дуже дратувало спецслужби.

По-третє, 1984 року в селі Колодному, біля Рівного, ми організували велику конференцію молодіжних керівників та служителів із семи республік СРСР, де перед Господом дали обітницю, що протягом двох років будемо не лише молитися, але й практично євангелізувати народи нашої країни, які ще не чули про Бога. Ми мали величезну карту, передану нам зі Швеції, на якій були позначені неєвангелізовані народи, які не мають Божого Слова. Ми домовилися, що будемо направляти туди підпільних місіонерів, і вже весною 1985 року перша група місіонерів поїхала у Тувинську Автономну Республіку.

3 вересня 1985 року мене заарештували і після місяця тримання під слідством засудили на три роки за «розповсюдження завідомо неправдивої інформації, яка порочить радянський суспільний лад». Другий пункт звинувачення — організація і активна участь у групових діях, які пов’язані з порушенням громадського порядку і непідкоренням діючій владі. Таким чином я опинився за ґратами. Вже у 1987 році до мене в тюрму почали пробиватися слухи, що у Росії починають звільняти тих людей, які були засуджені за моїми статтями. Отож, не добувши трохи більше року до кінця свого терміну, я був випущений на волю. На той час ув’язненими за віру в Україні були тільки чотири в’язні — я, єпископ Афанасій Мельник, пресвітер із Хмельниччини Володимир Лобода і Іван Федорчук із Рівненщини.

— Яким було становище віруючих у Радянському Союзі?

— Якщо сказати одним словом, то було повна дискримінація, як громадяни вони були позбавлені багатьох прав щодо освіти, відпочинку, соціального забезпечення. Але найбільш боляче, як на мене, було те, що цей режим штучно розділив віруючих на дві категорії: позитивних і негативних — на тих, кого влада офіційно визнавала, реєструючи їхні церкви та об’єднання, та тих, кого вони називали екстремістами, крайніми, бузувірами. Поміркованими вони вважали тих, хто згоджувався з положеннями сталінського закону про культи 1929 року, який давав доступ атеїстичній владі до внутрішнього життя церкви. Це було болючим ударом для Церкви, бо нерідко віруючі, які намагалися жити згідно заповідей Господніх, були переслідувані режимом і терпіли зневагу від так званих поміркованих віруючих. Серед протестантів визнаною сектою, як вони називали, були лише баптисти. П’ятидесятники вважалися поза законом, хоча мали право зареєструватися й увійти до визнаного владою Союзу як євангельські християни-баптисти. Так було аж до перебудови.

— Нині в Україні немає прямих гонінь на християн. Чи сталися якісь серйозні зміни, позитивні чи негативні, у житті віруючих з часу припинення гонінь?

— Насамперед ми відзначимо позитивні зміни, тому що, як би там не було, якою б не була політична чи економічна ситуація, але наша Церква отримала широкі можливості для євангелізації неспасенних народів. І те, що українські місіонери охопили проповіддю територію від Чукотки до Балтики, дуже добре. Коли мені доводилося брати участь у підготовці Першого з’їзду Церкви ХВЄ, у величезній Росії налічувалося 8 церков ХВЄ, а тепер їх нараховується більше півтори тисячі і в них, напевне, не помилюся, понад 80% служителів — з України. Україна дала величезний імпульс до духовного пробудження Росії, Закавказзя, Середньої Азії. Позитивно те, що ми змогли не тільки завозити Слово Боже з-за кордону, але й відродили наше євангельське видавництво.

Звичайно, маємо чимало негативів. Найболючішим є те, що до нас, ніби прорвавши дамбу, ринули лживі науки і перш за все фальшива спотворена харизма, яка дуже підірвала авторитет євангелізму. Це поділило церкву, і те, що ми маємо десь до півтора десятка невеликих об’єднань, — не дає нам честі як Церкві, що вважає себе керованою Духом Святим. Поруч із добрими зернами Христової благодаті, які Господь посіяв, сатана посіяв багато отруйних зерен, із якими, звичайно, споріднитися не можемо.

— Чи є різниця в поведінці та служінні християн у періоди гонінь та свободи?

— Дехто каже, що Церква повинна бути переслідуваною, бо тільки тоді вона свята. Це примітивне розуміння, тому що Господь Своїй Церкві дає як переслідування, так і благодатні часи відпочинку і духовного зростання. Але свобода, як життя показало, часто залишає негативні наслідки у поведінці, у духовному стані віруючих і стримує духовне зростання, бо з’являється дух безпечності, вседозволеності, лібералізму, секуляризму, коли світськість проникає у Церкву. Звичайно, в інтелектуальному плані ми виглядаємо краще, бо в час переслідувань ми всі були самоучками, не мали можливості здобути теологічну, хоч би початкову освіту. Сьогодні ми маємо розширену сітку духовної освіти, маємо біблійні коледжі, інститути, церковні школи. Служитель, який має хорошу духовну освіту, може правильно сформулювати думки, може поєднувати біблійні тексти із сучасністю, такі проповіді завжди є актуальними, цінними. Звичайно тут теж бувають перегини, коли дехто хоче себе показати тільки вченим ритором, хоче людей приголомшити своєю вченістю, це є мінусом. Вчена людина і духовно просвітлена людина, вміє поєднувати і освіченість, і духовність і давати людям пахучий хліб Божої благодаті.

Ми є в тривозі, що страх Божий зменшується, особливо серед молодого покоління, чому сприяють сучасні віртуальні технології, доступ до інтернету. Але як би не було, я не хотів би закінчити розмову на ноті негативізму. Ми мусимо це пережити, ми мусимо бути в цьому зорієнтовані, ми мусимо правильно сприймати благодать і вміло, постійно та послідовно відкидати всі негативи, які хотіли би супроводжувати Божу благодать.

— Яким ви бачите майбутнє Церкви з точки зору гонінь на неї?

— Коли я проповідую, пишу про останній час, про місце Церкви у ньому, на превеликий жаль, багатьом віруючим ця тема не до серця. Вони настільки звикли до тієї свободи, у якій живе Церква, що просто не вірять у те, що вона може переживати якісь переслідування, якісь незручності чи гоніння. Ще напередодні трагедії, яка сталася в Нью-Йорку в 2001 році, я спілкувався з корінними американськими віруючими, то найменший натяк на те, що американці теж повинні терпіти відповідні «відвідини» Господні, що їхні церкви також будуть «переплавлені», — був неприємною темою. Вони вважали, що це благословенна Богом країна, виплекана Церква, вона ніколи не повинна зазнати ніяких переслідувань. Світ сьогодні глобалізується, демонстративно і навмисне відвертається від Христа, створюється культ лжехриста і лжерелігії, так званий Ньюейдж, де Христос стоїть на одному рівні з окультизмом, шаманством та іншими нехристиянськими релігіями. Це надзвичайно подобається правителям, насамперед боговідступницьких християнських країн. Це проникає у доктрини церков, у законодавство об’єднаної Європи, США. Одним словом, іде активна підготовка до зловіщого часу антихриста і, згідно апостола Павла, тайна беззаконня вже в дії. Один Дух Святий ще гальмує цей процес, тому для сатани найбільшим ворогом залишається і буде завжди Дух Святий, Церква Христова, яка не зрадила Божих Завітів. Так що Церква стоїть перед дуже серйозними випробуваннями і, напевно, що ці випробування будуть більшими і боліснішими за всі, пережиті колись протягом історії християнства. Боляче, коли багатьох віруючих одурманюють лжетеологи, мовляв, цього не буде. Господь, напевне, дав нам ці 20 років свободи, щоби ми накопичили духовний заряд, духовну мудрість і всеперемагаючу силу, щоби ці випробування зустріли достойно.

Розмовляв Валентин ОПРЯ

"Благовісник", 1, 2011

Станція Сухобезводна (Горьківська обл.) для віруючих Радянського Союзу стала своєрідним символом страждань за віру: саме там тисячі християн відбували покарання. Сьогодні у цьому селищі, як пам’ятник мужності та стійкості християн-в’язнів, руками їхніх дітей та онуків збудовано оцей прекрасний дім молитви.