«Лікар від Бога»: зцілюючи тіло та душу

Не так просто буває сьогодні знайти хорошого спеціаліста. Чуйного і фахового, про якого кажуть «лікар від Бога». На лікарі-християнині ж — додаткова відповідальність: виявити Христове світло в професії.

Ми, пацієнти, найчастіше буваємо сконцентрованими на власній хворобі, і не замислюємося, що переживають ті люди, які покликані Богом нас лікувати. Люди, до яких навіть найдуховніший з нас все ж звертається, коли вже несила терпіти…

Як вони обрали таку важку і невдячну професію, з якими труднощами стикаються? Можливо відповіді на ці запитання допоможуть вам по-іншому поглянути на лікарів — справжніх героїв сьогодення, які часто жертвують собою, рятуючи життя інших.

Ми взяли інтерв’ю на тему номера у трьох лікарів, євангельських християн, аби обговорити питання здоров’я, які лежать на межі духовного і матеріального виміру. На наші запитання відповідають Анна Рибарчук, Павло Сілковський та Вадим Шеревера.

* * *

Павло Сілковський, лікар-анестезіолог, волонтер, місіонер, м. Рівне

— Розкажіть, як ви прийшли у медицину. Наскільки важливе в цій професії покликання?

— Ще школярем, у класі п’ятому-шостому, відчував, що мені подобається цей напрямок, і розумів, ким я хочу бути. Мене цікавила медицина і юридична справа, але медицина все ж була на першому місці. І я планомірно йшов до своєї цілі. Після сьомого класу прочитав, що в місті має відкриватися гімназія з медичним напрямком. Сам поїхав, здав документи, сам вступив. Потім закінчив медколедж, медичний університет.

Напевно цю схильність можна простежити навіть на генетичному рівні. Справа в тому, що брат мого дідуся, його звали Адам, у довоєнний і воєнний час був дуже відомим у своїй місцевості ветеринаром. При тому, що ніде не вчився, але це справді було йому дано. Розповідають, що з усіх навколишніх сіл його кликали до худоби, коли вже ніхто не міг допомогти. І він завжди знаходив причину хвороби. Наприклад, була корова, яка нічого не їла і марніла. Вже думали її зарізати. Але прийшов Адам, провів рукою по животу — з шлунком ніби все нормально. Дивився, дивився і якимось чином помітив, що у неї під язиком застрягла якась металева пластина, від якої пішло запалення…

Мій батько теж після школи хотів бути лікарем, але не зміг вступити до вузу, оскільки не був піонером та комсомольцем. Дорога для віруючих тоді була закрита. Мамі теж не дали вчитися, адже її батько відсидів за віру 5 років. Нас народилося одинадцятеро дітей, і всіх батьки благословляли на освіту. Дев’ятеро маємо вищу освіту, двоє — незакінчену. Четверо з одинадцяти — медики.

Колись Григорій Сковорода писав про «сродний труд». Тому справді дуже важливо знайти своє покликання і в ньому працювати. Якщо після розмови з лікарем вам не стало легше, то це поганий лікар. Психосоматика діє. Особливо це помітно під час пандемії — люди налякані, що впливає і на фізичний стан і перебіг хвороби. Я дуже часто з таким стикаюся.

Тому без покликання в цій професії ніяк. Тут не можна просто закінчити зміну, переодягнутися і піти, ні про що не турбуючись. Прийшовши додому, я зазвичай ще кілька разів передзвонюю, цікавлюся станом пацієнтів, тому що мені не байдуже.

— Кожне покликання має позитивні і негативні сторони — те, що надихає і те що болить. Поділіться, будь ласка, своїми переживаннями.

— Надихають результати праці. Особливо в реанімації — це відділення, куди здорові не потрапляють. Туди навіть не приходять своїми ногами. І коли за кілька днів віддаєш дитину батькам, а вона посміхається… Люди дякують, обнімають… Я, слава Богу, не пробував наркотиків, але це справжня ейфорія, яка окриляє. Хочеться працювати далі. Також я працюю в стоматологічній клініці, де лікуємо зуби під наркозом. В основному маю справу з дітьми з інвалідністю (ДЦП, синдром Дауна, аутизм). І коли приходять з дуже зіпсованими зубами, а на виході — чисті білі зубки, батьки тішаться і ми разом з ними.

До певної міри засмучує ставлення до лікарів, оцінка їхньої праці. Коли я перебував тільки на державній роботі і робив вдома ремонт, моєї місячної зарплати вистачало, щоб лише на кілька днів найняти працівника без освіти і диплому. Також, дуже рідко вдається відпочити. Пацієнти знайдуть скрізь. Де б я не був — як тільки дізнаються, що ти лікар, всі розмови будуть про болячки. Бувають моменти, коли не можеш абстрагуватися від роботи, і від цього важко. Часто навіть щось спланувати непросто, бо в цій професії багато спонтанності, і бувають ситуації, які не можуть чекати. І сім’я від цього страждає.

— Віра в Бога в професії лікаря якось допомагає? Чи не буває конфлікту між переконаннями і обов’язками?

— Кілька разів мене питали: «Як ти можеш вірити в Бога, будучи лікарем, маючи вищу освіту?» Я завжди відповідаю: «А як можна при цьому не вірити?» Коли ти спостерігаєш дивовижні процеси в людському організмі — імунітет, антитіла… Навіть дослідити як вони діють надзвичайно складно! А вони мусили якось з’явитися і ще й так злагоджено запрацювати. Вірус, якого ми не можемо побачити і до кінця вивчити, організм якимось чином визначає і перемагає. Як в одному організмі під час вагітності поєднуються дві різні групи крові, маючи обмін киснем і поживними речовинами? І таких чудес маса!

Віра допомагає в моменти, коли реально не знаєш як вчинити, коли, наприклад, немає можливості або часу зробити повне обстеження. Звертаєшся до Бога, отримуєш рішення, і воно щоразу виявляється правильним. Логічно це не поясниш. Це схоже на виграшний білет в лотереї, момент, коли воротар відбиває пенальті. Іноді після таких випадків ти чуєш на свою адресу: «Оце лікар від Бога». А лишаючись сам на сам, розумієш, що тобі допоміг зовсім не твій професіоналізм.

Віра, власне, допомагає бути професіоналом. Мене супроводжує в житті слово «Все, що тільки чините, робіть від душі, немов Господеві, а не людям!», яке мотивує завжди бути старанним. А ще я завжди уявляю, ніби за кожного пацієнта у мене просить Бог. Це дозволяє ставитися однаково до кожного — чи це представник влади, чи проста людина. Це віра, цього не вчать у медичному університеті.

Щодо конфлікту, то в житті завжди є якісь спокуси, але я не сказав би, що в медицині вони якісь особливі, відмінні від інших професій.

— Щодо етики стосунків лікаря і пацієнта. На вашу думку, лікар має співпереживати пацієнту чи лишатися прагматичним. Пацієнт має цілковито довіряти чи перевіряти діагноз в інших лікарів?

— Працюючи з пацієнтами, я прив’язуюся до них, як до рідних. Ми часто спілкуємося не лише про здоров’я, а й про сім’ю. Але коли людина перестає бути моїм підопічним, я намагаюся швидко відпустити її зі свого життя. Потік пацієнтів сприяє цьому.

Якось, коли саме почалася АТО, під час нічного чергування до нас поступила дитина з апендицитом. Як потім виявилося, це була сім’я військовослужбовця, який перебував на фронті. Перед операцією я спілкувався з хлопчиком та його мамою. Все пройшло успішно. Ця жінка потім намагалася вручити мені «подяку», від якої я, звичайно, відмовився. Але вона не заспокоїлася і через кілька тижнів знову прийшла із сином, щоб вручити символічний подарунок — блокнот. Наговорила мені дуже багато добрих слів, мовляв, не зустрічала ще таких лікарів. Я запитую: «А що я такого зробив?» — «Я була вражена, що, оглядаючи сина, ви гладили його по голові. Йому зараз так не вистачає батьківської ласки». А я ловлю себе на думці, що навіть цього не зауважив, бо це для мене звичні речі. Пацієнти дуже цінують людяність, вони в першу чергу потребують від лікаря милосердя, а вже у другу — професіоналізму.

Був момент, коли померла дитина в реанімації, не змогли врятувати... І коли я передавав батькам довідку про смерть, вони мені до кишені намагалися гроші покласти. Я віддав назад. Вони кажуть: «Ми хотіли подякувати за те милосердя, яке ви виявили під час лікування». Але не було нічого особливого, я просто робив свою роботу. Просто для мене робота — це не лише протокол, а й стосунки.

Щодо пацієнта, я рекомендую консультуватися в різних лікарів — хоч у десятьох. Але у процесі важливо визначитися, кому ви найбільше довіряєте і надалі прислухатися до одного. Бо я багато разів стикався з проблемою, коли люди беруть «по шматочку» від кожного спеціаліста, роблять мікс і отримують не дуже добрий результат. А врешті звинувачують лікарів. Не варто так робити. Це як, наприклад, робити зуби у різних стоматологів.

— Є дві крайності, у яких перебуває багато людей. Одні кажуть: «Я не піду до лікаря, мене Бог зцілить!» Інші надіються тільки на лікарів, не враховуючи, що всім керує Бог. Яким має бути баланс?

— Коли є можливість, а людина не звертається до лікаря, я це вважаю таким собі духовним дитинством. Якщо мала дитина просить хліба, ми врізаємо їй. Але доросла людина може зробити це сама. Коли говорять: «Сто років тому люди молилися і отримували зцілення, а тепер немає віри», я думаю так: сто років тому і лікарів таких не було, і багато діагнозів були вироком. Це те, що я бачив на Гаїті — там помирали від звичайного апендициту, від цукрового діабету. Раніше, коли іншого виходу не було, християни зверталися до Бога і Він допомагав. Відповідно, люди, які не вірили в Бога, не отримували зцілення. І хіба це не милість Божа, коли наука розвинулася, медична допомога стала доступною, і її тепер можуть отримати і віруючі, і невіруючі?

Ісус Христос, воскрешаючи Лазаря, міг би зробити ціле шоу — щоб камінь сам відкотився, Лазар вийшов, пелени впали… Але Він дає людям зробити те, що вони можуть самі. І коли людські здібності закінчуються, Ісус каже: «Лазарю, вийди!» Чому тоді ми не кажемо: «Боже, я голодний, нагодуй мене!» Ні, ми йдемо на кухню і готуємо обід.

— Що у здоров’ї залежить від людини, а що від Бога? Як пов’язана духовна і фізична сфера?

— Чув історію про чоловіка, який мав перелом і лежав у гіпсі вдома. Коли в нього запитали, що трапилося, каже: «Згрішив!» — «Як згрішив?» — «Ремонтував хату, і не зробив поручнів. А написано: «Коли збудуєш новий дім, то зробиш поруччя для даху свого, і не напровадиш крови на дім свій, коли спаде з нього хтось».

Є певні розумні межі і правила. Якщо ними нехтувати, приходять хвороби. Коли холодно, а людина не одягається належним чином. Коли епідемія, а церква нехтує карантинними заходами. Є встановлені Богом біологічні закони. Хочеш чи ні, вони діють для всіх однаково, і ні під кого не підлаштовуються.

— Не перестає бути актуальним Covid-19. Цей період пандемії відрізняється від її початку — і перебігом хвороби і завантаженістю лікарень. Чи є якісь рекомендації, які зараз особливо важливо нагадати читачам?

— Нічого особливого тут не скажеш — все стандартно. Моя ключова порада — не панікувати. Я загалом виступаю з позиції заспокоєння людей, чим наражаюся на критику, в тому числі від колег. І вони певною мірою праві, бо в лікарнях справді багато хворих і дехто помирає. Але це досить малий відсоток. Із ста людей потребують госпіталізації 10-12. Решта — успішно одужують вдома. Проблема в тому, що зараз в лікарню намагаються потрапити не 10%, яким це справді потрібно, а 40%, які налякані надміром страшної інформації. І вся ця паніка може коштувати життя критичним хворим.

Я знаю, що для 90% мої поради будуть справедливими. Але, звичайно, буде відсоток, які зі мною не погодяться і будуть праві, бо в них все протікатиме по-іншому. Вони потраплять в лікарню, їм допоможуть. І потім вони говоритимуть, наскільки я був неправий. Але саме завдяки цьому вони виживуть, бо ті люди, яких я заспокоїв, залишаться в дома, і в лікарні буде місце. І, можливо, ці люди ніколи не зрозуміють моєї справжньої мети, але це, зрештою, неважливо.

— Чи могли б ви назвати зі свого лікарського досвіду топ-3 помилки, які коштують людям здоров’я, або топ-3 поради, як його зберегти?

— Люди часто зволікають із обстеженням, бо переживають, у скільки це їм обійдеться, бояться натрапити на немилосердних або користолюбних лікарів. Я радив би кожному знайти свого лікаря, точно так само, як ви знаходите свого автослюсаря, або перукаря. Довірену людину. Так трапилося, що я лікував дочку одної жінки, яка за професією перукарка. І вона була настільки вдячна, що пообіцяла рік безкоштовно мене стригти. Через рік я хотів розрахуватися, а вона каже: «Давайте укладемо угоду: я продовжуватиму вас стригти, але якщо мені потрібна буде якась допомога, то я зможу сміливо вам подзвонити для консультації». І так ми співпрацюємо вже 7-8 років. Який би не був зайнятий, завжди відповідаю, або передзвонюю. Друга порада — не лікуватися по інтернету. Буває, це закінчується дуже погано. Йдіть до фахівців. І третє — стежити за собою. Є такий вислів, що першу половину життя, ми тратимо здоров’я, щоб заробити гроші, а наступну половину — тратимо гроші, щоб відновити здоров’я. Але так чинити не варто, бо здоров’я, по суті, відновити неможливо.

* * *

Анна Рибарчук, лікар-анестезіолог, регіональний координатор ВБФ «Серце до серця», м. Чернівці

— Розкажіть, як ви прийшли у медицину. Наскільки важливе в цій професії покликання?

— Якось так, напевно, Бог привів. Мій батько медик і я з дитинства була в нього, як кажуть, на підхваті — де треба шприц подати, де поасистувати. До лікаря на селі (я його називала «земський доктор») приходять з усім — починаючи від «Що це в мене висипало?» до «Вирви зуба» чи «Заший рану»… Я ще говорити толком не вміла, але назви препаратів знала. Коли чула слово «тиск», то знала, що треба робити те і те. Це в чотири роки (сміється). Тобто цей напрямок був заданий з народження. В школу я ходила з ваткою, перекисом, бинтом. Всі знали, якщо хтось порізався, побився — це до мене. Спасала всю школу!

Після дев’ятого класу постало питання — куди далі? Бачачи відданість і самопожертву батька, я однозначно хотіла йти в медицину. Хоча мене цікавила і галузь бізнесу і творчості, та обрала я все ж медичний коледж. Вирішила більше спробувати професію на смак, щоб зрозуміти, чи це моє. Після коледжу пішла працювати у швидку допомогу і пробувала сили щодо вступу в медінститут. Платити за навчання змоги не було, але я пройшла на державне місце. Впродовж навчання так і працювала на «швидкій» — спочатку санітаркою, потім фельдшером, стажером. І зрештою, стала працювати за спеціальністю.

Лікар — це справді покликання. Ти йдеш з роботи з думкою про певного пацієнта, певну ситуацію, вдома її прокручуєш в голові. Навіть готуючи їсти, прасуючи одяг, годуючи кота, займаючись іншими буденними справами, йдучи на іншу роботу… Якщо гориш спеціальністю, переживаєш за людей, то ці думки тебе не відпускають ніде.

— Надихає, коли люди приходять до свідомості. Дуже надихає, коли у відповідь на твій дотик людина стискає твою руку. Буває, при поверхневому наркозі, береш пацієнта за руку — просто для підтримки, а він настільки міцно вхоплюється, ніби говорить: «Так! Мені це зараз так необхідно!» Надихає, коли відчуваєш себе на своєму місці, коли робиш те, що маєш робити. Надихає, коли люди після операції йдуть своїми ногами додому, коли переводиш з реанімації в інше відділення, дорогою жартуючи про зустріч на нейтральній території.

Дуже розчаровує безвихідь, відчуття власного безсилля, неспроможності допомогти. Це відчуття особливо загострилося власне зараз, під час лікування хворих на Covid із важкими вірусними пневмоніями. Ти бачиш, як їхнє життя просто витікає крізь пальці. Немов намагаєшся зловити воду. Чесно кажучи, навіть молюся: «Боже, хоч би не на моїй зміні…» Це дуже пригнічує.

— Віра в Бога в професії лікаря якось допомагає? Чи не буває конфлікту між переконаннями і обов’язками?

— Віра — напевно, єдине, що тримає. Я ще не бачила атеїстів в операційній чи на смертному ложі. У нас між хірургами й анестезіологами є таке правило, більшість починає операцію словами: «В добрий час!» або «З Богом!» Хтось хрестить операційну. І в кінці закінчуємо: «Слава Господу». Віра — дає відчуття, що ти не один. Що є Той, Хто Вирішує. Щоправда, ти ніколи наперед не знаєш, яким саме є Його рішення. Іноді я запитую: «Боже, якщо Ти вирішив забрати людину, то для чого тут я?» Є моменти, коли відбуваються справді чудеса, і все змінюється просто на очах, незалежно від тебе. Але буває, що Бог діє через тебе — коли прикладаєш максимальні зусилля, і через ці зусилля приходить результат.

Внутрішні конфлікти бувають у кожного лікаря. Бувають ситуації, коли, бачачи безперспективність, продовжуєш реанімувати людину і п’ять, і шість разів поспіль. Вона періодично приходить до тями. І на якийсь раз ти вже розумієш, що просто знущаєшся над тілом, що Господь хоче її забрати. То чому я стою на перепоні? А буває, що Бог дає сильне внутрішнє відчуття: «Ще не час!» У мене в кардіодиспенсері був вкрай тяжкий пацієнт з інфарктом міокарда. Чоловік років сорока. Під час проведення операції на серці (стентування) виникло ускладнення — фібриляція шлуночків. Ми з хірургом проводили дефібриляцію за дефібриляцією. Він вже як «сендвіч» підсмажився... Мені кажуть — лиши. А відчуття всередині — «Давай! Не зупиняйся!» І він вижив — після п’яти реанімацій, з просмаженою грудною кліткою, але вижив. Не знаю чи зробив якісь висновки… Я усім своїм пацієнтам кажу: якщо ви отримали другий шанс, значить у Бога є для вас ціль, заради якої лишив на землі. Не нехтуйте цим! Бо наступного разу я можу нічого не вдіяти.

— Є такий вислів, що лікар лікує не тільки тіло, а й душу. Якщо є довіра між лікарем і пацієнтом, правильно сказане слово, то й лікування проходить набагато краще. Не завжди це спрацьовує в реанімації, тому що пацієнт знаходиться в стані, коли нікого не пам’ятає, або в медикаментозному сні. Але все одно, навіть під час наркозу, я іноді тримаю пацієнта за руку. Це відбувається на якомусь чуттєвому підсвідомому рівні. Тому і тактильний, і зоровий контакт з пацієнтом завжди важливий. Людяність — першочергове в будь-якій професії, а тим більше в професії лікаря. Щоразу бачу в першу чергу не діагноз, я бачу людину — її переживання, сімейні проблеми... В принципі, дивлячись на пацієнта, лікар може за 15 хвилин оцінити, хто знаходиться перед ним. Особливо, коли він вірить у Бога і має духовні відчуття. Є пацієнти, на яких навіть треба нагримати. Інших, навпаки, заспокоїти. І це важливо тонко відчувати.

У всьому має бути здоровий глузд. У 80-ті батько починав працювати в Москві, навчаючись там у медінституті. Він бачив дуже багато ДТП, нещасних випадків, люди вмирали на руках... Це було дуже важко витримати. Зрештою, старший колега сказав йому: «Або ти навчишся не сприймати все так близько до серця, або я замість тебе напишу заяву про звільнення». Інакше — сам впадеш у глибоку депресію. Тебе просто не вистачить на всіх. Але, як не як, частинку себе ти віддаєш кожному пацієнту.

Я, мабуть, ще не навчилася повністю контролювати рівень власної емпатії і в якийсь момент її зупиняти. Коли помирає пацієнт, я можу плакати на коридорі разом з його родичами, обіймаючи їх. Можу не стримати сліз, повідомляючи про смерть людини телефоном. Люди це відчувають, їм це потрібно. Можна сухо повідомити: «Помер ваш родич. Час смерті — 22:00. Завтра прийдіть за документами». А можна докласти хоча б дрібку співпереживання.

Я завжди кажу, що одна голова — добре, дві — краще, а три — це вже балаган. Але, звичайно, пацієнт завжди має право вибору — проконсультуватися, почути думку різних лікарів і обрати того, який йому ближчий. Адже це його життя і здоров’я. Більше того, є досвідчені пацієнти, які навіть лікарю можуть щось порадити. Хворіючи на певну хворобу 30-40 років, вони можуть сказати, наприклад, які ліки їм більше допомагають. І ми часом прислухаємося.

Кожен лікар знайде свого пацієнта, і кожен пацієнт знайде свого лікаря. І я не можу всім подобатися. А пацієнту важливо відчувати, що його лікує та людина, якій він довіряє. Наприклад, є багато пацієнтів-скептиків, які не лікуються в молодих, бо вважають, що ми недосвідчені. Є чоловіки-скептики, які вважають, що жінка-реаніматолог — як морська свинка: ні від моря, ні від свинки нічого не має.

— Жодна із цих крайностей не приведе до позитивного результату. Людина, стержнем якої є Ісус Христос, тверезо і адекватно оцінює ситуацію. В іншому випадку вона буде фанатиком. А фанатизм і віра — несумісні речі. Ми не можемо відкидати того факту, щоб Бог зціляє і через людей, препарати, операції. Я знаю людей, які померли від зовсім несмертельних хвороб. Вони відмовились від лікування, мотивуючи це вірою у зцілення. Але це зовсім не біблійна позиція.

У мене саме хворіли батьки на дуже важку ковідну пневмонію. Сказати, що я вірила виключно в антиагреганти, антибіотики, гормони — неправда. Сказати, що я нічого не робила, надіючись, що Господь зцілить — теж неправда. Людина робить усе, що від неї залежить, і щиро надіється на Боже керівництво в лікуванні, на Його милість. Навіть манну євреям потрібно було збирати щодня, вона не падала їм до рота.

У книзі Сираха сказано, якщо людина грішитиме, то Бог віддасть її в руки лікаря. Тобто Сам Бог діє через лікарів — зціляє або навіть зупиняє, намагається щось донести.

— Що у здоров’ї залежить від людини, а що від Бога? Як пов’язана духовна і фізична сфера?

— Однозначно, ведучи нездоровий спосіб життя, неправильно харчуючись, казати, що це Бог допустив мені холецистит — не вкладається ні в які рамки. Бог не буде за тебе робити твою роботу. Хіба, коли Біблія радить смиряти власну плоть, це не стосується в тому числі стриманості в їжі, фізичної активності?

Якщо людина знає, що вона, наприклад, схильна до цукрового діабету або до надмірної ваги, але при цьому полюбляє булочки та жирну їжу, то звичайно, це приведе до хвороб. І як можна після цього запитувати: «Боже, за що ти мене караєш?» Бог же дав тобі розум! Ти свідомо робив собі зло.

Хоча, я вважаю, є й недуги, послані людині для виховання, переоцінки себе і свого оточення, ставлення до життя, підведення підсумків… У нас постійно не вистачає часу, щоб подумати про справді важливі речі, щоб побути з родиною… І хвороба часто є зупинкою, перевіркою. Наприклад, Йову була дана хвороба не за гріхи. А іноді має просто виявитися Божа слава через зцілення.

— Ця пандемія має затяжний характер. Вона не закінчиться ні цієї зими, ні наступної весни. Навіть для того, щоб виготовити вакцину від 42 штамів коронавірусу і забезпечити нею весь світ, потрібно дуже багато часу. Тим більше вірус має схильність до мутації.

Справді, є багато важких форм, блискавичне протікання. Але все одно є й такі, коли люди навіть не помітили як перехворіли. Не в усіх пропадає смак і нюх. Знаєте що спонукало мою маму піти на томографію? Виключно страшенне недомагання. Вона не могла навіть розчесатися від слабкості. Ні кашлю, ні температури, нічого.

Перш за все, пам’ятайте, що ви не одні в цьому світі — якщо не вірите в пандемію, не значить, що її не існує. Якщо не переживаєте за себе, хоча б не наражайте на небезпеку інших. Особливо, якщо ви ймовірно хворі. Правила придумані не просто так, їх треба дотримуватися, вони написані кров’ю. І щодо контактів, і щодо відстані, і щодо тих же масок. Не легковажте, вчасно звертайтеся до спеціалістів, не займайтеся самолікуванням, обов’язково майте свого сімейного лікаря. Разом із тим — старайтеся не панікувати, хоча розумію, що це буває важко. Загалом, я вважаю, що краще перестрахуватися, ніж недопильнувати.

— Типова помилка багатьох людей: «Не піду до лікарів, а раптом, щось знайдуть!» Якщо зараз не знайдуть, то через два роки воно саме тебе знайде, нерідко на такій стадії, коли вже й допомогти неможливо. Стежте за собою, бо ви у себе одні. Друге — пам’ятайте, що фізичний і духовний стан взаємопов’язані. Тому піклуйтеся не лише про душу, а й про тіло. Тримайте його в належній формі. Ви — це те, що ви їсте. І третє — будьте оптимістами, більше радійте. Навіть коронавірус до похмурих людей чіпляється більше. Будьте позитивними, дивіться на світ через призму неба. «Радійте і ще раз кажу — радійте», бо «Пригноблений дух сушить кості». Ваша радість передаватиметься оточуючим. Не чекайте, будь ласка, коронавірусу, щоб почати цінувати людьми, які поруч із вами. Не чекайте хвороби близьких, щоб сказати, наскільки сильно ви їх любите. Не чекайте моменту, щоб просто бути щасливими. Насолоджуйтеся життям і дякуйте Богу!

* * *

Вадим Шеревера, педіатр, лікар загальної практики сімейної медицини, волонтер, м. Луцьк

— Розкажіть, як ви прийшли у медицину. Наскільки важливе в цій професії покликання?

— Мої батьки — лікарі. Вони дуже хотіли, щоб ми зі старшим братом пішли по їхніх стопах, спонукали нас до цього. Брат вибрав інший шлях. А я був дуже слухняною дитиною (усміхається). Спочатку вcтупив у медичний коледж, потім інститут… Я ніколи не шкодував, що став лікарем, але думаю, якби це був більше мій вибір, то я став би швидше вчителем біології. Мені це більше подобалося.

Навчаючись в медінституті, я почув Євангелію і увірував через свідчення одногрупника. З огляду на це, зрозумів, що професія медика не є випадковістю в моєму житті. Мені дуже запам’яталася викладачка пропедевтики дитячих хвороб. Вона навчала, як правильно підійти до дитини, поспілкуватися з нею, оглянути. І я зрозумів, що зустрів справді лікаря від Бога. Вона мене надихнула. І це вплинуло поряд з іншими факторами при виборі спеціальності на користь педіатрії. Уже під час лікарської практики я зрозумів, що це справді моє місце.

— Надихає атмосфера спілкування з дітьми, коли, допомагаючи їм, отримуєш у відповідь живі щирі чисті емоції. Мені приносило задоволення навіть не стільки лікування дітей, як педагогіка у цьому процесі. Саме це мене привело і в дитяче служіння в церкві.

Справжню сатисфакцію лікар отримує навіть не від зарплати, хоча це теж важливо. А від того, коли вдається допомогти людині одужати.

Засмучує, звичайно, неуспіх. Кожна лікарська невдача чи навіть помилка — це чийсь біль, а часом, непоправна втрата. Через це проходять усі лікарі, і я теж. І це завжди боляче.

— Віра в Бога в професії лікаря якось допомагає? Чи не буває конфлікту між переконаннями і обов’язками?

— Можливо, в певних галузях медицини такий конфлікт може виникати, наприклад в питанні абортів. Щодо мене, то я з таким практично не стикався. Були моменти особистої духовної боротьби, духовної слабкості коли професія ніби ставала тягарем. Навіть не сама професія, а високий рівень відповідальності, емоційної напруги.

Загалом віруюча людина на багато речей дивиться зовсім інакше. Вона бачить Божу красу в усьому, Божу руку. Так само в професії. В одного молодого подружжя стала дуже часто хворіти дитина. Перепробували дуже багато різних варіантів, але все безуспішно. Одного разу кажу їм: «Знаєте що? А чи не народити вам ще одну дитину?» Пояснив біблійну точку зору. Мені здалося, що вони були ніби сконцентровані на одній проблемі. А що як поділити увагу на двох? Через рік вони кажуть: «Ми завагітніли». І проблема старшої дитини вирішилася. Тут мова зовсім не про медичні аспекти — Боже керівництво теж дуже важливе при лікуванні. Є моменти, коли навіть важливіше слово, ніж ліки. Адже проблема іноді знаходиться поза фізичною площиною. Іноді хвороба — це нагода звернути увагу людини на Бога.

— Суб’єктивізм завжди присутній, і завжди краще проконсультуватися в різних лікарів, ніж сумніватися і переживати. Звичайно, лікарі теж можуть помилятися чи зловживати. Але є й такі панікери, які обійдуть сто лікарів, а вчинять по-своєму. Я вважаю, якщо лікування дає результат, то правильніше довіритися одному спеціалісту, ніж без кінця вагатися між різними методами і підходами.

Я за характером емоційна людина і переживаю за кожного пацієнта. Є дуже різкі і навіть грубі, на перший погляд, лікарі, які, тим не менше, рятують життя. Але, на мою думку, хоч якусь толерантність важливо проявляти, тому що це як мінімум сприяє успіху лікування, бо викликає довіру.

— Ще за часів Радянського союзу мій батько, сам лікар, казав, що мовляв, лікарів — забагато, загалом люди й самі видужують. На лікаря справді покладають дуже багато. А в більшості випадків організм зцілює себе сам. Звичайно, роль лікаря непомірно зростає при потребі оперативного втручання. Але здебільшого вона полягає в тому, щоб контролювати процес самоодужання. Бог заклав в організм систему самозахисту. І дуже в рідких випадках (особливо, коли це стосується дітей) вона потребує надмірного втручання. Ліки просто допомагають одужати, полегшують симптоми, щоб хвороба менше виснажувала.

Категорична позиція «Бог зцілить» — це явна крайність, яка нерідко приводить до передчасної смерті. Віра повинна бути богоцентричною, а не людиноцентричною (коли ти сам нав’язуєш Богу, як Він має вчинити). Така віра не має основи і тому провалюється. Бог може вести до одужання різними шляхами: через лікаря або через надприродне зцілення.

— Що у здоров’ї залежить від людини, а що від Бога? Як пов’язана духовна і фізична сфера?

— Є дані ВООЗ, які описують вплив різних факторів на здоров’я, і медицина там займає всього якихось 10%. 20% — спадковість, 20% — екологія, 50% — спосіб життя. Тож від людини дуже багато залежить.

Колись мене зацікавили статті про довгожителів, і я звернув увагу, що саме впливає на тривалість життя. Це люди, які багато фізично працювали, просто харчувалися, були добрими і задоволеними своїм життям. Дехто навіть вживали алкоголь чи палили, проте жили аж до 90 років. Тому я прийшов до висновку: коли людина щаслива, сприймає життя як дар, вбирає в себе позитив і дарує його іншим — це одна з ключових засад доброго здоров’я. Я б назвав це Божою благодаттю.

Є люди які трясуться над своїм здоров’ям, не мають шкідливих звичок, але, на жаль, помирають у 45 років на біговій доріжці. Життя — Божий дар. Насолодися ним, роздай іншим. Я бачу, що люди, які пізнали Бога через Євангелію, або ж інтуїтивно дотримуються Його заповідей, живуть якісніше. До речі, церква часто втрачає в цьому. Вона концентрується не на Божому дарі, а на другорядних речах. Релігійні люди зазвичай не є щасливими. Віруючі люди — щасливі і вільні. Це і є запорукою здоров’я і довголіття.

А духовні і фізичні закони часто дуже взаємопов’язані. Те, що Біблія називає гріхом, найчастіше небезпечно і з чисто медичної точки зору. Наприклад, алкоголізм призводить до цирозу, куріння до раку легень, наркоманія до СНІДу. Тому, звичайно, гріх є причиною багатьох хвороб.

— Немудро і особливо ховатися від вірусу, і навмисно наражатися на небезпеку. Звичайно, потрібно берегтися людям із групи ризику. А загалом карантинні заходи не зовсім адекватні величині проблеми. Ймовірність смертності здорової людини невелика. Кожен може потрапити під автомобіль, проте ми не живемо в страху від цього. Те саме можна сказати і про проблему коронавірусу. Я переніс Covid вдома. Так, було важко. Але треба перехворіти і здобути імунітет.

— Ми — храм Святого Духа. Це істина, яка нам дуже мало відкрита. Ми ігноруємо багато простих правил, які дозволили б жити з насолодою. Собі, як пацієнту я би порадив, по-перше, берегти своє здоров’я і вкладати в нього, тобто вести здоровий спосіб життя — правильно харчуватися, займатися спортом, висипатися тощо. По-друге, не руйнувати себе шкідливими звичками, перенавантаженнями. По-третє, знайти щастя у своєму покликанні, друзях, успіхах і невдачах — навіть не заради довголіття, а заради якості життя. Адже здоров’я — це не самоціль, це один з компонентів людського існування, який його полегшує, або ускладнює.

"Благовісник",4,2020