Як звіщати Євангелію у ХХІ столітті?

Це питання нині звучить по-особливому актуально, тому що наш світ стрімко змінюється. Ми живемо в якийсь неймовірний щодо швидкості та рухливості час. Ми можемо бачити швидкі зміни в багатьох сферах свого життя. За двадцять-тридцять років ці зміни просто разючі — у технологіях, комунікації, у стосунках людей.

Пригадую, коли Євангелія увірвалася в наше суспільство (тоді я увірував, у 1989 році), багато людей приходило до Христа. Вони настільки потребували Бога, що для цього достатньо було посеред міста вигукнути: «Ісус Господь!» Церкви тоді виникали з неймовірною швидкістю. Можна було орендувати цілі стадіони — і люди наповнювали їх. Можна було стати на вулиці з гітарою й проповідувати — і одразу біля тебе збирався натовп уважних слухачів. Але минуло зовсім небагато років — і ситуація повністю змінилася. Люди байдуже проходять мимо. Мало чим їх можна зацікавити. І нам здається, що це вже точно останній час, цей світ уже не готовий приймати Євангелію.

Я вірю, що Слово Боже має силу в усі часи. Проте ми повинні вміти відчувати, як правильно донести його до людей. У нас є декілька методів зростання церкви — природній приріст через народження дітей, через перехід із інших церков, а також через навернення зі світу. І цей останній метод — це саме те, що хоче бачити Бог, бо саме він збільшує кількість християн на землі.

Зі світу — у світ

Христос благав Отця за своїх послідовників: «Не благаю, щоб Ти їх зо світу забрав, але щоб зберіг їх від злого. Не від світу вони, як і Я не від світу. Освяти Ти їх правдою! Твоє слово то правда. Як на світ Ти послав Мене, так і Я на світ послав їх» (Iв.17:15-18). Тут бачимо, на перший погляд, суперечливе вчення Христа, де Він, з одного боку, каже, що ми не від світу, бо не живемо за його переконаннями, а з іншого — Ісус не хоче, що Бог нас забрав від світу. І ми часто обираємо якусь крайність. Одні люди в церкві кажуть: «Якщо ми хочемо донести Євангелію, то повинні бути такими, як люди цього світу». Але це не біблійний шлях. Ми повинні бути відділеними від зла, щоб не бути такими, як люди цього світу. З іншого ж боку, неправильна позиція надмірного відокремлення. Ми іноді вважаємо себе такими святими, такими благословенними, що люди цього світу не можуть і доступитися до нас. Ми створюємо абсолютно закрите маргінальне товариство.

Тобто найскладніше для нас — досягти балансу: живучи в цьому світі, бути відокремленим від нього, але водночас мати вплив на цей світ і певні стосунки, які допоможуть нам надбати людей для Христа.

Часто ми робимо це, користуючись набором старих методів: гітара в руці, брошурки з цитатами з Писання, ми підходимо до людей і кажемо: «А можна, я тобі розкажу, як потрапити на небо?» І коли у відповідь чуємо: «Та відстаньте, сектанти, дістали ви мене», тихо проказуємо собі: «А, цей приготовлений на час погибелі», — і відходимо. Ми не готові до довготривалої взаємодії, тому що уявляємо собі проповідь Євангелії як своєрідний напад: вийшли, сказали й пішли.

Але що каже про це Біблія? Чи згадуються в ній якісь методи євангелізації? Хочу вас засмутити: тут немає нічого ні про буклети, ні про виходи з гітарою, ані про інші методи, які ми часто й дуже вміло використовуємо. Та в Біблії є щось інше. Там є шлях, яким чином, незалежно від епохи і методів, ефективно впливати на цей світ.

Йти туди, де багатолюдно

З Дій апостолів ми бачимо, що перші християни не цуралися цього світу, не дистанціювалися від нього. Вони взаємодіяли. Після того, як вони були охрещені Духом Святим — і три тисячі людей прийняли Ісуса Христа як свого Спасителя, згадується один цікавий момент: «А Петро та Іван на дев’яту годину молитви йшли разом у храм». У нашому розумінні храм — це дім молитви. Але це помилкове уявлення. Храм тих часів не був храмом у нашому християнському розумінні. Це було місце, де збиралися нехристияни. Там були різні юдеї: фарисеї, книжники й прості люди, торговці, первосвященики, які вороже ставилися до Христа. І туди ж ходили християни. Це була соціальна точка в місті, своєрідний Єрусалимський майдан — місце, де було багато людей. Подібно, як в Афінах ареопаг.

Тобто Петро та Іван йшли разом у людне місце. Тут є два уроки для нас. Ми повинні працювати в команді, бо поодинці багато не зробиш. Ми доповнюємо один одного своїми дарами. І таким чином можемо досягнути набагато більшої кількості людей.

Ті церкви, які досягають нових людей, відкриті до різних сфер служіння — вони працюють із наркоманами й водночас із молодими сім’ями, турбуються про сиріт. І найголовніше — вони йдуть у ті місця, де є люди. Це може бути спортзал, місце, де збирається група молоді, щоб кататися на скейті, чи навіть форум в інтернеті, але не закрита група про християн і для християн, але місце, де люди діляться своїм болем і висловлюють свої потреби.

У нас є пристрасне бажання, щоб люди прийшли до нас. Ми навіть кажемо так: «Хочеш народитися згори, то приходь у неділю о 10 годині на служіння». Ніби Бог тільки в домі молитві — й більше ніде Його немає. Але ж людина може прийти до Бога будь-де, а церква — це просто місце спілкування, підбадьорення. Звісно, Він є серед нас там, де двоє чи троє зібрані в Його ім’я. Але чи всі люди готові прийти в дім молитви, щоб там зустрітися з Богом?

Коли запитати в людей, що вони знають про віруючих, то можна почути безліч не зовсім приємних слів — вони чули плітки, знають різні смішні історії, мають своє уявлення, яке заважає їм прийти до нас на зібрання. Тому нам треба звернути увагу на те, як вирішили цю проблему апостоли — вони пішли туди, де було багатолюдно.

Бачити потребу

Ще один дуже важливий момент бачимо, читаючи історію про зцілення біля храму: «І несено там чоловіка одного, що кривий був з утроби своєї матері. Його садовили щоденно в воротях храму, що Красними звалися, просити милостині від тих, хто до храму йшов… Петро ж із Іваном поглянув на нього й сказав: «Подивися на нас!» І той подивився на них, сподіваючися щось дістати від них» (Дiї 3:4-5).

Ну, не перший же раз апостоли прийшли в храм. І цей чоловік там сидів щодня. Та коли ми щодня чи часто робимо певні дії, то перестаємо бачити деталі — ми проходимо мимо, не звертаючи уваги на них. Ми ніби й бачимо людей, але не помічаємо їх. Ми ніби й слухаємо, але не чуємо.

Скільки років є сирітство в Україні? Десятиліттями. Але раптом з’явилася група християн, яка сказала: «Не може бути так». І ця група переросла в цілий рух «Україна без сиріт». І якщо колись якась дитина підходила до такого християнина й просила гроші, він давав кілька гривень, щоб відстала. А тепер його поведінка буде іншою. Таку дитину обов’язково запитають: «Ти хто, ти чий, ти звідки?» Тобто ми проявляємо особливу пильність до проблеми, яку помічаємо.

Коли виявилася потреба воїнам Божим? Чи не тоді, коли їхні очі відкрилися на цю проблему? Є безліч того, повз що ми щоденно проходимо — і просто не помічаємо проблем. Є люди, сповнені страху, але ж вони не йдуть із прапором, на якому написано: «Я боюсь!» Чийсь шлюб на грані розлучення, але людина не несе перед собою транспарант із написом, що в неї проблеми. Вона десь просто кричить, буває брутальною. І ми думаємо: «От яка зла людина!» Але що призвело до цього, ми не знаємо. Для нас ці люди — просто загальна маса.

Петро з Іваном, як написано, поглянули на кривого чоловіка, вдивилися в нього. Іноді ця дія може змінити дуже багато. Коли ми не просто дивимося на людину, а вдивляємося в неї, намагаємося зрозуміти її. Будь-яка сфера, яку більш глибоко сприймаємо й осмислюємо, змінює нас, а ми її. Удосконалення будь-чого, чи матеріального, чи духовного, починається тоді, коли ми замислюємося над цим.

Нинішнє ХХІ століття переживає неймовірний марш-кидок змін, а ми, християни, часто стоїмо позаду й махаємо всім услід. І поки не почнемо думати, не почнемо вдивлятися в потреби людей, щоб іти в ногу з ними, ми не зможемо допомогти їм.

Стати відповіддю на потреби

Одного разу я роздивився довкола себе й кажу в церкві: «Наше приміщення не враховує потреб людей із інвалідністю». Мені кажуть: «Та в нас їх майже немає». Але ж питання не в тому, що в нас таких людей немає, а в тому, чи готові ми прийняти їх. Чи є в нас відповідно обладнані туалети, пандус, чи є відповідний ліфт, куди можуть зайти люди з колясками, чи є в нас книги шрифтом Брайля? Ні, ми часто просто не думаємо, що довкола нас є люди з інвалідністю, хоча статистика свідчить, що десять відсотків людей у світі мають ту чи іншу інвалідність.

«А як щодо помираючих людей?» — «Але ж вони мають бути зцілені. Молімося за їхнє оздоровлення». Так, ми віримо, що Бог зцілює людей. Але ще більше з них помирає. Якщо не прийде Христос, то й ми всі помремо. А якщо так, то я дуже мало говорю з людьми про смерть. І тому одного разу прийшов у церкву й став проповідувати про смерть. Люди всі якось одночасно напружилися. Ми не хочемо говорити про це, ми рухаємося звичною колією, не бачимо, не виявляємо, не замислюємося й не стаємо відповіддю.

Бог хоче використовувати церкву як відповідь для цього суспільства. Він дав нам силу, дав мудрість, дав єдність. Церква багато років була попереду, щоб допомагати цьому суспільству. Вона лідирувала, створювала музичні стилі, архітектуру. Ми ж втратили багато позицій. Але щоб повернути їх, ми повинні побачити потреби цього суспільства й зробити кроки для їх вирішення.

Служіть тим, що маєте

«Поглянь на нас!» — цю фразу сказав Петро кривому чоловікові. Ми ж часто, живучи не так, як потрібно, можемо казати людям: «Ти не дивися на нас. Ми люди. Дивився на Голгофу». Але світ має передусім побачити Ісуса саме в нас.

Кривий зводить очі на апостолів. Він не розуміє, у чому справа, і очікує від них того, чого й від усіх — чогось матеріального. Але Петро каже: «Срібла й золота в мене нема, але що я маю, даю тобі: У Ім’я Ісуса Христа Назарянина устань та й ходи!» (Дії 3:6). Вони мали віру в своєму серці, яка зробила це зцілення можливим.

Часто той, хто має потребу, не розуміє, що йому треба насправді. Кривий думав, що має потребу в грошах. Так само, як і хлопчик-безхатько, який підходить до людей у кафе просити гроші на хліб і думає, що ці гроші вирішать його проблеми. А насправді його проблему може вирішити сім’я, яка допоможе йому вирости нормальною людиною.

Ми, християни, також можемо неправильно оцінювати себе. Часто ми дивимося довкола й кажемо: «У нас так багато чого немає — і ми нічого не можемо зробити. Звісно, я б тебе підвіз, але не маю машини. Я б тобі й грошей дав, але, на жаль, нема їх у мене. І час би витратив на тебе, але, вибач, зайнятий». Ми сфокусовані на тому, чого в нас немає. І в тому наша проблема. Через це ми стаємо бездільниками в Тілі Христовому, просто спостерігачами, нагрівачами церковних лавок.

Те, чого в нас немає, стає нашою перешкодою, призводить до того, що церква складається з близько десяти відсотків активістів і 90 відсотків спостерігачів, які, у кращому разі, моляться за це. Але ми всі — члени Тіла Господнього — не мозолі, не занози, на бородавки. Ми покликані до певної праці й маємо для цього певний дар. Так, ми не маємо чогось, але маємо щось інше. Питання не в тому, чого в мене немає, а в тому, що я роблю з тим, що маю. Пригадайте притчу про таланти й те, що сталося з тим, хто не використовував свій талант. Так, він міг сказати: «Ну, в інших є десять, п’ять, а в мене що?» Але це не було виправданням. Він був відповідальний за той один, який отримав, і був зобов’язаний використати його.

Тобто Бога цікавить не те, чого ми не маємо, а те, що в нас є. Якщо опиратися на брак чогось, то ми можемо просто мріяти або й навіть впасти в депресію — і зрештою нічого не зробимо для Ісуса Христа.

Я пригадую історію про жінку, у якої була дитина з синдромом Дауна. Ця жінка не опустила рук і стала максимально докладати зусиль для того, щоб допомогти своїй дитині адаптуватися до життя. Інші жінки, які мали дітей-інвалідів, запитували, як у неї все це виходить. Вони стали зустрічатися. Жінка підбадьорювала їх, давала поради, хоча сама часто не мала грошей, сил і відповідної освіти. Група цих жінок зростала. Спочатку збиралися в цієї жінки, потім — у кафе. І от одного разу вона прийшла до пастора й каже: «Чи можемо ми збиратися в церкві? Нас двадцять жінок, у яких є діти з інвалідністю». Звісно, пастор міг би сказати: «А вони всі віруючі?» або: «А яка ймовірність того, що вони залишаться в церкві?» Але той служитель вчинив мудро й виділив приміщення.

Церква стала прихистком для людей, які мали потреби. І одного разу пастор виявив, що цих людей уже не двадцять, а близько п’ятдесяти. Звісно, не всі вони стали членами церкви. Але десь 30 відсотків із них прийняли Христа й залишилися в цій церкві, а решта — просто знали, що церква готова прийняти їх, коли вони мають потребу, що Церква — це не те, що відмежувалося від їхнього болю й живе своїм життям, а вони самі по собі.

В Узбекистані, де я служу, є церква, у якій пастором узбек. І дуже багато людей у тій церкві. Мусульмани упереджено ставляться до пасторів-узбеків, вважаючи їх зрадниками. Одного разу цей пастор оглянув, що ж розташоване довкола його церкви. Він побачив величезне стихійне звалище сміття й вирішив щось із цим зробити. Коли пастор прийшов із цією пропозицію до чиновників, вони схвалили його бажання й дали дозвіл прибрати цю територію. Церква погодилася долучитися до цієї ініціативи й виділила певні кошти на прибирання території. І щоб згодом знову не утворилося звалище, вони зробили там дитячий майданчик із гойдалками й лавочками. Після того, як усе було готове, мер міста приїхав на відкриття цього майданчика. Побачивши те, що було зроблено, мер став хвалити церкву й служителя, який згодом став у цьому місті авторитетною людиною.

У мене є друг фокусник-ілюзіоніст. Він цим заробляє собі на життя, а у вільний час ходить у дитячі будинки, колонії, геріатричні пансіонати, щоб принести людям приємні враження. І це формує ставлення людей, розвиває стосунки, опираючись на які можна проповідувати Слово Боже.

Коли я був у клініці в Ізраїлі, де доглядав свою хвору дружину, яка мало не померла, то побачив, як по ескалатору їде клоун. Це ж чудово — хтось їхав до якоїсь хворої дитини, щоб відволікти її від болю, дати привід посміхнутися. Ми скористалися цією ідеєю й утворили групу таких людей, які переодягаються і йдуть у дитячу онкологічну лікарню. Ні, не для того, щоб суворим голосом проказати: «Покайтеся й віруйте в Євангелію в ж цю мить!», а для того, щоб просто принести радість, принести посмішки, принести інше ставлення. І коли ми робимо таке, люди довкола нас змінюються.

Наше завдання — не просто нагодувати чи допомогти. Я чув колись навіть, як християни казали: «Хочеш отримати продуктовий пакет, покайся!» Чи не призведе це того, що люди говоритимуть, що ми купуємо душі? Звісно, бо це не зовсім чесний шлях. Тому що, роблячи добро, ми очікуємо чогось взамін. Але коли ми робимо просто так — змінюється ставлення, крок за кроком, поступово.

У мене є один друг, який живе в м. Часів Яр (Донецька область). І от одного разу бачу, як його показують по телевізору. До нього, виявляється, приїхала президент Литви, бо він не просто виконував служіння, а створив хоспіс. Якщо ви вирішите зробити це в самому центрі Києва, то вам, найімовірніше, не вдасться. Але він живе майже в прифронтовій зоні, де приміщення дуже дешеві. Так, він міг би сказати: «Та тут все так дешево. Ніщо не ціниться. Нічого в мене немає». Але він поглянув на це іншими очима: «Все можна недорого придбати!» Він купив один будинок для літніх чоловіків. А потім ще один — для літніх жінок. А потім ще один. І через деякий час у нього вже був хоспіс для різних категорій людей. Це стало благословенням для інших, відповіддю на їхні потреби. І це викликає повагу й довіру навіть тих, хто живе далеко від «сірої зони».

Момент для євангелізації

Писання свідчить, що кривий чоловік піднявся на ноги, став стрибати й славити Бога. Потім він увійшов у храм — і всі впізнали в ньому того, хто багато років сидів при дверях храму. Оскільки Петро та Іван були поруч, люди стали збиратися довкола них і дивуватися. І тоді лише Петро отримав можливість звернутися до них. «І, побачивши це, промовив Петро до народу: Мужі ізраїльські! Чого ви дивуєтесь цим, та чого ви на нас позираєте так, ніби те, що він ходить, ми зробили своєю силою чи благочестям? Бог Авраамів, та Ісаків, та Яковів, Бог наших батьків, Сина Свого прославив, Ісуса…»

Коли люди побачили Божу силу в житті людини та зміни в її зовнішності, які були реальними й очевидними, вони стали готовими слухати й приймати слова апостолів. Так само й у нашому житті. Лише тоді, коли наш вплив на людей чи суспільство стане очевидним, тоді ми отримаємо можливість спрямувати їхній погляд від нас на Того, Хто дає нам силу й мудрість чинити це. Лише тоді люди будуть слухати наші слова про Творця.

Так, ми покликані сповідувати свою віру. Але ми її сповідуємо у своєму незнанні, недосвідченості, лінивості, нічого не роблячи. Можливо, якби ми несли у світ те, що маємо, й будували стосунки з людьми, більше цікавилися їхніми потребами, — люди б більше цікавилися тим, що ми хочемо сказати. Бо саме наші справи — це площадка для свідчення про Ісуса Христа. Якщо ми не знаємо потреб людей, то не маємо й сили та відваги щось їм говорити. Але коли ми турбуємося про людей, зближуємося з ними, вони відкриваються нам.

Тому намагаймося спершу досягати людей Божою силою, Божою любов’ю, а потім говорімо їм про Христа-Спасителя.

Денис ПОДОРОЖНИЙ

Благовісник,4,2019