Благовісник

Духовний фаст-фуд, або Як діяти в епоху супершвидкостей?

Ризики епохи

Термін «фаст-фуд» («fast food» — з англ. «швидка їжа») з’явився у 80-х рр. ХХ ст. і пов’язувався з тенденцією «їсти на ходу». Невдовзі термін стали використовувати й на позначення стилю життя — прагнення сучасних людей швидко та без зусиль дістати бажане. Тепер це культура, де швидко робляться справи, і ніхто нікого не чекає. Результат харчування «фаст-фудом», життя в стилі «фаст-фуд» — поява надмірної ваги, часті депресії, поширення діабету, проблеми в роботі мозку та багато інших хвороб. Тому прогресивна частина сучасного суспільства бере курс на здорове харчування та здоровий спосіб життя. Життя в супершвидкостях — це не більше ніж маркетинг.

Живучи в такий час, християнин ризикує автоматизувати власне духовне життя, звести його до стандартного набору церковних правил — часто навіть незрозумілих йому самому. Усе — якнайшвидше, якомога менше зобов’язань! Молитва — похапцем, Біблія — нашвидкуруч, служіння — за залишковим принципом (якщо лишиться час, сили та бажання). З іншого боку — на перегляд інтернету за один день може витрачатися більше часу, ніж на всі духовні пошуки за цілий тиждень. Як наслідок, християнин, не маючи якісного духовного харчування, отримує духовні хвороби — лінь, жадібність, нерозсудливість, неефективність тощо.

У цьому контексті варто розглянути сім криз, які стоять перед християнами останнього часу. Під словом «кризи» я розумію такі проблеми християнства, які поширені не лише в окремій місцевості, церкві, а набувають світового поширення. Щоб подолати їх, церква повинна виробити стратегії, актуальні для періоду фаст-фуду.

Місіологічна криза

Мова йде про зниження відповідальності церкви за благовістя. Християни втрачають євангельське усвідомлення його як своєї місії, у якій вони мають бути активними. Опитування серед молоді показало, що 46% її пов’язують себе з музичним служінням, а з місіонерством — лише 2%. Це означає, що церква не надто переймається проповіддю Євангелії. І одна з причин — пришвидшений темп життя, який несе за собою купу нових пропозицій, спокус і відволікає від справді важливих завдань, — на них просто не вистачає часу. Інформаційний світ настільки стрімко змінюється й розвивається, що ми за ним не встигаємо. У цій гонці навіть важко зорієнтуватися, на які виклики потрібно саме зараз відповідати.

Насамперед, нам варто зупинитися й усвідомити — що ми все зробити просто не встигнемо. Ми зможемо виконати головне, і то тільки тоді, якщо обмежимо себе в другорядному. Іноді потрібно сповільнити темп. Відчути не ритм світу, а Божий ритм. Іноді варто повернутися до простих «старих» речей — стосунків, піклування, співчуття, євангельської любові до людей.

Якщо лімітувати себе в тому, що сприймаємо — слухаємо, читаємо, ми зможемо подбати про себе. Тоді ми будемо справжніми, а значить — цікавими для суспільства. Світ фаст-фуду — мінливий: сьогодні є, завтра немає, сьогодні в моді одне, завтра — інше. І постійність, чесність тут стають конкурентною перевагою.

У таких обставинах краще зосередитися на одній сфері, ніж розпорошуватися на десятки напрямків. Деякі церкви як сфокусувалися в 1990-х роках на досягненні мас, так і діють досі. 25 років потому ми бачимо: форма лишилася, а результату немає. У Рівненській області є общини по 20-30 чоловік, які зосереджені на індивідуальній роботі, на малих групах — вони впливають більше за тисячні мегацеркви.

Світоглядна криза

Внаслідок споживання «фаст-фуду», життя серед супершвидкостей ми втрачаємо смак життя й набуваємо багато різних проблем, клопотів, марнот. Часто не помічаємо у своєму житті багатьох зайвих речей, які не приносять користі, а лише відволікають. Від багатьох речей потрібно відмовитися не тому, що вони самі по собі погані, а тому, що відволікають від головного. Я видаляю всі ігри зі свого телефону. Не тому, що маю залежність, просто бачу, як вони крадуть час. Це стосується не лише духовності, а й усього життя. Радянський менталітет, який у нас ще значною мірою лишився, каже: «Хай буде, раптом пригодиться!» Наприклад, купа одягу, якого не носимо, купа речей, якими не користуємося. Вони засмічують і ускладнюють життя, роблять нас немобільними. Тут справджується принцип Парето — 20% усіх речей можуть забезпечити нас на 80%. Йосип зібрав 20% від урожаю, і потім нагодував не лише Єгипет, а й інші народи. То чому нам не зосередити увагу на тому, що насправді приносить ефект, замість того, щоб марнувати своє життя?

Багато речей, які прийшли до нас із епохою фаст-фуду, у розвинутому суспільстві відкидають. Освічені люди повертаються до більш поміркованого, розміреного, осмисленого життя. Це стосується і здорового харчування, і спортивного стилю життя, і правильного використання інтернету. Тепер навіть творці додатків створюють опції, які дають можливість людям контролювати користування ґаджетами. Наприклад, Apple випустив додаток, який рахує екранний час, в Instagram з’явилася опція, яка дозволяє обмежувати свій час гортання стрічки. Здавалося б, це невигідно для продавців продукту, але вони мусять відповідати на запит людей. Щораз частіше найбагатші люди віддають власних дітей до шкіл, де забороняється користуватися смартфоном. Сини світу цього часто мудріші за Божих дітей. Коли людина ще не сформована як особистість, ще не має перед собою цілей, то ці інструменти їй тільки шкодять. А потім кажуть: «Інтернет — від диявола!»

Морально-етична криза

Проблема не в тому, що християни стали більш деградовані (хоча це теж). Проблема в тому, що світ став більш прозорим. Інформація поширюється блискавично — чи то позитивна подія, чи негативна. Коли, наприклад, якийсь служитель щось не так зробив — це відразу стає публічним. Навколо — дуже багато скандальної інформації, яка дискредитує християнство. Раніше віруючі не бачили себе, що вони настільки проблемні… Є дослідження які просто шокують. Наприклад, автор однієї книги порівнює християн і нехристиян у 70 сферах. У більшості з них християни нічим не кращі, а в деяких й гірші, наприклад, за показником жертовності. Або «Ефект Тебарта» в Німеччині — коли люди масово стали лишати церкву через єпископа, який використовував церковний бюджет, щоб жити в розкошах.

Образно: якщо ти сідаєш на звичайну машину з максимальною швидкістю 90 км/год. — це безпечніше, ніж коли їдеш на Bantley, з якої можна «витиснути» 400. Тут більша відповідальність — є ризик швидше зробити аварію. Проблема в тому, що віруючі не навчилися жити на цих швидкостях. І коли вони когось «обганяють», то не розуміють, що це — не тільки перед Богом і власним сумлінням, а й перед суспільством. Завжди знайдеться хтось, хто зафіксує це й виставить в інтернет. Ми живемо перед камерами, наша поведінка, мова, пости в соцмережах — усе як на долоні. Не потрібно бути служителем, благовісником — відповідальність навіть рядового християнина на фоні цього дуже зростає. Я маю так поводитися, щоб підтверджувати свій статус християнина. Інакше — несу не світло, а темряву. Якщо ми саме зараз не підвищуватимемо власної моралі, не формуватимемо підзвітності, не виховуватимемо життя згідно з Божим словом — то все втратимо.

Ще один аспект цієї кризи — старше покоління втрачає емоційний зв’язок із дітьми. В одній общині на Рівненщині провели підрахунок, який показав, що з 1500 дітей — 360 не в церкві. У США є ціле крило агностиків — колишніх віруючих. Їхній основний посил: «Наші служителі, наші батьки — аморальні, кажуть одне, а роблять інше». Я вже не кажу про Україну. Сьогодні в багатьох євангельське християнське життя — низької проби. Не те, щоб стало гірше, ніж раніше. Просто час швидкостей особливо це підкреслює.

У 1990-х роках у церквах діти каялися здебільшого у 18 років. Якщо раніше, то казали: «Ти ще дитина!» У 2000-х, за даними Відділу дитячого служіння — 50% членів церкви покаялися в 14 років. Статистика 2017 року — навертаються до 12 років. Сьогодні все пришвидшується, і діти швидше дорослішають, і гріхи «молодшають». Ми можемо вчити підлітків про якісь інтимні речі, а вони вже 5 років, як усе це знають. Це не те що «пролетіли», ми просто вчорашнім днем живемо…

У цьому контексті християнам слід бути не «мечем Петра», а «рукою Христа», проявляти перш за все любов, милість, а не строгість. Перш ніж бажати змінювати інших — змінюватися самим. Уміти визнавати власні помилки. Адже часто віруючі бачать гріхи інших, а на власні — закривають очі.

Освітня криза

Світ стає розумнішим. Ще 1962 року 41% дітей планети не відвідували школу. Сьогодні — менше 10%. У кожній країні середній показник IQ щороку зростає на 3-5 пунктів. Якщо паралельно з цією статистикою проаналізувати рівень наших проповідників та благовісників, то вийде навпаки — рух вниз. У 1938 році наш єпископ у 27 років знав 8 мов. Статус служителя асоціювався з інтелігенцією, він був інтелектуально вищим за середньостатистичного українця. Тепер маємо великі можливості, щоб розвиватися, та християни ними, чомусь, не користуються. Сучасний світ дає запит на професійність. Не потрібно боятися освіти й науки. Як сказала нейробіолог Керол Ліф: «Якщо ми навчимо людей думати, вони повірять в Бога!»

Будь-яка «байка», фейк, розказаний проповідником, сьогодні за лічені секунди перевіряється в Google. І будь-яка профанація, необізнаність відразу стає очевидною. На фоні цього набагато переконливіше нерідко звучать навіть слова атеїстів. У час швидкостей будь-які ідеї, у тому числі антихристиянські, набувають великого поширення. Чому тепер багато говорять про занепад християнства на Заході? Тому що там люди давно наслухалися про «проколи» віруючих. Є цілі рухи, які це пропагують. Наприклад, про те, як церква у свій час засудила Галілея за висловлювання, що земля крутиться. Ми сьогодні втрачаємо молодь, підлітків, бо з’явилися цілі наукові серіали, блогери, чиї аргументи переконливіші. Не працюючи активно у сфері апологетики, можемо втратити покоління церкви, яке не в силах витримати цього пресингу.

Реформація у свій час стала можливою в оновленій технології, завдяки якій оновилася теологія. Якщо ми хочемо бути ефективними в наш час, то мусимо підвищувати рівень власної освіти. Сучасний християнин повинен бути й антропологом (розуміти людину), і соціологом (розуміти суспільство), і культурологом (розуміти культуру). З іншого боку, важливо усвідомити, що не на всі питання ми маємо відповіді. І чесно сказати: «Я не знаю» — іноді наймудріше, що можна зробити. Не варто критикувати речей, у яких не обізнаний, краще про них взагалі не говорити. Є ж інші моменти, через які можна благовістити. Якщо не можеш науково довести існування Бога, то просто розкажи про власні стосунки з Ним. Це ж набагато цінніше!

Релігійно-інституційна криза

У рік Реформації в декого виникла ілюзія, ніби нас, протестантів, — велика кількість. Натомість статистика як в Україні, так і у світі показує, що збільшується кількість інституцій (зареєстрованих общин), а не відсоток протестантів (їх нараховується 1-2%). Для людини невоцерковленої це швидше негативна інформація: ви постійно ділитеся, значить, між вами немає миру. Відсутність моноліту серед християн — серйозна проблема. Зрештою, наша сила не в кількості, а в єдності й глибині наших переконань.

Ми забуваємо, що релігійна сфера для зовнішніх людей сприймається як одне ціле. Коли стається скандал у якійсь іншій конфесії, ми думаємо: «Ну, це ж не наш». Але ніхто не розбирається, чи це баптист, чи п’ятидесятник — тінь падає на всіх віруючих. Навіть коли є офіційна позиція церков, яка засуджує певне явище, це рідко доходить до народних мас, адже на телебаченні цього не озвучують.

Тепер відбувається те, що називають дехристиянізацією. Люди перенасичені релігійністю. В епоху без інтернету інформації було мало, тому все сприймалося свіжим. А тепер — надмір швидкісної інформації, кліпове мислення. І благовістя — теж інформація, яка губиться в цьому потоці.

Соціально-суспільна криза

Тривалий час у світі був великий розрив між бідними й багатими. Він поступово скорочувався — і все більше людей ставали рівними. У країнах третього світу цей процес досі продовжується, але в розвинутих країнах тепер знову збільшується показник нерівності. Це відчувається і в церкві.

Ще й досі можна почути застарілу статистику, ніби голодує третина світу. Але насправді на часі протилежна проблема — ожиріння, на яке страждає понад 2 млрд населення. А голодують — менше ніж 2 млрд.

Люди матеріалізовані — епоха споживачів. Бог стає лише інструментом для отримання матеріальних благ. Підростає розбещене, самозакохане покоління: «Ти знаєш!», «Ти можеш!», «Ти вмієш!», «Ти — шедевр Божий!» І тепер переживають депресію, коять суїциди найчастіше — підлітки. З таким темпом, якщо не реагувати, то у 2030 роках це стане проблемою всього людства. Тому що це покоління не пристосоване до життя в реальності, не усвідомлює проблем і небезпек технологічного прогресу. Приклад — діти-блогери, які набувають великої популярності, а потім не знають, як жити з її тягарем, як справитися з хейтерством в мережі.

Із новими технологіями приходять нові проблеми. Поки не мав автомобіля, ти не думав про бензин і про зимову гуму. Автомобіль — це добре, але він приносить нові виклики. І тепер із набуттям можливостей люди одночасно все більше набувають проблем. Я стикаюся із запитаннями, навіть від старших: «Як вижити в цьому світі?», «Чому життя таке важке?»

Зважаючи на це, необхідно формувати євангельське ставлення до матеріальних речей, до відкритих можливостей. Якщо використовувати їх для досягнення місійних цілей — це принесе благословення. Якщо ж використовувати для розкошів, то тільки збільшаться щоденні тягарі.

Криза актуальності

Тут ми стикаємося з проблемою неусвідомлення суспільних запитів, проблемою незрозумілості для суспільства. Коли трапився теракт 11 вересня 2001 року, люди в США стали масово відвідувати богослужіння. Але Нью-Йоркські общини виявилися абсолютно неготовими дати відповіді на їхні запитання. Церкви не відчули суспільного запиту: «Чому це трапилося? Як далі рухатися?» Не перелаштувалися — як вели до цього служіння, так і продовжували далі без змін. І через 4 місяці так само масово люди перестали до них ходити.

Ми маємо розуміти, що події, які відбуваються в суспільстві, породжують певний запит. Євангелія від Матвія каже: побачив голодного — нагодуй. Не сказано: побачив голодного — розкажи йому про Бога. Спершу задовольни потребу — у цьому полягає місія. Доброта обернула до себе більше людей, ніж завзяття, красномовство й проповідь. Але ми думаємо: якщо я комусь допоміг, але не привів його до покаяння — то це було надаремно.

Часто, будучи «відірваними» від суспільства, не маючи друзів поза церквою, ми навіть не розуміємо, з чого почати діалог. Який він — портрет сучасної невоцерковленої людини? По перше, вона орієнтована на матеріальні речі — як зберегти шлюб, як знайти роботу… І ми ж маємо на це відповідати — як для церкви, так і для суспільства. Невоцерковлена людина найчастіше має упереджене ставлення не до Бога, а до церкви. Тож це виклик церкві — змінюватися. Невоцерковлена людина потребує дружби, вона сприймає інформацію від того, кому довіряє. Зважаючи на це, маємо бути максимально чесними з людьми. Не обіцяти: «Прийди до Бога — і відразу всі проблеми вирішаться!» Але ми можемо сказати, що з Богом легше планувати час, будувати стосунки тощо.

Ми часто не помічаємо усіх цих запитів саме через швидкість життя і власну зацикленість на усталеному ході служіння. Час усвідомити: у нас нові виклики! І якщо плануємо бути християнами в цю епоху, то пора змінюватися, «прокачуватися», підтягуватися.

Поради щодо особистої духовності

Як піклуватися про власний духовний світ в епоху «фаст-фуду», як перейти на «здорову їжу»?

1. Створювати час та місце для Божого Слова та молитви. Першоапостольська церква знаходила час, щоб перебувати в «науці апостольській» (Дії 2:42-47). Християни XXI ст. теж мають усвідомити, наскільки важливо — особисте спілкування з Богом. І це має бути не хаотично, а постійно.

2. Створювати тісні та змістовні стосунки один із одним. Перша церква жертвувала своїми домами й часом, щоб мати «спільність братерську». Перші християни не мали домів молитви й храмів, але апостоли навчали їх: «Не кидаймо збору свого, як то звичай у деяких, але заохочуймося, і тим більше, скільки більше ви бачите, що зближається день той)» (Євр.10:25). Сучасним християнам також варто цінувати не лише церковними зібраннями, але й особистими зустрічами.

3. Лімітувати технології й використовувати їх із правильною метою. Технології — хороший слуга, але жахливий господар. Якщо ми не навчимося ними користуватися, то вони використають нас. Вони можуть бути інструментом для Божої слави, а можуть відволікати від Бога. Поставте собі питання: «Те, що я роблю в інтернеті, — чи корисно це для мене та інших людей?» Якщо ви не можете справитися зі спокусами віртуального світу, порадьтеся із служителем. Іноді краще діяти радикально й відмовитися від технологій, ніж зазнати більшої шкоди (див. Мт.18:8).

Поради щодо служіння

Насамперед, кожному християнину важливо усвідомити власне життя як місію. Євангелія дає п’ять визначень, хто ми для світу: «ви світло», «ви сіль», «ви лист», «ви місто на вершині гори», «ви посланці». Іноді складається враження, що ми втратили розуміння, хто ми і для чого на цій землі. Сьогодні доступні стільки напрямків, методів, форм — аби тільки хотіти рухатися: місія в професії, місія в інтернеті, служіння через малі групи, соціальне служіння, благовістя дітям та молоді тощо. На які принципи важливо звернути увагу?

1. Фокусуйся на конкретній людині. Наприклад, у дитячому служінні, фокусуючись на конкретній дитині, можна вплинути і на неї, а через неї — на все село. Фокусуючись на кількох сотнях дітей — дуже важко суттєво вплинути на кожного з них. Орієнтуючись на маси, ми втрачаємо всіх. Орієнтуючись на особистість, допомагаємо масам. По суті, це — стратегічний особистий євангелізм. Ісус Христос поговорив із самарянкою, і ціле місто навернулося. Лука писав Теофілу, а став благословенням для багатьох. Сьогодні можна зробити масову євангелізацію й не мати особливого результату. А торкаючись окремих людей, які мають потребу, можна досягнути змін. Таким чином, потрібна переорієнтація — від глобальних проектів до особистих стосунків. На першому місці — цінність конкретної людини, а не проекту чи акції.

2. Готуй себе і людей (ґрунт) до благовістя. Наша мова, поведінка, життя, сторінка в соцмережах — мають готувати людей для сприйняття. Якщо ми несемо благословення, доторкаючись до нас, люди будуть змінюватися. На мою думку, пробудження 1990-х відбулося не лише тому, що був інформаційний вакуум, а тому, що було набагато якісніше християнство. Переважна більшість людей, які тоді наверталися, знали віруючих як принципових, моральних, культурних — тому вони були підготованим «ґрунтом». А сьогодні, наприклад, коли проводимо табори — усім подобається, всі задоволені. Але коли запрошуємо до церкви, то чуємо: «Я не хочу туди йти!» — «Чому?» — «Ай, знаю я тих віруючих!» Ґрунт неготовий. Із ним треба працювати, і це набагато складніше, ніж провести масову євангелізацію. Тож будуйте мости.

3. Живи в силі Святого Духа. Хрещення Святим Духом — це не тільки молитва іншими мовами. Це — відвага благовістити, це — нові стосунки, це — гостре відчуття приходу Ісуса Христа, це зміна погляду на матеріальні речі, це сила переносити гоніння й страждання. Кількість правдиво хрещених Святим Духом людей найчастіше дорівнює кількості благовісників.

4. Якщо не можеш бути апостолом Петром, будь апостолом Андрієм: він сам не проповідував, але приводив до проповідника інших. Твоє життя, стосунки, зв’язки мають приводити людей до Бога. Можливо, ти покликаний служити тільки поколінню бабусь, дідусів. Досягай їх! А інших — люби, проявляй доброту. І не берися за те, чого не готовий нести.

За матеріалами лекції Анатолія КІБУКЕВИЧА «Місія в епоху цифрових технологій»

Благовісник, 4,2019