Благовісник

Вплив інформації на духовний розвиток

Суспільство впливає на формування світогляду значно більше, ніж сім’я і, зокрема, батьки. Є підстави побоюватися, що скоро в Україні виросте покоління молодих інфантильних людей, якими дуже легко маніпулювати. Чи можливо уникнути такої загрозливої ситуації?

На цю тему пропонуємо розмову Людмили Бендус із Едуардом Сівцем — проповідником, викладачем біблійних дисциплін, місіонером у Кенії.

— Проблема виховання свідомого покоління в нашій країні, як, зрештою, і в будь-якій іншій, серйозна. Але чи не перебільшуємо ми цю серйозність? Адже в усі віки батьки бідкаються, що свого часу вони були не такими, як їхні діти. Наскільки надумана ця проблема й наскільки важлива?
— Питанням поколінь знехтувати не можна, як не можна нехтувати й інформаційним віком, який ми маємо сьогодні. Якщо обсяг інформації до початку 2000-го року множився на двоє що двадцять років, а ще раніше — що сто років, то тепер подвоюється мало не кожні чотири з половиною роки.

Людство генерує масу нової інформації. Тепер багато професій зникає, а їм на зміну приходять якісь нові. І в цьому бурхливому інфосередовищі потрібно виживати дітям, молодим людям. А батьки не можуть дати їм поради, бо вони самі в такому середовищі ще не жили. Якщо за радянських часів на телебаченні було лише два канали, то тепер 40 тільки по кабелю. Заходиш в Інтернет — і тобі весь світ на долоні, він у тебе в телефоні. І це впливає на людину, на її формування, їй потрібно виробити уміння, як у цьому бурхливому морі не потонути.

— У цьому контексті я прочитала цікаву статистику, що сучасна пересічна людина за день отримує стільки інформації, скільки отримував простий англієць у 19 столітті за все своє життя. Логічно припустити, що такий обсяг інформації мав би спонукати до особливого особистісного розвитку, але цього немає. У чому ж річ? Чому такий обсяг інформації і ті перспективи, який він відкриває, не стали мотивацією, поштовхом до стрімкого злету особистості?
— Думаю, що злет буває тоді, коли інформацію сприйнято, оброблено й застосовано. Обробити, а тим більше застосувати її величезний обсяг фізично неможливо. На рівні сприйняття потрібна якась жорстка фільтрація й систематизація. Бо не систематизована інформація — просто втрачена. Якщо у ваш комп’ютер закачано три файли певної інформації, але ви не знаєте, де вони «живуть», то ви будете їх знову скачувати. Коли жорсткий диск на 8 мегабайт, як це було раніше, то легко запам’ятати, де все лежить, а коли він на 3-5 терабайти, то важко розібратися з тим, що на ньому. Сприймаючи інформацію, я маю відразу її категоризувати й визначити, наскільки вона мені важлива за пріоритетністю. Якусь я відразу відправляю в сміття, як-то реклама, ділові пропозиції тощо. На якійсь профільній я зупинюся трохи довше, бо вона слугуватиме для мого розвитку. Якраз уміння позначити інформацію правильним ярликом ще на її вході для подальшої обробки — і потрібно виховувати. Тож люди не розвиваються тому, що не вміють на несвідомому рівні вибрати з інформаційного потоку те, що їм потрібне для подальшої обробки.

— Як навчитися цьому? Хто має навчити?
— Я вірю, що людям даровано один із Божих атрибутів — творчість. Бог — Творець, і людина — творець. Вона може робити з нічого щось, або з чогось генерувати якісно нове, інше. І це уміння творити також стосується інформації. Споживацький світогляд вимагає: ти не твори, тобі дадуть готовий продукт — і ним користуйся. І більшість людей живе в такому споживацькому суспільстві. Дали їм — і тішаться. А створити своє — то треба залучити якісь додаткові ресурси організму, пошукати, напружитися. Оте своє, можливо, буде гірше, але воно своє.

Наше суспільство творчих людей не шанує, навіть на рівні «батьки-діти». Якщо дитина щось створила своїми руками, то її треба хвалити, а не сварити, навіть якщо воно якесь поганеньке й нікчемне. Це потрібно зробити виключно для того, щоб розвинути творчу жилку в дитині. Вона в школі увійде в такий інформативний вир, у якому батьки ніколи не були й не знають його жахіття. Завдяки творчості дитина зможе пливти на тих хвилях, як серфінгіст, але це потрібно в них культивувати. Навіть у радянські часи заохочували до раціональних пропозицій на виробництві. У Японії це довели до рівня культу: якщо ти щось удосконалив — то всі виявляють тобі особливу пошану й живуть із думкою: а ще що можна вдосконалити. А в нас історично склалося, що ініціатива — карається. Мовляв, ти виділяєшся, ти дереш носа. (А ще ти сам мусиш це зробити. — Л. Бендус). А якщо тобі не вдасться реалізувати ідею, що найімовірніше, бо вона пілотна, то з тебе будуть всі сміятися: от бачиш, не потрібно було рипатися. Тобто ти маєш бути таким, як усі, — і це трохи печально. У цьому ми суттєво відрізняємося від західного світу, де до помилок толерантніші, терплячіші: у тебе не вийшло — спробуй ще раз, тобі 38 років, а ти нічого не досяг — займися чимось іншим, іди вчитися. Є шанс. Дарма, що буде мало часу для реалізації, але ти ростеш. Я маю своєрідний рекорд — одному моєму студентові було 82 роки.

— Вибачте, він устиг довчитися?
— Не знаю. На наступних курсах я його не зустрічав. До речі, він уже мав дві чи й три освіти. Але казав: «Мені ж потрібно розвиватися». Західний світ, який для нас еталонний, так чинить. У нас ти освіту здобуваєш до 25-ти, а далі якось видряпуєшся. А якщо тобі ця спеціальність не підійшла, зрештою, галузь перестала існувати через комп’ютерні технології? Ну то йди далі, ти живий-здоровий. Але чомусь суспільство не спонукує до цього. Ось у цьому й проблема.

— Слухаючи вас, я дедалі більше схиляюся до думки: щоб вирішити проблему формування, становлення дітей, потрібно насамперед вирішити проблему формування батьків, оскільки все починається із сім’ї. А сьогодні з батьками, які ще самі могли б розвиватися, ми маємо проблему. Я ще пам’ятаю те покоління, коли хорошою характеристикою речей була тривалість їхньої роботи. Коли холодильник добре працював у бабусі, а потім переходив у спадок дітям і внукам, то це була хороша, якісна річ. Сьогодні ж про десятки років не йдеться. Усе старіє так швидко, що не встигаєш за цим процесом. Наприклад, гаджети міняють майже щороку. Отож, проблема в тому, що батьки заохочують у дітей це змагання. Зайдіть у будь-який клас школи, і дуже сумнівно, що ви там знайдете дитину, у якої немає смартфона. Якщо ми далі будемо рухатися в цьому руслі, то що нас чекає? Чи можна змінити цю тенденцію?
— Думаю, процес незворотний. Інформація — це надто велика сила. Але є інформація, яка нас інформує, є інформація, яка нас формує, але і є інформація, яка нас трансформує. Так от Біблія — це саме та інформація, що може нас змінити, дати нам правильний дороговказ, систему фільтрів, щоб не загубитися в інформаційному потоці, щоб не втратити себе, свою ідентичність у бурхливому морі.

— Як людина, яка любить читати, я можу тільки сумувати, що час, коли можна було зайти в бібліотеку, знайти хорошу книгу й насолоджуватися самим процесом читання, безповоротно минає — і попереду тільки електронні книги та якісь інші електронні формати. Уже стало звичним, коли проповідник під час зібрання, недільного чи будь-якого іншого дня, звертається до аудиторії: «Увімкніть свої Біблії», замість того, щоб сказати «відкрийте».
Чи треба очікувати, що процес читання відійде в далеке минуле, а попереду нас чекають електронні формати або ще щось, чого ми не можемо собі навіть уявити. Чи, на вашу думку, не впливає це негативно на формування світогляду?
— Негативно впливає доступність інформації. Коли певна річ має гриф унікальності, вона більш бажана, і за ту унікальність люди готові платити. Я пам’ятаю, як після розпаду Радянського Союзу євреї масово виїжджали, і ми за безцінь скуповували їхні великі бібліотеки. З літературою було важко. Добру книжку можна було купити тільки з рук. А тут таке благо: раз — і в тебе ціла бібліотека. Одна зарплата — і ти власник трьох шаф літератури. А тепер ти можеш отримати бібліотеку одним кліком. Поки я закінчу речення, то вона загрузиться мені в телефон чи в електронну читалку. Проблема не в тому, що люди не мають змоги читати, вони не хочуть читати. Чтиво настільки доступне, що вже не приваблює. Потрібні кардинально нові мотиватори, які спонукали б людину до читання. А тут уже йдеться про силу волі. До речі, сила волі щодалі пригнічується в людях, щоб вони виконували волю когось іншого, того хто диктує, розказує, за якими правилами жити.

Люди читатимуть, але щораз менше. Я це бачу на студентах. Щороку під час знайомства з новим набором я прошу кожного назвати три останні прочитанні книги. Ті, кому за 30, то ще можуть назвати кілька книжок. А з молодших, то тільки окремі унікуми ще щось читають, і це при тому, що проблем із книжками немає.

У Біблія написано: «Здобувай мудрість, усім майном намагайся її здобути». Мудрість — це вміння правильно сортувати інформацію й нею оперувати. «Я премудрість — живу зі знанням», — так ще написано. Премудрість не може наснитись мені чи якось огорнути мене як надзвичайний божественний дар. Вона з’явиться як уміння оперувати наявною інформацією тоді, коли буде чим оперувати. І Біблія нам каже, що цю якість ти маєш в собі напрацьовувати. Тоді зможеш витримати будь-яку інформативну навалу.

— У наших програмах ми не раз наголошуємо, що тільки читання Слова Божого здатне трансформувати людину в добрий образ, дати їй позитивний поштовх до життя в успіху. Та сьогодні в багатьох церквах ми стикаємося з таким дивним станом речей, коли молоді люди не люблять читати, у кращому разі вони ввімкнуть свою Біблію під час служіння й погортають її. А старше покоління, яке формувалося в часи переслідувань, вважає, що освіта не актуальна для християн, мовляв, Бог живий, Він діє серед своїх дітей, і Дух Святий навчить, як жити, як проповідувати. І ми бачимо таку ситуацію: старше покоління не хоче читати, а молоде — і не хоче, і не може, тому що відвикло. Як знайти золоту серединку, адже відомо, що істина завжди десь посередині?
— Шукати цю середину на зламі сьогоднішніх поколінь — найбільша проблема. Тому що історія не знала такого буму в плані збільшення інформації. Покоління моє, мого батька й мого сина — це абсолютно різні три планети. Особливо що стосується мого сина. Тепер навчання характерне тим, що викладач не є носієм унікального знання. Як тільки він почне про щось говорити, то не закінчить речення, як студент знайде тему його розмови у своєму гаджеті й знатиме, що він казатиме далі. Тому викладач тепер має вміти дати студентам навички, як самостійно знайти ту інформацію, яку потрібно, як її застосувати, використати на благо. Те саме мають робити й батьки — спрямовувати своїх дітей у правильному напрямку... А саме — до Біблії, яка матиме вплив при умові, що ми в неї заглядаємо, вона дороговказ, якщо ми її читаємо.

— Є частина людей, які кажуть, що Біблія — це єдина книга, яку варто читати. А все інше не має сенсу. Якщо помилкова така думка, то спростуйте її та відразу дайте відповідь: у чому полягає місія церкви в 21 столітті.
— Щодо того, чи потрібно читати іншу літературу разом із Біблією,то вважаю, що однозначно потрібно. Читання нас розвиває більш усебічно. Ми маємо контактувати з іншими людьми й розумітися в тих сферах, у яких вони живуть, працюють, відпочивають і таке інше. У свій час, коли апостол Павло прийшов в Афіни, то він добре знав, яка ієрархія грецьких богів, яку роль кожен із них у тому пантеоні виконує. І з того почав свою проповідь. Коли перебував в ув’язнені в Римі, то написав Тимофію, щоб він приніс йому щось вдягнутися, бо зима настає, і також літературу. Здавалося б: Павле, навіщо тобі ще книжки, коли твоє життя вже завершується. Але тому він і був таким успішним місіонером, який євангелізував значну частину Малої Азії, що мав стратегію, мав підходи — і це все йому дала освіта. Рівень нашого служіння та його масштаб залежить від нашої освіти.

Місія церкви у 21 столітті — дати людям маяк, орієнтир у бурхливому інформативному просторі, щоб не загубилися в ньому. Якщо ти загубишся — це вплине на все твоє життя: не будеш знати, як розвиватися, куди рухатися, наче в лісі без компаса: ніби йдеш у правильний бік, але ти не там, де мав би бути. Так-от церква має вказати на пріоритетну інформацію, на Слово Боже, яке має вічний сенс.

Відомо ж, що певна інформація слугує нам до кінця дня (наприклад, погода на сьогодні), а є інформація, яка взагалі нам не потрібна, тільки займає наш оперативний простір у розумі, ми витрачаємо певні когнітивні ресурси, але отримуємо нуль. На превеликий жаль, за статистикою, найбільше проглядаються на «ютубі» музичні кліпи й гумористичні програми. Наскільки вони корисні, будують нас — усе близько нуля. Ну, посміялися, нам весело, але Біблія каже: «Навіщо відважувати срібло за те, що не насичує, і своє дорого зароблене на те, що не хліб». Якийсь сурогат: ми щось споживаємо, перероблюємо, але залишаємося порожніми, спустошеними. Тож церква мала б правильно розставити пріоритети: це інформація, на якій не варто зупинятися, це інформація, яка потрібна нам на землі, а ось це інформація, яка слугує нам аж до вічності.

— Ми хочемо лікуватися у фахового лікаря, щоб наші діти вчилися у фахового вчителя — і це цілком зрозуміло й нормально. Щоб правильно виконувати свою функцію, кожен християнин має бути фаховим, щоб пропонувати правильну навігацію в цьому складному й жорстокому світі. Чи коректно говорити про фаховість християнина й чи може він бути у своїх переконаннях фахівцем?
— Християнин зобов’язаний ним бути. У нього немає вибору. Єдине, що цьому може не дати статися — це лінь і лукавство, коли ти лукавством виправдовуєш свою лінь.

Телепрограма «Вірую»

"Благовісник", 1,2018