Євангелізація з присмаком лукавства

За кого агітуєте?

У слові «євангелізація» мені завжди відчувався присмак якогось негативного значення. Суто фонетично воно перекликається в свідомості з «декомунізацією», «агітацією», «дезінформацією» — словами, які передбачають певний тиск на адресата для реалізації закладеного змісту… Не те, що я чіпляюся до слів, але іноді й справді навіть один акцент, якщо його глибоко усвідомити, може суттєво змінити ракурс і підхід.

До речі. У 2008 році я їздив в Чувашію (РФ) допомагати місіонерам в служінні. І під час роздачі Євангелій в якомусь населеному пункті, нам довелося кілька разів почути напівскептичне-напівсерйозне питання: «За кого агітуєте?!» Напевно, люди просто звикли, що брошури зазвичай роздають під час передвиборних кампаній… Мій напарник — чоловік, не позбавлений почуття гумору, — відповідав на подібні репліки так: «Агітуємо — за вічне життя, за свободу від гріха, за Ісуса Христа!»

Можна погодитися, що євангелізація — це, по суті, агітація за Христа. Сукупність методів переконання людей у тому, що саме наш «кандидат» найкращий. Але серед елементів політичної агітації нерідко використовуються і не зовсім чесні — пропаганда, маніпуляція, поливання брудом опонентів. Напевно, саме цей компонент значення завжди викликав у мене напруження. Тим більше, що сьогодні, євангелізаційна діяльність багатьох церков справді досить близька до нав’язливої пропаганди. Коли проповідник, таке враження, готовий використати що завгодно — від сльозливих історій і псевдонаукових фактів до критики конфесій-конкурентів, обіцянок безхмарного життя і залякування пекельними муками — аби тільки вразити і переконати слухачів.

Напевно, саме тому мені більше подобається вживати слово «благовістя». Цього не можна забувати — ми просто ділимося Доброю Новиною про Спасителя! А кожній людині дане право без жодного тиску вирішити — вірити чи ні, приймати чи ні. Ми не пропагуємо — ми займаємося просвітництвом. Ми не лякаємо грішників пеклом, а пояснюємо дію духовних законів! Благовістя — це не аналіз інших віровчень, для цього є апологетика. Тим більше — ми самі не ідеальні і кличемо людей не до себе, а до Христа!

При пожежі дзвоніть 101

Хтось скаже, що блага ціль виправдовує іноді непрозорі методи, але рідко хто потім підраховує руйнівні наслідки останніх. Припустимо, горить будинок, і ви намагаєтеся вивести звідти людину N. Вона ж — не розуміючи небезпеки, замикається в квартирі й не зважає на ваші вмовляння. Ви — чужий, тож це природна реакція. В очах N ви більше схожі на брехуна, божевільного або злодія, ніж на рятівника. Тим більше у неї вдома є вогнегасник, і вона почувається в безпеці. Що ж будете робити? Звичайно, ламати двері! Якщо рахунок іде на хвилини, немає коли думати про етикет… У багатоповерхівці, де жив мій друг, трапилася пожежа. Вночі він почув стук у двері — це був пожежник, який просив терміново залишити приміщення. Думаю, якби останньому не вдалося розбудити мого друга, він ламав би двері, адже це питання життя і смерті.

Приклад про пожежу в будинку нерідко наводять євангелісти, виправдовуючи певні радикальні методи, і загалом він мені здається логічним. Та якщо говорити про деталі, є суттєва різниця між згаданою притчею і життям. Справа в тому, що в реальності ця ситуація, так би мовити, розтягнута на роки і десятиліття. До того ж саму «пожежу» неможливо побачити аж до моменту невідворотної загибелі. В такому випадку, ламаючи двері, ми повністю втрачаємо довіру об’єкта порятунку. Більше того, можливо, саме з нашої вини налякана N залишиться у квартирі, поки не буде надто пізно… Агресивні методи євангелізації іноді приносять плоди, але ніхто не знає, скількох людей при цьому вони відштовхують, відлякують від церкви.

Добре, а якщо — у двері постукає близька людина, друг, якому N довіряє? То може з цього і потрібно починати — зі стосунків? Благовістя — це справа з людськими душами — тонкою матерією, яка не терпить поспіху і недбальства. А сьогодні — це навіть більше душпастирство, ніж красномовне донесення інформації. Напевно, варто погодитися з відомою тезою, про те, що люди втомилися від гарних правильних фраз і прагнуть побачити Євангеліє в дії.

Звичайно, надто гарячі проповідники можуть заперечити, що життя кожної людини може обірватися в будь-яку хвилину, і часу на довгі розмови немає. Та не варто старатися перевершити Бога в доброті — Він найперший, хто зацікавлений у спасінні кожного, а ми — тільки інструменти в Його руках. Це Він спасає людей з допомогою євангеліста, а не навпаки. Натхнений прикладами миттєвих навернень людей до Бога, проповідник часто чекає покаяння тут і зараз. Але це — винятки. Здебільшого народження згори — це довгий процес праці Божого Слова над серцем людини.

Тільки сьогодні і тільки для вас!

Реклама — це те, від чого сьогодні важко заховатися. Радіо, телебачення, інтернет — дратують користувачів набридливими роликами і заставками. І навіть якщо ви втечете з мережі на чисте повітря, то все одно, ледве вийшовши з дому, впретеся у біл-борди, вітрини і вивіски. Чи не кожен квадратний метр простору нам щось обіцяє, а деякі магазини навіть почали використовувати закличні гучномовці для аудіоатаки покупців. Обов’язковий навик цивілізованої людини — вміння, йдучи містом, прослизнути між представниками телефонних компаній із акційними тарифами, продавцями вікон і дверей зі зразками своєї продукції у розрізі, агентами парфумерних бутіків з пробниками і політичними агітаторами з буклетиками. А тепер уявіть, що поряд з усім цим стоїть ще й проповідник, пропонуючи Євангеліє. Я категорично згідний з думкою пастора-місіонера Андрія Баранова, який зауважує: сучасні люди просто втомилися від того, що всі намагаються їм щось втюхати, кудись затягнути, і в сфері власної душі вони вже точно не потерплять жодного тиску. Тим більше, коли євангелісти один в один повторюють не зовсім чесні маркетингові ходи.

В епоху, коли у кожного покупця в кишені — фото-відеокамера, все частіше стали з’являтися докази оманливої рекламної кампанії багатьох торгових закладів. Наприклад, у день знижок, т. зв. «чорну п’ятницю», на ціннику написано: «Акція! -30%» — щоб привабити людей. А сума — та ж сама, що стояла і вчора, і позавчора. «Тільки сьогодні і тільки для вас! Не пропустіть!» — вам це нічого не нагадує? «Завтра — не ваш день! Саме сьогодні — Бог дає шанс! Не запізніться!»…

Подібний підхід перейняли й деякі недобросовісні журналісти, особливо — представники чисто комерційних ресурсів. Коли заголовок новини навмисно робиться сенсаційно-провокаційним, щоб захопити увагу читача, а на ділі виявляється, що розмова — ні про що, або й взагалі — фейк (вигадка, підробка). Про неймовірну кількість християнських фейків — як у проповідях євангелістів, так і в інтернет-мережі — можна написати окрему статтю. «Археологи, віднайшли армію фараона, затоплену в Червоному морі», «Опубліковані цитати Юрія Гагаріна про віру в Бога», «Британські вчені довели вплив молитви на воду»… Найпарадоксальніше — люди думають, що цим проповідують Євангелію, а на ділі — дискредитують християнство. Я ще можу якось зрозуміти, коли це роблять з власної наївності, але нерідко трапляються і складніші випадки. Один місіонер поширює у соцмережі псевдовислів якоїсь видатної світської особи про Бога. Пишу йому, мовляв, чи можна дізнатися джерело інформації — книгу, видання? І що б ви подумали — автор посту без жодних пояснень просто-напросто видаляє мій коментар. Виходить, він знає, що це неправда — і все одно поширює? Це так Євангеліє проповідується? Як журналіст я добре розумію наслідки неправди — так християн починають сприймати в кращому випадку за довірливих простаків, в гіршому — за цинічних брехунів. Сьогодні існують навіть спеціальні сайти, які навмисно вигадують різні «надприродні» новини, а потім висміюють християн, які на це купляються.

Що відчуватиме людина, яка, прочитавши оголошення про християнський захід, піде на концерт, а потрапить на молитовне зібрання? Тільки одне — що її у черговий раз обманули! Так само, як обманювали до цього політики, продавці та інші аферисти. Тільки на цей раз — християни. Ні з людської, ні тим більше з Божої позиції, ми просто не маємо права так поводитися при проповіді Євангелії. Мені навіть трохи дивно писати настільки очевидні речі, але, на жаль, не для всіх вони є очевидними…

Манна каша — з грудочками

Я багато роздумував, в чому причина цього парадоксального явища — що християни в Божій справі часом використовують не зовсім Божі методи. Прямо кажучи — лукавлять із людьми. І дійшов до двох висновків, якими хочу поділитися.

Першою причиною, мабуть, можна вважати класичну релігійну міжконфесійну зверхність — ми вважаємо себе кращими, святішими, більш просвітленими, тому ставимося до об’єктів євангелізації, як до дітей, яких часом можна налякати бабаєм або підманути дідом морозом для досягнення своєї «батьківської» цілі. Ми подібні до мами, яка намагається нагодувати вередливу дитину манною кашею, і вигадує щораз нові історії, ігри і способи запхати хоча б ложку каші до рота малюку, який її не любить і не хоче! Але неможливо змусити полюбити Бога, Біблію, Церкву — цей голод має з’явитися в самої людини. І цю спрагу точно не викликати з допомогою обману.

Зрештою ця зверхність часто виливається у відособленість, відокремленість від «грішників», ставлення до них суто як до об’єктів євангелізаційної діяльності, що практично виключає можливість дружби. А найгірше — приносить у стосунки вдаваність і натягнутість.

Врізався в пам’ять момент із книги Віктора Драгунського «Денискові оповідання», якою я зачитувався в дитинстві. Головний герой — хлопчик, який дуже не любить манної каші «бо в ній — грудочки». Але за з’їдену страву йому обіцяють винагороду, і малий починає шукати вихід із ситуації. Що він тільки не робив, щоб хоч якось змінити смак каші і змусити себе її проковтнути — і солодив, і солив, і доливав води, врешті додав хрін — аж поки вона не стала взагалі непридатною до споживання. Мені нагадує це методи деяких сучасних євангелістів — чим тільки вони не приправляють Євангеліє, так, що в ньому залишається катастрофічно мало самого Євангелія — Доброї Новини про Божу любов! Блага Вістка — сама по собі прекрасна, хоча спочатку може здатися людині прісною, «з грудочками»… Та тільки чисте благовістя може зрештою бути прийнятим і принести справжню користь.

Наживка для риби

Друга причина євангелізаційної нещирості, на мою думку — неправильне трактування принципу Ісуса Христа «зроблю вас ловцями людей». Так, Божий Син провів певну аналогією між ловлею риби і досягненням душ Євангелієм, але це тільки аналогія. Чи обманював людей Ісус? Чи обіцяв їм щось тільки для того, щоб стали його послідовниками? Ні, навпаки — показував християнський шлях без прикрас. Ісус казав правду — що буде важко, але й буде нагорода, що не Він вирішує, хто сяде праворуч і ліворуч, що потрібно взяти хрест, щоб іти за Ним… Божий Син не намагався втримати біля себе людей обіцянками кращого життя, не намагався заспокоїти тих, які не могли вмістити Його слів: «Чи не хочете й ви відійти?» Метод Ісуса Христа заснований на повній відвертості з кожною людиною.

Що ж до аналогії, то її корисно використовувати, але розуміючи, що все ж таки ми маємо справу не з рибою для обіду, а з живими спраглими душами. І «наживкою» для спрагнених душ є любов, доброта і повага — тоді все стає на свої місця. Це не приниження — це пропозиція кращого!

Ще один принцип, який сьогодні не завжди правильно використовується, ввів апостол язичників — Павло. «Для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких» — каже він. Та якщо уважно прочитати дев’ятий розділ Першого послання до коринтян, стане зрозуміло, що служитель закликає не лукавити, вдавати когось, ким ти не є, — а вмістити усіх і стати для всіх доступним.

Я говорю прописні істини, які просто часом губляться за релігійними традиціями, але ми перш за все повинні навчитися ставитися з повагою до тих людей, яким служимо. Здається: а як може бути інакше, але виходить, що може! Іноді ми, навіть самі не розуміючи, зневажаємо людську гідність своїми підходами, а потім дивуємося, чому до нас ставляться з осторогою? Не потрібно робити наживкою Ніка Вуйчича, пишучи дрібним шрифтом «День подяки». Якщо пишемо «концерт», то запрошуймо в кінці на богослужіння, а не закликаймо до покаяння. Якщо плануються проповіді, то потрібно так і писати: «У програмі проповідь Божого Слова». Людина має знати куди вона йде, і що там буде. Та краще хай не прийде після чесного оголошення, ніж, прийшовши, розчарується і вважатиме, що її обманули.

Партизани живими не здаються

Хочу навести два приклади зі свого досвіду благовістя — як змінилося моє власне мислення і підходи.

Коли я прийшов до євангельської церкви, мене як студента залучили до служіння студентської спілки, і відразу поставили відповідальним за проведення зустрічей в навчальних закладах — від профілактики шкідливих звичок до тематичних біблійних заходів. Поки вливався в роботу, розбирався, що до чого, ніби все йшло нормально. Та згодом — мене стало постійно супроводжувати певне напруження від того стилю і методів, якими тоді користувалися. Навіть важко було пояснити, що саме не так — просто якийсь дискомфорт на підсвідомому рівні. Вже зараз я розумію, що проблема була саме у відсутності відвертості з людьми, у підході, який би я назвав партизанським євангелізмом. Тобто, ми називаємо себе міжконфесійною спілкою, але до нас входять лише протестанти, ми проводимо профілактику шкідливих звичок, але намагаємося хоч щось втиснути «про Бога», ніби, починаємо дружити зі студентами, але справжня ціль — не дружба, а «привести до церкви». Все це викликало не тільки протиріччя в самому собі, а й непорозуміння зовні і певні неприємні ситуації. Врешті я як керівник повністю відійшов від подібних методів — якщо проводиться профілактика, то це саме профілактика, якщо біблійна тема — то не завуальована, якщо дружба — то щира, незалежно від конфесій.

З часом я дещо відійшов від студентського служіння, але відвідування навчальних закладів продовжилося у складі Волинського осередку Спілки християнських письменників України. І ось тут я став себе відчувати по-справжньому комфортно. Тому що спілка — міжконфесійна не тільки на словах, вона відверто висловлює свої цілі — впливати на суспільство з допомогою християнської писемної творчості. І ще один дуже важливий момент — я усвідомив, що, крім щирості, ключове значення має — професійно робити свою справу. Тоді тебе починають поважати. І вже не напрошуєшся, щоб дозволили провести певний захід, а тебе самого запрошують — як професіонала, щоб провести тренінг або творчу зустріч.

На завершення хочу сказати, що зовсім не хотів у своїй статті принизити якийсь із підходів до благовістя, допускаю, що є різні ситуації, винятки з правил і т. д. Але в одному переконаний: при будь-якому підході найголовніше — мати в серці щиру любов і повагу до гідності кожної людини.

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 4,2017