Благовісник

До Бога через християнський табір

Як привести вихованця християнського табору до Христа

Одна стаття мене дуже схвилювала та змусила замислитися: «Чи можна сказати щось подібне про наш табір?» Авторка статті описує переживання в християнському таборі. Вона відвідувала його декілька сезонів підряд і називає це кошмаром. Спочатку в своїй статті детально описує основу служіння цього табору — запросити Ісуса у своє серце й здобути вічне життя. Також вона писала про наставника, який наочно продемонстрував усім, що станеться з тими, хто не прийме Ісуса у своє серце, засмаживши на вогнищі живого слимака перед кількома сотнями замерлих від жаху очей.

Також у таборі їй казали, що Бог недостатньо добрий, що вона — безпомічна й нічого не варта істота й що повинна була «скоротити свій чудовий шлях до віри до єдиної молитви, яка змінить її і навчить мислити правильно». У статті відчувався гнів авторки, що її змусили думати, що Бог засуджує всі види віри, крім цієї єдиної суворої форми християнства. Щоліта вона поверталася додому, сповнена почуття вини й страху. Ночами їй снилися кошмари, тому що вона не вірила. Авторка статті хотіла знати, чому діти повинні терпіти нав’язування їм цієї нетерпимості до всього оточуючого й приймати на віру слова про те, що їхні найкращі друзі та батьки йдуть шляхом до пекла. Вона зізналася, що працівники табору були добрими людьми з хорошими намірами. Те, що вводило її в гнів — була їхня неосвіченість.

Ця стаття мене мало не підкосила. Я довго роздумував над нею. Чи права ця жінка? Я розумів, що займаюся табірним служінням саме для цього: щоб діти приходили до Христа й отримували спасіння. Чи ж базис християнського табору виявився неправильним? Невже те, ради чого ми проводимо табір, помилкове за своєю суттю?

Приводити дітей до Христа — правильно це чи ні?

З позиції Нового Заповіту всі люди, які не прийняли Благої Звістки, перебувають у стані невірства й бунту проти Бога, до якої б конфесії вони не належали.

У наші дні серед людей вже повним ходом поширюється параноя з приводу таких питань, як віротерпимість і права людини. Деякі люди з готовністю поставлять під сумнів наше право переконувати десятирічну дитину в тому, що вірування та переконання, з якими вона приїхала в християнський табір, неправильні й від них треба відмовитися, натомість прийнявши наші переконання, нашу практику віри, нашу «релігію». Такі дії розцінювалися б як вершина самовпевненості та фанатизму. Спроба навернути дитину з однієї релігії в іншу — це порушення свободи її віросповідання.

Однак Новий Заповіт чітко вказує на те, що Бог відкрив Себе людям у Своєму творінні й у Господі Ісусі Христі, Якого воскресив із мертвих. І люди, які відмовляються повірити в це, — «невіруючі», а залишившись упертими у власному невірстві, потраплять у пекло (див. Об.21:7-8).

То чи оправдане наше бажання розказувати дітям Добру Новину й молитися за них у надії, що вони приймуть Христа й уникнуть загибелі? Якщо ми їм про це не розкажемо, то колись у майбутньому вони звинуватять нас у тому, що ми не любили їх настільки сильно, щоби хоча б розказати їм про Ісуса. Ми ж застерігаємо дітей від поганих звичок, які можуть негативно відбитися на їхньому житті, то чому б не застерегти від тих, які негативно вплинуть на їхню вічність.

Якщо Христос так полюбив дитину, що помер за неї, щоб спасти її від марного життя й від вічного пекла, як можу я посміти не любити цю дитину достатньо сильно, щоб поділитися з нею Доброю Новиною. І якщо це (в чому немає нічого негожого) вважати неправомірним, то в нашому світі немає нічого правомірного взагалі.

Повага до невіруючого

У той же час важливо виявляти до вихованців повагу незалежно від того, до якої релігії, деномінації чи конфесії вони належать. Смажити на вогнищі слимаків, демонструючи, якою буде обстановка в пеклі, — це далеко не найкраща ідея. Не підійде також й інша тактика залякування. Коли Ісус проповідував Євангелію, Він турбувався про те, щоб людина спочатку повірила в Нього, а вже потім брала й несла свій хрест. Замість того, щоб нав’язувати вихованцям християнство як якийсь дешевий і нікому не потрібний товар, покажіть його оточуючому світу власним життям, гідно й зі співчуттям, і запропонуйте їм прорахувати ціну цих змін, які торкнуться всього їхнього наступного життя.

Не критикуйте вихованців за їхні переконання, але чесно запитайте, у що вони вірять. Кожна дитина в щось вірить. Не заперечуйте їхньої віри, але поясніть чому особисто вам із Христом краще, ніж їм із тим, у що чи в кого вони вірять.

Не соромтеся покладатися в усьому на Слово Боже, на свої молитви й на Духа Святого — вони здатні змінити життя ваших вихованців. Апостол Павло пише коринтянам: «І слово моє й моя проповідь не в словах переконливих людської мудрості, але в доказі духа та сили, щоб була віра ваша не в мудрості людській, але в силі Божій!» (1Кор.2:4-5).

Хай свою дію звершить Святий Дух, і тоді вихованець не буде озиратися на табір і відчувати, що ним хтось маніпулював чи хтось його обманув.

Табір — це місце побілілих нив, місце врожаю

Ісус дуже любив описувати те, як людина приходить до віри в Нього, використовуючи мову селянина. Ймовірно, Він використовував її, щоб співвіднести Своє вчення з тими заняттями, які були добре знайомі людям із повсякденного життя. Людина готує ґрунт, сіє насіння й доглядає за ним. І завдяки якомусь чуду насіння проростає й виростає в повноцінну врожайну рослину. Деякі рослини виростають буквально за ніч, а деяким потрібно декілька років, щоб вирости й плодоносити. І ми можемо багато чого взяти з життя рослин, щоб зрозуміти, як приводити вихованців табору до Христа.

Уявіть себе на місці студентів-практикантів, які приїхали на сільськогосподарську практику й потрапили до досвідченого фермера. «Чи не кажете ви: «Ще чотири от місяці, і настануть жнива?» А Я вам кажу: «Підійміть свої очі, та гляньте на ниви, як для жнив уже пополовіли вони! А хто жне, той заплату бере, та збирає врожай в життя вічне, щоб хто сіє й хто жне разом раділи. Бо про це поговірка правдива: Хто інший сіє, а хто інший жне. Я вас жати послав, де ви не працювали: працювали інші, ви ж до їхньої праці ввійшли» (Ів.4:35-38).

Це хороший опис того, що відбувається в християнському таборі, де перед вами відкриваються поля золотистої пшениці, готові до збору врожаю. Дехто приходить до віри в Христа навіть у перший день, коли Добру Новину ще пояснювати не починали. Як це стається? А так, що хтось уже попрацював у житті цієї дитини. Бог поставив одних обробляти ґрунт, інших — сіяти, а ще інших — прополювати бур’яни. Щось із цього відбувається, коли діти приїжджають у табір з року в рік, а щось стається у їхній сім’ї чи церкві. Але зазвичай табір був чудовим місцем для збору врожаю.

Благовістя життям

В останні роки на зміну так званої «боротьби за душі» прийшло «благовістя способом життя» (у США така тенденція виникла ще в 1970-их роках). Основна відмінність «благовістя життям» полягала в тому, що для знайомства дітей із Христом використовувалися не лише слова. Людям важливо було бачити Христа в способі життя християнина, і тільки після цього вони відповідали на євангельський заклик. Нині церква все більше й більше приходить до розуміння, що становлення людини як християнина — це набагато більше, ніж одноразова подія в житті людини. Це процес, який веде людину від ворожості та апатії щодо Христа до того, щоб стати справжнім Його послідовником, готовим щоденно йти за Ним услід.

І це дуже важливо розуміти, говорячи про приведення дітей до Христа у таборі. На жаль, через обмежений термін табірного заїзду дехто схиляється до старої моделі «боротьби за душі». Вони задовольняються тим, що в кінці табору над головами дітей піднімається декілька рук у відповідь на заклик до покаяння. Решті ж, яка не потрапила в списки тих, хто покаявся, приділяється не так багато духовної уваги. Та й ті, хто отримав духовне народження в Ісусі Христі, також після табору часто залишаються наодинці з собою. Християнські табори повинні знайти й зайняти своє місце в справі благовістя й стати частиною загальноцерковної євангелізаційної місії, а не бути лише якимось побічним центром розваг.

Моя пропозиція — щоб наставник табору складав обітницю посвячення себе духовному росту своїх вихованців не на один заїзд, а хоча б на рік. І це посвячення повинне стосуватися не лише тих дітей, які покаялися в таборі, а й усіх решти членів групи, навіть тих, хто ставився до Благої Звістки з явним холодком. Хочеться сподіватися, що ви будете не єдиною, і навіть не основною людиною, яка проявлятиме духовну турботу про цих вихованців протягом року, але важливо, щоб ви були однією з них хоча б протягом року. Так ви допомагатимете їм крок за кроком наближатися до Христа.

Процес набуття віри в Христа

Спасіння людини приходить із Божої благодаті (див. Еф.2:8-9). Іншими словами, спасіння звершує Бог. Людина не може зробити вибору в напряму Бога, якщо її не покличе до цього Сам Бог. Бог поміщає невіруючого серед християн, щоб насіння Благої Звістки, яке впаде на його ґрунт, зрощувалося життєвим прикладом, молитвами й словами християн навколо нього.

Зрощування може відбутися дуже швидко, як у випадку з розбійником на хресті, але може минути й досить тривалий проміжок часу. Коли людина стає християнином? Чи можемо ми прив’язати це до того моменту, коли хлопчик чи дівчинка піднімають руку у відповідь на заклик проповідника чи запитання наставника групи: «Хто хоче покаятися?» Іноді людина стає християнином у результаті якоїсь події, яка змінює курс усього життя цієї людини, як це було у випадку, коли Савл став Павлом. А іноді на конкретну подію вказати неможливо, хоча всім очевидно, що людина раніше не вірила в Христа, а тепер вірить. Зазвичай так буває в житті дітей, які виросли в християнських сім’ях. Прикладом такої людини є Тимофій, мама й бабуся якого були християнками, але лише завдяки прикладу Павла він утвердився в усьому тому, чого його вчили все життя (див. 2Тим.3:10-15).

«У цьому є певна таємниця», — каже Біллі Ґрем, і спасіння ніколи не відбувається однаково. Ісус сказав: «Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від Духа народжений» (Ів.3:8). Віруючими стають люди, від яких ніхто цього не очікував, а також і ті, від яких цього можна очікувати. І стають вони віруючими найнеймовірнішими шляхами.

Що означає вірити?

Рука, піднята під час покаяння, і вихід до проповідника в таборі ще не свідчить про віру в повному розумінні цього слова. Хоча в багатьох випадках це привід для наставника цілеспрямовано поговорити про віру саме з цими вихованцями. Стати послідовником Ісуса означає відвернутися від минулого життя, від гріха й повернутися до Ісуса. Покаяння передбачає, що «так», сказане Ісусу, автоматично означає «ні», сказане гріху. Ісус не ввійде в серце, яке не виметене начисто.

Чи може віра в Ісуса бути глибоко особистою справою? У Біблії читаємо: «Бо серцем віруємо для праведності, а устами сповідуємо для спасіння» (Рим.10:10). Вірити в Ісуса також включає в себе те, щоб розповідати людям, що ти віриш в Ісуса, — ділами й словами. Якщо ми кажемо, що віримо, але наше життя цього не відображає, то апостол Яків на це нам каже, що наша віра мертва й марна.

Як привести вихованця до віри в Христа

Коли дитина приходить до вас, щоб порозмовляти про віру в Христа, пам’ятайте, що ви лише частина процесу, ви — людина, чиє завдання зібрати врожай, який зростили інші. Кожного вихованця Бог веде до Себе унікальним способом. Тому ми повинні бути готовими відповісти на потреби кожного індивідуально — не механічно, провівши їх через декілька кроків. Моліться за себе і, якщо можливо, залучіть до молитви за вас інших людей, щоб вони молилися в процесі вашої розмови.

Запитайте, про що дитина хоче з вами мати розмову. Хай розкаже своїми словами. Використайте цю відповідь як місток до євангельського послання. Якщо вона хоче стати християнином, то розкажіть, що це означає. Приведіть приклад зі свого життя. Якщо вона хоче попросити в Бога прощення, розкажіть, чому Бог готовий її простити.

Молитовно поясніть вихованцеві основні пункти Доброї Звістки. Робіть це з Біблією в руках і планом у голові. Запитайте, чи справді він хоче, щоб Ісус для неї це зробив. Тут важливо пояснити вихованцеві все, у чому він ще не впевнений. Також допоможіть зрозуміти ціну християнського життя: можливо, доведеться змінити друзів, може, з чимось будуть не згодні батьки й т. ін.

Помоліться з ним. Чудово, якщо він помолиться власними словами, щоб у нього не склалося враження, що ця молитва — це певна магічна формула. Якщо в молитві вихованець упустив важливі складники Благої Звістки, м’яко запропонуйте помолитися й за них. Пам’ятайте: дитину веде до Себе Бог. Ваше завдання — бути поряд і пояснювати. І якщо дитина повірила в Добру Новину і прийняла її — радійте так, як радіють ангели на небі.

Що робити в таборі після того, як вихованець покаявся?

Допоможіть дитині розповісти це людям із табору. Не вкладайте слів у її уста. Спрямовуйте її запитаннями. Хай промовляє сама. Хай розповість про свої переживання різним людям: дітям зі своєї групи, повару, завгоспу, інструктору зі спорту та іншим, хто з радістю вислухає її і висловить підтримку, радіючи разом із нею. Так вихованець одразу ж навчиться свідчити про свою віру іншим людям.

Якнайчастіше торкайтеся теми покаяння в особистих неофіційних бесідах із вихованцем. Ставте йому питання, відповідайте на його питання, приведіть приклади, як ви живете християнським життям, покажіть, як можна практично підкорятися Ісусу протягом дня.

І пам’ятайте: завдання табору — не «каяти» людей, а оточити їх Божою любов’ю, щоб вибір на користь Христа став очевидним і бажаним для кожної дитини.

Підготував Володимир Шевченко

За книгою Джима Бадке «The Christian Camp Counselor»

"Благовісник", 4,2016