Церква та суспільство

«Велике повернення»?
Християнський фактор в подіях року, що минув

«Велике повернення». Саме так, без знаку питання, називається книга Віктора Єленського, яка вийшла у світ у кінці 2013 року. Релігієзнавець описав процеси активізації релігійного фактора в політиці та міжнародних стосунках. На фоні подій «революції гідності» й російсько-українського конфлікту книгу можна назвати знаковою і частково пророчою. Я ж хочу доповнити метафору «повернення» метафорою «зустрічі», а також поставити під сумнів велич події «повернення» — не те, щоб я був проти, але просто заради проблематизації.

Щодо релігії метафора «повернення» використовувалася давно, особливо в останні п'ятдесят років. В основному про це говорили західні соціологи. Класичні приклади — ісламська революція й американський протестантський фундаменталізм. Більш свіжий матеріал — «політичне православ'я» в Росії й «арабська весна».

Процеси «повернення» були помітні й у пострадянській Україні, але розтяглися в часі й не відрізнялися особливим динамізмом. 2014 рік усе змінив. Його можна назвати роком «повернення» та «зустрічі». Повернення релігії в публічний простір. Зустрічі релігійного та громадянського суспільства. Зустрічі конфесій між собою.

Повернення завжди пов'язане із зустріччю. «Святе місце порожнім не буває». Повертаючись до активної суспільної ролі, Церква зустрічає громадянське суспільство, яке її випередило, проявивши трохи більше свідомості, відповідальності, жертовності, оперативності, рішучості.

Повернення стало можливим не тому, що Церква в результаті внутрішніх дискусій вирішила, повернутися, а тому, що її покликали на допомогу ті, хто вже був «там». Повернення і зустріч стали можливими в чітко визначеному місці — на Майдані, за межами церковних стін, на території біди й потреби.

Церква і люди нарешті зустрілися — в умовах протистояння суспільства і влади, а потім в умовах війни. Та й церкви нарешті зустрілися між собою, відчули свою доповнюваність і невимушену єдність у служінні людям. Неспроста в Москві піднявся галас про революційний альянс «уніатів, розкольників та сектантів».

Знаки повернення та зустрічі можна бачити повсюди. У служінні священиків і мирян усіх конфесій на Майдані (ця історія прекрасно задокументована в книзі «Майдан і Церква» (під редакцією Людмили Филипович, Оксани Горкуші та Віти Титаренко). У принциповій та послідовній позиції Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. У «духовних сотнях» капеланів найрізноманітніших церков. У доброчинній та духовній підтримці захисників, постраждалих, біженців.

Є й більш конкретні прояви «повернення» та «зустрічі». Кримські татари відкривали свої мечеті християнам, яких окупаційна влада позбавила храмів. У найскладніший час спікером парламенту й фактичним Президентом був «кривавий пастор», баптист Олександр Турчинов. Директором Департаменту в справах релігій та національностей Мінкультури став відомий «автокефаліст» львів'янин Андрій Юраш.

Очевидні зміни в структурі та дусі політики, конфесійних впливах, характері зв'язків, політики та релігії. Президент — православний, прем'єр — греко-католик, секретар Радбезу — баптист, спікер — самі знаєте.
Є в цьому щось більше, ніж повернення та зустріч. Тут помітна нова якість стосунків, готовність не просто зустрітися, але й жити й працювати разом.

У той же час «повернення» Церкви в публічний простір може бути «великим» тільки при узгодженій політиці основних конфесій. «Повернутися» можна тільки разом. Поки що узгодженості не видно. Найкрупніша конфесія (УПЦ) не хоче ділити лідерство з іншими, демонструє неготовність до «зустрічі» з «уніатами, розкольниками та сектантами», більше того — нездатність досягнути хоча б внутрішнього проукраїнського консенсусу.

Воно й зрозуміло. Поки при владі «хунта», Церкві Московського Патріархату «повертатися» рано, тому новий предстоятель надає перевагу іміджу молитовника й мовчальника.

Разом із тим від церков чекають змін. Але далеко не всі церкви відкриті до цих змін і навіть у наявної відкритості є своя міра. Протестантам бракує рішучості й контекстуалізованого богослов'я. Київському Патріархату — місткої та миролюбної євангельської широти. Греко-католикам — всеукраїнського масштабу. УПЦ бракує всього й одразу.

Скласти б усе це разом — переваги й недоліки всіх церков — і «повернення» могло б стати великим. Суперечкам про канонічність і патріотизм, євангельськість та історичність кінця не буде. Майдан, а потім війна показали безглуздість цих суперечок.

Церква, яка була з народом у складний час, канонічна вже завдяки цьому факту, уже тим, що показала свою християнську солідарність та жертовну любов. Складно назвати «сектантами» й «розкольниками» тих, хто були на одній барикаді чи в одному окопі, що молилися спільною молитвою й взивали про допомогу до єдиного Бога.

Усе змішалося. Духовними лідерами Майдану й адвокатами громадянського суспільства стали «зловредні уніати». Найсміливішим обличителем російської агресії й палким проповідником українського християнства став «розкольничий і безблагодатний» Київський Патріархат. Холоднокровним і рішучим захисником країни виявився «кривавий пастор» Турчинов, вираженням популярності якого стала кампанія «Пасторе, повертайся!». Для «православної України» (пора з цією міфологемою розпрощатися) ці факти стали прецедентами. Українське християнство збирає себе, складаючи розмаїття разом, пізнаючи в ньому різні образи єдиної Церкви.

Церква повертається до себе і повертається до людей, цей процес двоєдиний. Змінюючись у собі, Церква «повертається» у світ, який змінюється, й суспільство, що оновлюється. Сотні тисяч українців, які пройшли через Майдан, стали основою цілої армії «добрих самарян». Сьогодні волонтерський рух охопив усю Україну й українців за її межами. Волонтери тримають на собі всю країну — утримують армію, турбуються про поранених, допомагають тим, хто має потребу, об'єднують небайдужих, мобілізують сили та ресурси. Їх складно розібрати по конфесіях. Вони сповнені християнського духу, але далеко не завжди воцерковлені. «Добрі самаряни» — і допомога, і виклик Церкві. Допомога тому, що роблять безсумнівно добрі справи. Виклик тому, що не вписуються в конфесійну структуру, самостійні й критичні до релігійних інститутів.

Повернення релігії в публічний простір триває. Очевидно, що минулий 2014 рік став у цьому процесі роком переломним. Залишається питання, чи можна назвати це повернення «великим». Неймовірні можливості релігійного впливу мають свій зворотній бік — надто високу вимогливість суспільства, високі проценти кредиту довіри, до часу стримуваний страх розчарування. Як ніколи багато небезпек, як ніколи багато можливостей. Уже можна говорити про «повернення», але ще рано називати його великим. Залишається сподіватися, що 2015 рік дозволить надіям зміцнитися, що динаміка міжцерковної та церковно-суспільної взаємодії, яка намітилася нині, перестане дивувати й стане звичною.

Михайло ЧЕРЕНКОВ

"Благовісник", 1,2015