Церква та суспільство

Подобатися людям чи Богові

Людина – дивна й цікава істота. Може, через те, що вона саме Боже творіння – тому й дуже складна для розуміння. Бо так часто за її задоволеним виразом обличчя схована незадоволена душа, а за чемністю й послужливістю – зранене серце, яке потребує бальзаму доброго слова.

Я люблю спілкуватися з людьми. Мій інтерес до них не підроблений, тож часто доводиться вислуховувати цілі сповіді. Одна з них мені дуже запам'яталася. Бо цього чоловіка я знав як врівноважену й добру людину, настільки послужливу, що хоч прикладай до рани. Але, виявляється, він раніше дуже часто страждав. Страждав, можна сказати, через дрібниці, хоча і був християнином, і мав би розуміти причину й ціну своїх страждань – і позбутися їх.

Як розповів мені мій товариш, йому завжди дуже подобалися люди і він намагався кожному прислужитися. Це помічали вчителі в школі – і давали йому певні додаткові завдання, про це знали однокласники – і користувалися його зошитами й підказками. Через свою послужливість він подобався людям. Тому рідко хто йому висловлював неприязнь. Зате до нього часто зверталися з проханнями. Він же, не маючи сил відмовити на жодне з них, багато обіцяв зробити навіть понад свою силу. А потім, намагаючись виконати обіцяне, втомлювався, бувало, що не міг впоратися в зазначений термін – і це завдавало йому багато внутрішнього дискомфорту, наповнювало почуттям болючого сорому.

Якось він зустрівся з добре знайомими людьми. Раз із ними розкланявся, а згодом знову їх зустрів – і став удруге прощатися, потискуючи усім руки, усміхаючись і роздаючи компліменти. Та коли закінчилося це екзальтовано чемне розставання, відчув, що втомився, що його серце точить якийсь черв'ячок невдоволення? «Але ж я був щирий. Невже перестарався? Чи, може, недостарався?» Ось так розмірковуючи, аналізуючи свою поведінку та своїх добрих знайомих під час церемонії прощання, він раптом згадав іронічну посмішку одного з них. Саме та посмішка змусила його внутрішньо зіщулитися, знітитися, ніби на ній було написано щось вельми недобре про нього. Після неї він поспішив зробити останній прощальний уклін. А потім, гризучи себе, став розмірковувати: «А кінець кінцем, чого було знічуватися, чого страждати? Невже тільки тому, що хтось не так посміхнувся, як мені хотілося? Я ж був щирим з тими людьми». І раптом його пронизала думка: «Так, ти був щирий, і ти думав, що всім подобаєшся, а та посмішка відкрила тобі, що не всім». І він мусив собі зізнатися, що, справді, дуже хоче подобатися людям, прагне, щоб про нього гарно думали, гарно відгукувалися, хвалили. Навіть помітив, що підпорядковує свою поведінку цьому бажанню. І це стало початком духовного зцілення мого знайомого.

Він вирішив розібратися з собою, зі своїми бажаннями. Насамперед виявив, що в нього занижена самооцінка. Шукаючи людської похвали та приязні, він шукав утвердження у своїй цінності. Похвала додавала йому впевненості у власних можливостях і стимулювала до праці.

А ще його молитовний самоаналіз привів до думки, що він горда людина. Виявляється, що запобігання перед людьми, та й усе, що в купі складає комплекс меншовартості, так само легко уживається з гордістю, як і комплекс Наполеона. Гордість – джерело і самоїдства, і самовивищування. В обох випадках усі життєві драми відбуваються навколо власного «я», яке леліє кожен гордяк, як оранжерейну квітку.

У підсумку він зрозумів, що не повністю довірився Богові, що ще дивиться на себе очима «старого чоловіка». А він все-таки християнин, а «хто в Христі, той створіння нове» (2Кор.5:17). Він новий чоловік, віруючий чоловік.

Те, що ми чоловіки, достатньо глянути в дзеркало. Ну а як щодо «віруючий»? Скажете ви: «Віруючий той, хто вірує в Господа Ісуса Христа». А все-таки, яким має бути отой «віруючий чоловік»? Яким він має себе мислити перед Богом і людьми?

Насамперед, віруючий – той, хто відкинув «старого чоловіка, який зотліває у звабливих пожадливостях» (див. Еф.4:2), більше того – розіп'яв його (див. Рим.6:6). Тобто розіп'яв своє «я» – відкинув самого себе і змирився з тим у собі, чого він не може змінити: зі своїм зростом, вадами зору, слуху, постави тощо. Ісус Христос так і сказав: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде!» (Мр.8:34). Я ці Господні слова розумію так: хто хоче йти за Христом, хай відмовиться від досягнення власних планів, від власного самоутвердження, самореалізації і, не нарікаючи на себе й на Бога, що худий, низький, підсліпуватий, некрасивий, непрактичний, повільний і таке інше, йде за Ним. Смерть «старого чоловіка» в нас знаменує наше визволення. Віруючий чоловік вільний від гріха, від диявола, від страху, а тим більше від думок людей про себе. Господь через Свої страждання, смерть і воскресіння вибавив нас від всілякої залежності, зрештою – поєднав із Собою, Собою самодостатнім, а отже дарував і нам Свою самодостатність. Тому я вільний. Так і написано: «Пізнаєте правду, а правда вас зробить вільними» (Ів.8:32). Правда – Ісус Христос, вона в Ньому, у Його жертві й у смерті нашого «его».

Тож, коли ми робимо добро людям, нам не потрібно шукати їхньої похвали, бо від того, хвалять вони нас чи гудять, нічого не міняється. Але робити їм добро ми зобов'язані. Наша ж похвала в Ісу­сові, у Його любові до нас. А шукати людської похвали – це навіть не до вподоби Господу. Він якось навіть дорікнув юдеям: «Як ви можете вірувати, коли славу один від одного приймаєте, а слави тієї, що від Бога Єдиного, не прагнете ви?» (Iв.5:44). А справді: як можна вірувати, коли шукати похвали від людей, а не від Бога? Апостол Павло зі своїми співпрацівниками знав, що його покликання звіщати Євангелію, і тому робив це без догоджання людям, без наміру їм сподобатися і почути похвалу, аби догодити Господові, аби подобатися Йому (див. 1Сол.2:4). Він свідчив про себе та про тих, хто з ним, що не шукає слави в людей (див. 1Сол.2:6). А тому апостол та його товариші не запобігали перед людьми. Та, зауважмо, і не були грубіянами, а «були тихі, немов годувальниця та, яка доглядає дітей своїх» (1Сол.2:7), були лагідні. Мета такої поведінки – передати людям рятівну Божу Євангелію, а мотив, рушійна сила її – любов. Як каже апостол Павло (перефразовую): «Ви настільки були нам дорогі, настільки улюблені, що ми готові були вам віддати й душі свої» (див. 1Сол.2:8). Немає нічого поганого в лагідності, в пошані й доброзичливості. Бо, згідно з апостолом Павлом, наша лагідність має бути відомою всім людям (див. Фил.4:5), ми повинні випереджувати один одного пошаною (див. Рим.12:10). Поганою може бути мета, з якою ми це робимо.

Тож, якщо ми віруючі, любимо Бога й людей, і намагаємося свою любов до них реалізувати добрими справами, то нам не потрібно шукати підтвердження того, що ми їм подобаємося, шукати їхньої похвали, їхньої доброї оцінки наших учинків і нас самих. Ми насамперед подобаємося Богові, ми маємо сталу ціну як Божі творіння, як Божі діти (див. Рим.8:16), народжені вірою в Господа Ісуса. Апостол Павло щодо цього одного разу сказав: «… чи я в людей шукаю признання чи в Бога? Чи людям дбаю я догоджати? Бо коли б догоджав я ще людям, я не був би рабом Христовим» (Гал.1:10). Він добре знав, що, догоджаючи Богові, – буде більш корисний людям, догодить їм більшою мірою, про що багато хто навіть і не здогадується, але все це виявиться у вічності.

Василь МАРТИНЮК

"Благовісник", 4,2014