Церква та суспільство

Право вибору на грані свободи

Часто у стосунках Церкви та суспільства виникають питання, про які наші попередники навіть і подумати не могли. Двадцять перше століття випробовує ці стосунки так званою толерантністю. В останні десятиліття розвинені суспільства активно говорять про «політкоректність» і впроваджують її, змінюючи стандартні формулювання на зовсім незвичні. Не знаю, правда, чи легше стає глухій людині, яку, щоб не образити називають «інакочуючою», але слово «індивід» чи «особа», як на мене, аж ніяк не є адекватним замінником традиційного «чоловік» та «жінка». Отже, якщо ви прихильник «політкоректності», не називайте мене «індивідом».

Та це не найстрашніше. Часто прихильники політкоректності, захищаючи права меншин, не дають права більшості поводитися відповідно до своїх переконань.

Оцініть абсурдність ситуації. 96% американців святкують Різдво. Але на вітальних листівках в останні роки цього слова не побачиш. Людей вітають із «зимовими святами» — щоб не образити нехристиянське населення. До речі, Великдень в Америці також вже не називають Великоднем, а «весняним святом». Подібна ситуація і в Британії, де навіть перестали друкувати на марках різдвяну символіку, щоб не ображати релігійних почуттів мусульман. До речі, у відповідь лідери британської мусульманської общини попросили не позбавляти Різдво християнської символіки.

Ситуація, яка подана далі, вкотре підтверджує, що «політкоректність» з її так званою «толерантністю» є нічим іншим, як диявольською зброєю, яка спрямована на руйнування християнських цінностей. Вона позбавляє християн права мати власну думку й висловлювати її вголос, забороняє гріх називати гріхом і формує якщо не схвальне, то щонайменш нейтральне (хоча нейтральність — це зазвичай байдужість) ставлення до того, що Бог називає «мерзотою». Саме таке ставлення, Бог охарактеризував, як «тепле» у словах: «Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст» (Об.3:15-16).

Чи зможемо ми простояти цьому? Чи зможемо залишитися вірними істині? Чи ж намагатимемося підтасувати її під себе чи під суспільну думку, особливо якщо це стосуватиметься нашої свободи або ж вмісту нашого гаманця? Час покаже… А поки що набираймося досвіду у своїх американських братів.

Ольга МІЦЕВСЬКА

Потрапила на очі новина з трохи несподіваним заголовком: «Власник пекарні з Колорадо через свої погляди відмовився спекти торт для гей-весілля». Ну й відмовився, то й відмовився — що вже тут город городити? А ні!

Виявляється, дійшло до суду, тягнулося більше року і завершилося тим, що пекар-християнин був визнаний винним в порушенні закону, що забороняє дискримінацію в громадських місцях за статевою чи расовою ознакою. І, звичайно ж, за ознакою сексуальної орієнтації. Тепер він повинен спекти торт для гей-весілля чи заплатити немаленький штраф. Правда, Джек Філіпс (саме так його звати) вже заявив, що краще піде у в'язницю, ніж поступиться своїми принципами.

Цей випадок насправді виявив дуже серйозну етичну проблему: чи повинні зовнішні прояви толерантності мати пріоритет перед внутрішніми переконаннями і совістю людини? Американський суд вважає, що повинні.

Судячи з того, що каже мати одного з тих, хто «бере шлюб», яка була присутня в магазині при інциденті, кондитер відмовився робити саме весільний торт, мотивувавши це своїми релігійними переконаннями. Він був готовий зробити торт до дня народження чи до якогось іншого свята, але тільки не для того, що суперечить його віруванням. Ображеній парі було на це наплювати. Чи було це дискримінацією? На моє глибоке переконання — ні. Особливо з урахуванням того, що офіційно одностатеві весілля в Колорадо не дозволені — дозволяються лише громадянські шлюби, і пара офіційно реєструвала стосунки в іншому штаті.
У режимі всепереможної толерантності суд фактично визнав право одної людини зневажити совість та переконання іншої.

І йдеться тут взагалі не про одностатеві пари і те, що з цим по­в'язано. Тут ідеться про те, що під видом захисту прав меншин нині нав'язується обов'язок відмовитися від своїх принципів ради свободи вираження чиєїсь іншої точки зору. При цьому на бік «принижених та ображених» одразу ж стають натовпи найрізноманітніших «правозахисників» (лапки тут поставлені зумисне, оскільки більшість з цих борців за праве діло до подвигу справжніх правозахисників жодного стосунку не мають).

Так, не завжди ситуація є однозначною. Безумовно, на боці тих, хто не хоче поступатися своїми принципами, помітно більше різного роду маргіналів, яких дуже зручно приводити як приклад середньостатистичних громадян, котрі противляться ідеям всезагальної толерантності.

В результаті складається ситуація зворотна, але водночас дуже схожа на ту, в якій перебували борці за свободу слова та совісті ще 50-60 років тому. Варто простій людині публічно висловитися про свої принципи, що йдуть у розріз з ідеологією всезагальної толерантності, на неї обрушується вся сила апарату юридичного та психологічного тиску, створена борцями за права меншин. І це насправді те, що більше всього насторожує: ми, самі того не помічаючи, опинилися всередині тоталітарного кокона, який намагається під виглядом поширення свободи слова придушити свободу совісті.

І тут ні до чого питання расової, статевої чи сексуальної рівності. Це тільки інструмент, який вдало знадобився і до часу, і до місця.

Кирило САВИЦЬКИЙ

"Благовісник", 1,2014