Церква та суспільство

Про страусів

Одні ховають голову в пісок,
інші – посипають її попелом...
Леонід Сухоруков

Безпорадність

«Друзья! Заранее прошу прощенья...» — починаю відомими рядками християнського поета Миколи Шалатовського, який вибачається заздалегідь за підняту неприємну і болючу тему. Справа в тому, що я теж збираюся порушити тему незручну, некомфортну для багатьох християн... Друзі, не тому, що це приносить мені задоволення, тішить і надихає. Але тому, що позиція страуса («голову в пісок») щодо складних і неоднозначних питань — у моїй свідомості ніяк не в'яжеться з християнським вченням.

На мою думку, останньою яскравою ілюстрацією безпорадності консервативного протестантського середовища стало мирне, а потім озброєне протистояння на майданах нашої країни.

Зараз поясню, чому вжив слово «безпорадність». Я маю на увазі навіть не пасивність багатьох протестантів у суспільних процесах. Цю пасивність, принаймні, я можу якось пояснити. Радянська ідеологія, помножена на гоніння та репресії, твердо закарбувала у свідомості людини, «народженої в СРСР», м'яко кажучи, обережність до всього, що стосується влади і політики. «Система» змітала зі свого шляху всіх незгідних... Про які протести і про яку боротьбу за свої права могла іти мова? Це тоді...

Що ж ми маємо сьогодні? Сьогодні ми маємо приклад Бразилії зі штатом, названим на честь Святого Духа, і урядом, що на 10% складається з протестантів; приклад Південної Кореї з чвертю євангельсько-християнського населення і президентом-протестантом... Тут коментарі, думаю, зайві. Звичайно, людина не готова сприйняти думку про те, що християни можуть керувати суспільством, якщо її мислення лишилося радянським. Дехто навіть умудряється крізь це радянське мислення сприймати біблійні історії про Даниїла, Неемію, не помічаючи прозорого натяку на те, що саме Божі люди змінюють хід історії і впливають на долі цілих країн! Ні, ні, для багатьох із нас політика все ще залишається «брудною справою», куди християнину не личить «пхати свого носа»... Зрештою, нестача освіти, обмежений кругозір християн сьогодні — це результат багаторічної атеїстичної політики СРСР. Не буду писати, кому вигідний такий стан речей, але, думаю, очевидно, що не Богові.

Отже, повторюю, таку пасивність я ще можу вмістити, знайти їй історичне пояснення. А під словом «безпорадність» маю на увазі те, до чого ніяк не можу поставитися з розумінням. Тому що ця безпорадність, розгубленість, якщо вдуматися, — наслідок елементарного небажання тверезо розібратися в ситуації, що зрештою виливається у компроміс із власною совістю.

Протиріччя

Що ж відбулося? Відбулися події, на які в наших «підручниках» не було готової відповіді. Не було завчених «правил», які можна було б процитувати в разі чого. А «правила», які здавалися найближчими до реальної ситуації, які були, на перший погляд, правильними і правдивими, при детальному розгляді виявилися настільки суперечливими, що доходили ледь не до святотацтва. Як от: «Уся влада — від Бога і потрібно їй коритися» в той час, як вона чинить кричущу несправедливість і насильство. Або: «Наша справа — молитися вдома за владу» в той час, як інші люди, стоячи на морозі та наражаючи себе на небезпеку, потребують Божого Слова і підтримки. Або: «Християнин має бути смиренним і покірним» в той час, як на його очах вбивають невинних людей... Зрештою, ці правила у свідомості хоч трохи думаючих людей почали вступати в суперечку з іншими завченими цитатами цілком протилежного змісту. Як от: «А за що ж тоді помер Іван Хреститель, як не за те, що докорив тогочасну владу за беззаконня?» Або: «Хіба Христос не йшов насамперед до тих людей, які потребували Його служіння?» Або: «Немає більшої любові над ту, коли хто душу покладе за друзів своїх». Або: «Блаженні миротворці»... І т. д. і т. п.

Чи дезорієнтують нас подібні протиріччя? Це залежить від того, чи уміємо думати власною головою, самостійно оцінювати ситуацію, знаходити правильні орієнтири, протистояти позиції більшості. Люди ж, які звикли лише повторювати завчені «правила», які не вміють або не бажають тверезо подивитися на речі, неупереджено підійти до вирішення неоднозначних питань — скоріше за все, після кількох неуспішних спроб поєднати непоєднуване прийдуть до самообману і самозаспокоєння. Такі люди взагалі дуже вигідні тоталітарним системам...

Я впевнений, що в якийсь момент абсолютно кожна тверезомисляча людина стикається з протиріччями — перш за все у самому собі. Коли не в'яжеться те, що прийнято вважати правильним, із тим, що підказує совість. Коли починають з'являтися запитання, від яких спочатку навіть стає страшно. Бо руйнуються фундаментальні стереотипи. Коли з'являється спрага. Бо те, що ти знав до цього, більше не може задовольнити сумління. Не сходяться пазли, не фокусуються лінзи, не гармонують ноти, не зрівноважуються терези в голові...

Із цієї ситуації є два виходи.

Перший, звичайно, — шукати, навчатися, подорожувати, знайомитися, запитувати... Одним словом — діяти. Копати глибше. Розширювати кругозір. І, повірте, відповіді є. Можливо, вони не універсальні й не всі з ними погодяться. Але, принаймні, здатні задовольнити моє окремо взяте сумління.

Проблема в тому, що цим шляхом ідуть дуже небагато людей. А більшість (зокрема це стосується консервативного світогляду зі всіма його перевагами) обирає другий шлях: зробити вигляд, що проблеми (цебто протиріччя) не існує. А попросту — заховати голову в пісок. Втекти від гострих питань. Приглушити голос совісті, який говорить, що «щось тут не так...» Тобто зайняти позицію, вже пробачте, страуса. Найкумедніше і одночасно найжахливіше в позі страуса, звичайно ж, те, що проблема нікуди не дівається, якщо закрити на неї очі. А у стороннього спостерігача та частина тіла, яка залишається над піском, викликає як мінімум сміх, якщо не справжню відразу. Я не висміюю, мені справді боляче про це писати. Та саме так виглядає людина, яка ігнорує реальні навколишні виклики, закрившись у своєму уявному світі.

Варто зазначити, що деякі особливо ревні «страуси» не просто вміють граціозно ховатися в пісок, а ще й умудряються віртуозно натягувати на свої суперечливі погляди куці одежини аргументів, так що необізнаному глядачеві їхня теорія може прямо таки здатися бездоганною. Але це не надовго — лише поки не дійде до практики.

Ця стаття певною мірою однобока, обмежена рамками номеру. Насправді тема набагато ширша, вона стосується далеко не тільки суспільно-політичної сфери. Адже ми любимо ховати голову в пісок і від інших набагато дрібніших вузькопрофільних, конфесійно-теологічних, внутрішньо-церковних, буденно-сімейних проблем.

Відповідальність

Знаєте, найбільш вражає не те, що ми виявилися неготовими — піти на майдан, ризикнути своїм здоров'ям, стати миротворцем між двох вогнів... А те, що ми виявилися неготовими — навіть (!) зайняти певну чітку позицію. Взяти на себе відповідальність. І це був якраз той випадок, коли мовчання і вигляд, що нічого не сталося, — найгірший вихід із ситуації. Ну, не відмовчишся тут. Коли убивають людей, коли катують полонених, коли градус протистояння невпинно росте, коли емоції зашкалюють... І, може, трохи дезорієнтовані, а більше — морально виснажені люди просто вимагають, щоб церква висловила свою позицію, сказала своє слово!

А знаєте, що трапилося, коли серед цього виру емоцій і подій на сцену Майдану вийшли представники ВРЦіРО? Наводжу цитати очевидця, одного з представників духовенства:

Запитали, чи всі присутні вірують в Бога. Нехай піднімуть руки... Ліс рук!

«Чи ви довіряєте Церкві, чи ви довіряєте нам, вашим духовним провідникам?» – було наступним запитанням. Вигуки «так» переплелися з підняттям рук. І це було правдою!

Я відчув велику довіру до Церкви взагалі і кожного до своєї конфесії зокрема. Хоча відчувалася й певна напруга у людей. Напруга не релігійна, напруга інша. Відчувалась агресія, що межувала зі злобою, а може — й ненавистю.

Однак перші слова про віру в Бога й довіру до Церкви ці відчуття якось знівелювали. На Майдані, як і в Україні, люди різних конфесій, але коли вони бачать своїх пастирів, що стоять поряд і промовляють до них, вони змінюються. Вони готові слухати, готові вірити.

Брак довіри! Ось основна причина, чому протистояння не закінчується! Люди не довіряють владі, бояться, що влада обмане. Люди не довіряють опозиції. Майдан голосує проти будь-яких переговорів з владою. В Україні зараз не вірять нікому… Крім Церкви! Коли я говорю про Церкву, то маю на увазі всі традиційні конфесії України.

Наостанок прозвучало ще кілька теплих слів від нас, після чого Майдан неочікувано почав скандувати: «Дя-ку-є-мо! Дя-ку-є-мо! Дя-ку-є-мо!»

Момент істини. Люди вірять Церкві, люди вірять духовенству! Люди спраглі до віри, вони шукають, за ким би піти, і не знаходять.

Градус напруги помітно знижується. Відчулося, що тут є певна межа, яку вони не готові перейти. Вони не освистали нас, як освистали опозиційну трійку. Вони не кричали «ганьба», а скандували «дякуємо». І це дає надію.

Люди вірять і довіряють Богу і Церкві, незважаючи на десятиліття атеїстичної пропаганди. На завершення ми прочитали «Отче наш». Бачили б ви очі тих людей! Вони були розгублені. Вони хотіли агресії, помсти, а тут — «Отче наш»...

Після того ми зійшли зі сцени під вже знайоме нам скандування: «Дя-ку-є-мо! Дя-ку-є-мо!»

РІСУ

Ви уявляєте собі, як було б підло і невдячно проігнорувати такий неосяжний кредит довіри народу, залишившись нейтральним, невизначеним під час доленосних подій?!

Я навів це, аби окреслити, яка серйозна (якщо не визначальна) відповідальність у ці дні лежить на церкві. Відповідальність за суспільство. Які високі ставки на неї зроблені самим Богом! Яку велику вагу має слово служителя!

Не можна втікати від складних питань! Можна робити невдалі спроби, можна щиро помилятися, можна бути наївними або скептичними, можна, не розібравшись, наламати дров, можна говорити невпопад, можна гнути не в той бік... Все це поправимо. І той, хто щирий сам із собою, зрештою зрозуміє свою неправоту і при потребі вибачиться. І люди простять — помилки, слова, хибний курс... Тільки мовчання, мабуть, не простять. Не простять байдужості, безпринципності, продажності, лицемірства, зради, підлабузництва... Церква, яка ігнорує важливі події, що вирують навколо неї, а коли твориться несправедливість і насильство, робить вигляд, що все гаразд, — перетворюється на секту. Так її і люди називатимуть. Не за іншу форму служіння, не за відмінне вчення, а, в першу чергу, за те, що замкнулася, зосередившись на собі та на своїй «святості».

Кілька прикладів

Протиріччя №1. Заперечення протестів — і в той же час компроміс зі злочинною системою.

Нещодавно, під час навчання у біблійній школі мені довелося спілкуватися з одним чоловіком, якого я особисто поважаю як мудрого служителя. Якраз був предмет «Християнська етика», який сам по собі сповнений різних дискусійних тем. І от, коли зайшла мова про участь у суспільних протестах, оцінка цього служителя була категорично негативною. Потім розмова пішла в інше русло. Через деякий час ми дійшли до проблеми хабарництва. І раптом, уже, до речі, не вперше, я почув таку фразу: «Звичайно, хабарі — це погано. Але що ж ми вдіємо, ну — в такій вже країні доводиться жити!» Чесно кажучи, мені стало боляче...
Не знаю, чи помічаємо ми це глибоке протиріччя? Ми дозволили цій злочинній системі змушувати нас грішити. Коли ж постає питання, щоб змінити цю систему, зупинити беззаконня, то прикриваємося уривками з Біблії про послух владі. Зі сторони ж виглядає, що ми захищаємо цю владу саме тому, що погоджуємося з її злочинними діями, які подекуди нам і вигідні. Ну, краще ж дати хабар «даїшнику», ніж заплатити повноцінний штраф?

Ні для кого не секрет, що в малого та середнього бізнесу сьогодні практично немає шансів втриматися на плаву за умови сплати всіх податків. Тоді моє наступне запитання таке: чим відрізняється непокора владі на майдані від непокори владі в декларації? Я вже не кажу про т. зв. «неофіційні заробітки». І, повірте, я розумію людей, вони мусять якось годувати власні сім'ї. Я просто не розумію, чому вони, дозволяючи своєму сумлінню «підпільну» трудову діяльність, при цьому різко осуджують інші форми непокори злочинній системі? Виходить, коли йде мова про мій власний гаманець, то мені — можна, мовляв: «Ну, увійдіть у моє становище, тож треба якось виживати!» А коли йдеться про інших людей, яких обкрадають, завдають побоїв і приниження — то це бунт?

Протиріччя №2. Засудження моральних принципів опонентів — і в той же час користування їхніми матеріальними благами.

Про це дуже влучно висловився мій фейсбучний товариш: «Крайній пацифізм, як на мене, — лукавий. Він не хоче забруднити руки, але радо користується плодами, досягнутими чужими руками...» І справді, хіба це не лукавство, сьогодні стояти осторонь революції, засуджувати активістів, а завтра, ніби нічого не бувало, користуватися їхніми досягненнями, які дісталися ціною крові?

Так само не вкладається у мою свідомість позиція людей, які різко критикують «розпусну» американську спільноту, та при першій можливості втікають туди на ПМЖ... Або людей, які кажуть, що із загниваючою Європою нам «не по дорозі», та чомусь не гидують їздити в ту саму загниваючу Європу на заробітки, ганяти звідти автомобілі... Тобто заробляти на них можна, а от жити разом — ні? Ну, добре, а проповідувати їм хоч можна, га?

Один мій друг мав цікавий діалог із непримиренним противником майдану. Він запитав: «Ти вважаєш, що всяка влада від Бога?» — «Так!» — «А якщо в результаті протестів президент зміниться, це теж буде влада від Бога?» — «Так, звичайно!» — «Тоді, виходить, що й сам процес зміни влади через майдан був від Бога? В такому разі моя участь у протестах може розглядатися як виконання Божої волі?» На останні два запитання опонент не зміг відповісти...

Протиріччя №3. Позиція християнського милосердя та справедливості — і в той же час згода із жорстокістю та свавіллям.

Ще один болючий момент, який я помітив під час розмов про політику в християнських колах, — це теза: «Навіщо нам та Європа, ми й так добре живемо?!» Коли вперше почув цю фразу, я раптом усвідомив вражаючий факт. Так, справді, більшість християн живуть досить заможно. Мабуть, це наслідок сукупності факторів: і, безперечно, Божого благословення, і мережі християнських вигідних зв'язків з багатими країнами, і, власне, здорової особистості віруючої людини, вільної від усіляких залежностей і пороків. От тільки таке враження, що при достатку у власних домах багато протестантів, повторюючи помилку левита і священика з відомої притчі, просто забули, що Україна займає перше місце в Європі та Центральній Азії за темпами вимирання! Невже ми просто не помічаємо мільйонів пенсіонерів, які живуть в таких умовах, що мусять віддавати одну половину злиденної пенсії за квартплату, а другу — за дорогущі ліки? А сироти, а малозабезпечені, а бездомні? Хіба не є правдивим благочестям «зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх»?

А тепер скажіть, чи не дорівнює позиція «не пхати носа у політику» мовчазній згоді з тим, що безсовісні злодії та корупціонери безперешкодно багатіють, обкрадаючи і так вбогих, соціально незахищених людей? Практично — будують вілли на костях ветеранів і пенсіонерів. Тобто ви вважаєте, що християнин має мовчки за цим спостерігати, радіючи власній успішності? Чи не повинен він докорити, заступитися, зупинити беззаконня?

І подібних прикладів — безліч... Під час останніх подій взагалі на поверхню сплило багато протиріч, які спокійно дрімали десь у підсвідомості вже довгі роки і, можливо, дрімали б собі далі на задвірках нашого сумління...

Ці речі складні й неоднозначні? Згідний. Я більше поставив запитань, ніж дав відповідей? Це правда. І хоча я знайшов певні відповіді особисто для себе, та зовсім не претендую на позицію людини, яка може щось радити іншим. Кажу тільки, що всі ці питання вимагають наших серйозних роздумів і відповідальних рішень. Ми повинні, як мінімум, визнати, що проблема є, і засудити, перш за все, щось у самому собі, а не тільки — в інших. Інакше — називайте як хочете — ми будемо або страусами, або лицемірами...

Вибір

На завершення хочу сказати, що бути страусом, як спочатку здається, простіше. Тому що легше уникнути прямих запитань, ніж, прийнявши на себе відповідальність, зробити зусилля волі й думки, щоб знайти мудре рішення, вихід, варіант.

Та згодом таким людям стає жити все важче. Адже совість є і у страусів. І вона, як це властиво совісті, — мучить!

То чи не варто обрати той шлях, на якому спочатку буде важко? Та зайнята впевнена позиція, забетонована часом і прозорими рішеннями, зрештою стане візитною карткою, обличчям, брендом, що вселяє довіру багатьом послідовникам. А тернистий шлях окупиться насамперед збереженою гідністю, честю і щирістю.

А страусам, безперечно, можна тільки поспівчувати. Непросто їм…

Може, тому «гарант» і носив туфлі зі страусиної шкіри?..

Дмитро ДОВБУШ

"Благовісник", 1,2014