Церква та суспільство

Активна життєва позиція християнина,
або Одвічне питання Гамлета

«Не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, щоб світив тим, що в оселі. Тож хай засяє ваше світло для людей, щоб побачили ваші добрі діла й прославили Батька вашого, Який на небі» (Мт. 5:15-16)

Як відомо всім, церква відокремлена від держави. Але кожен християнин знаходиться в суспільстві й бути відокремленим від нього, за словами відомого діяча, не може. Ми живемо, працюємо поряд з іншими людьми, спілкуємось, виховуємо дітей. Відповідно кожен на своєму місці щось повинен робити для розвитку загального добра, тому що християнство покликане перетворювати світ, робити його кращим, гуманнішим, нести йому слово правди. Але чи кожен християнин відчуває свою відповідальність перед Богом за тих, які живуть поряд із ним? Чи він «відокремлення від світу» розуміє як відокремлення від людей? На жаль, часто це так. Нещодавно в проповіді одного служителя я почула фразу, яка, скажу відверто, здивувала й обурила мене: «Єгипетські інтереси нас не повинні цікавити». Слова правильні й не підлягають сумніву, але от сказані вони були в той момент, коли вся Україна вдень і вночі молилась за мирне розв'язання конфлікту між владою і народом, а багато з наших християн пасивно чекали, що ж буде далі, і обговорювали, чи підтримувати народ, чи владу, бо ж «влада від Бога».

Зрозуміло, що кожному Господь дав розум і право на власну думку, кожен оцінює ситуацію згідно зі справедливим Божим Словом чи згідно зі своїми інтересами. Кожному Він дав на землі певне місце для життя, визначив певну працю, певне служіння Собі та ближнім. Для нас, християн, Бог визначив особливу місію: бути сіллю, яка б оберігала середовище, у якому ми живемо, від розкладу (морального і духовного), бути світлом, яке б освітлювало темряву й вказувало правильний шлях людям. Але кожен визначає для себе сам: «Бути чи не бути?», як висловивсь герой шекспірівської драми Гамлет. Світити так, «щоб було видно всім в домі», чи світити самому собі десь там, «під ліжком».

Кожен сам вибирає свій шлях: прожити в теплі, у затишку, у своїй нірці, чи злетіти буревісником в небо.
Але коли подивимось на героїв віри, мабуть, не знайдемо серед них таких, кому вдалося б тихенько просидіти в затишку й прожити своє життя для свого задоволення. Згадаймо мужнього Гедеона, який визволяв свій народ від завойовників; братів Маккавеїв, які не хотіли коритись чужим законам, а відстоювали закони свого Бога, мужню жінку Естер, яка заступилась за свій народ; згадаймо пророків, які говорили правду нечестивим царям; Івана Хрестителя, який сміливо заявив, звертаючись до юдейської аристократії: «Роде зміїний, — хто вас напоумив утікати від гніву майбутнього. Отож, учиніть гідний плід покаяння» (Мт.3:7,8).

Господь запалив наші світильники, щоб вони світили всім. Бог кожного поставив на своєму місці, на якому ми повинні зробити все можливе й неможливе, щоб прославилось Його ім'я. Але чи хочемо ми виконати Боже доручення — бути світлом?

Пригадую, як одна молода вчителька прийшла до нас в церкву, покаялась, а через деякий час сказала, що вона написала заяву на звільнення, тому що їй дали класне керівництво, яке, на її думку, було несумісне зі служінням Богові. Мені довелося довго переконувати її, що це і є її служіння на тому місці, яке визначив їй Бог, тому що там вона зможе нести світло не лише дітям, а й батькам, своїм колегам. Вона все-таки забрала свою заяву і потім успішно трудилась. Ми часто якісь свої правила ставимо вище Божої волі й відмовляємось виконувати Його доручення.

Чомусь серед багатьох християн побутує думка, що є християнські й нехристиянські професії. Вважаю, що кожна професія стане нехристиянською, якщо ми будемо працювати не за Божими законами. Бог хоче, щоб Його світильники були на кожному місці. Але чи завжди ми займаємо правильну позицію, чи іноді люди навіть не знають, що ми християни, або «світимо» так, що наше світло неможливо відрізнити від темряви. Або ж пасивно ховаємо його «під посудину», тому що так легше жити. Живемо для себе, користуємось благами так званого «Єгипту» — і ніякої віддачі. Навіть не задумуємось, а чим би ми могли послужити тим, хто там, адже вони живуть поряд з нами, в одному селі, місті, країні. І коли там вбивають людей, ми закриваємо очі, ніби нічого не відбувається, тому що нас «не цікавлять їхні інтереси».

«Якщо б'ють мій народ, я відчуваю біль, це означає, що б'ють і мене», — заявив глава греко-католицької церкви Святослав Шевчук. «Найстрашніше — це те, коли служитель байдужий до того, що відбувається в суспільстві. Бути байдужим — аморально», — це слова єпископа незалежних євангельських церков Анатолія Калюжного.

Принагідно згадати слова героя роману Е. Хемінгуея «По кому подзвін?», який вболівав за долю свого народу і, чуючи подзвін по загиблих співвітчизниках, вважав, що він звучить по його душі. Відчувати біль за свій народ, за своїх ближніх — це позиція справжнього християнина. Ісусу також боліли рани Своїх ближніх: і духовні, і тілесні. Притча про доброго самарянина показує нам, хто по-справжньому служить Богові, а хто лицемірно.

Я не закликаю йти на барикади і воювати, але ми, як християни, повинні сказати своє «ні» кровопролиттю, придушенню мирних акцій громадян суспільства, у якому ми живемо, вказати правильний шлях до розв'язання проблем, виступити миротворцями в цьому процесі. Але дехто чомусь займає пасивну позицію, тоді, як так званий «Єгипет» відстоює і наше право на свободу совісті й власну думку.

Ще одне застереження прозвучало в проповіді брата, звернене до молоді: «Не йдіть в Єгипет, бо там загинете!» Повністю згодна з тим, що ми не повинні брати участі в тому, що суперечить Божим принципам. Але ж ми часто, нехтуючи ними, ідемо і беремо те, що нам корисне, намагаємось не відстати від «Єгипту» у своєму побуті й навіть де в чому випереджуємо його. Але Господь не посилає нас туди, щоб ми стали рабами «Єгипту». Він хоче, щоб ми показали йому світло, показали справжні цінності, які є вищі за ті, за якими так женеться світ, і не бігли й собі навздогін за ним.

Нам Бог дав все необхідне для життя і побожності. А найголовніше — вилив Свою любов Духом Святим у наші серця. О, якби ми змогли показати світові цю любов! Якби ми робили добро всім своїм ближнім, які живуть поряд з нами не лише з почуття обов'язку (бо так каже слово Боже), а щиро, від душі, з любові до людини, хто б вона не була. Якби ми співчували так, як Христос, якби в кожному ми бачили Христа — темрява розступалася б і сходило б сонце у серцях людей. Але ми часто не вміємо навіть розмовляти з тими, хто живе поряд з нами. Одразу виставляємо їх грішниками, ставимо стіну між собою і ними, а потім хочемо щось говорити про Бога, не відчувши їхньої душі, їхніх проблем. Полюбімо їх, загляньмо в їхні серця, поспівчуваймо, врешті-решт, зробімо для них щось приємне, здивуймо їх своєю «безумністю ради Христа» — і вони самі захочуть прийти до Нього, не потрібно буде їх довго переконувати.

Але якщо ми живемо лише для себе, відмежувались від людей, які живуть поряд, високими огорожами, нас нічого не цікавить, ми нічого і нікого не бачимо, а своє світло заховали під посудину, то хто принесе його грішному «Єгипту», який у темряві?

Ісус перед Своїм вознесінням сказав до учнів: «Ідіть по цілому світові та всьому створінню Євангелію проповідуйте!» Апостол Павло, незважаючи на небезпеку для життя, пішов до так званого «Єгипту», тому що він «за ім'я Господа Ісуса» був «готовий не тільки зв'язаним бути, а й померти» там!

А що було б, якби апостоли злякались і не пішли по всьому світу, якби перші християни сиділи в своїх катакомбах? Де були б ми сьогодні? Але, слава Богу, що вони йшли, незважаючи на переслідування, на тортури і смерть, і несли світло для світу, яке осяяло і нас. І не для того, щоб запалити наші світильники й заховати їх під посудину, а поставити їх на висоті, щоб вони світили всім у нашому спільному домі.

Отож, хай вирішує кожен для себе: «бути чи не бути?»

Лідія ВУДВУД

"Благовісник", 1,2014