Церква і суспільство

Довга дорога в радість

...Чоловік вийшов на берег моря після сильного шторму. Печальним наслідком розбурханої стихії були викинуті на пісок морські зірки. Їх було багато, і все побережжя було забарвлене їхніми прощальними кольорами. Раптом вдалині чоловік побачив силует дитини, який рухався в напрямку до нього. Коли ранковий туман почав розсіюватися, він розгледів тендітну фігурку дівчинки-підлітка, яка щось викидала в море. Стало зрозуміло — дівчинка повертає морських жителів у рідну стихію.

— Для чого тобі це? — запитав у неї чоловік. — Ти ж все одно всіх не врятуєш!

— Я не зможу допомогти всім, але зроблю хоч декому все, що в моїх силах, — відповіла дівчинка, нахиляючись за помираючою зірочкою…

Історія почалася з одного листа на адресу Асоціації «Еммануїл», у якому бабуся маленької Стефанії мало не у відчаї просила про допомогу: «Мені дуже важко й боляче дивитися на страждання моєї внучки Стефанії Шаблі. Боляче дивитися на батьків дитини, які страждають і роблять все, що в їхніх силах, але що можна зробити, коли тільки один із батьків працює і отримує 120 грн., а в сім'ї двоє дітей…»

Стефанія народилася здоровою дитиною, тільки з маленькою плямкою на правій щічці величиною 10-12 мм. Новоутворення на обличчі дитини стурбувало маму, яка звернулася за консультацією в районну лікарню, звідки була направлена на подальше обстеження у Львів. Стефанії було два місяці, коли без попередньої підготовки і серйозного медичного обстеження їй зробили операцію. Наслідком такої «експериментальної» медицини став невтішний діагноз: змішана гемангіома правої половини обличчя та шиї з посттравматичним невритом правого лицевого нерва. Простіше — лікар, який оперував, перерізав потрійний нерв, що привело до порушення роботи нервових закінчень. Інфекція, яка потрапила в рану, спровокувала запальний процес і правий бік обличчя повністю втратив здатність до опірності, що привело до наростання так званої «дикої тканини». Лист і фото маленької Стефанії зі спотвореним обличчям потрапив до рук Сергію Берзіну, одному з членів команди Асоціації «Еммануїл», і він, перейнявшись болем та криком про допомогу, став ініціатором спеціальної наради при президенту Стіву Веберу, на якій було розглянуто питання про допомогу дівчинці. Одноголосно було прийнято рішення втрутитися в ситуацію.
Були надіслані листи у відповідні інстанції з проханням про взаємодію і допомогу в лікуванні дівчинки. І в маленької Стефанії з'явився шанс на одужання: при сприянні команди «Еммануїл» та фонду «Діти Чорнобиля», на гроші, зібрані Асоціацією милосердя, Стефанія разом із мамою вирушила на Кубу (планувалося — на шість місяців, які, зрештою, виросли в довгі вісім років). Сім'я розділилася — і це стало найбільш печальним: вдома, в Україні, у спеціалізованому інтернаті залишалася старша сестра Стефанії — тринадцятирічна Інна. Бабуся хворої дівчинки, та сама бабуся, лист якої й став початком цієї історії, так і не побачила, як розгорталися події — померла, розділивши свій біль та свою печаль на всіх. У неповнолітньої Інни в Україні більше нікого не залишилося, і Сергій Берзін, на той час — директор Асоціації «Еммануїл», взяв на себе відповідальність йти до кінця. Усі ці довгі вісім років — час відчаю, чекання, страждання та великих сподівань, Сергій Феліксович підтримував сім'ю, як міг: листами зі словами підбадьорення — маму Стефанії Тетяну, а тут, в Україні, матеріально та морально — Інну.

Гостинна Куба лікувала рани. Поступово все налагоджувалося. Стефанія, переживши багато операцій, почала одужувати. Світ, який оточував її, був світлим: мамина підтримка, турбота кубинських медиків, теплий клімат і весела компанія однолітків, серед яких було багато дітей з України. Дівчинка пішла в школу, швидко вивчила іспанську мову і легко освоїлася в оточенні доброзичливих місцевих жителів. А ще вона поділяла мамину мрію — забрати сестричку Інну на Кубу, щоб мама перестала плакати.

Кубинські хірурги робили неможливе — з кожною операцією обличчя дівчинки втрачало потворні форми й тішило всіх, хто знав цю історію від початку. Але найбільше раділа сама Стефанія. Кому, як не їй, на чиї маленькі плечі звалилася така важка ноша, тішитися, бачачи результати пережитих, вистражданих операцій.

Стефанії залишалося ще три операції — дві пластичні й одна для пересадки нерва в уражену частину обличчя. Але, починаючи з 2011 року, програма «Діти Чорнобиля», за якою дівчинка перебувала на Кубі, перестала фінансуватися українською стороною. Україна не виконала жодного з пунктів міждержавного контракту в наданні допомоги дітям з подібними захворюваннями. З деяких джерел стало відомо, що кубинська сторона просила не припиняти проект і продовжувати співпрацю, але не отримавши відповіді, Куба вирішила припинити дію договору, і всіх дітей зібрали й швидко відправили в Україну.

У листопаді 2011 року тринадцятирічна Стефанія переступила поріг Асоціації «Еммануїл». Дівчинка, яка помітно подорослішала, разом із мамою та сестрою Інною прийшли сказати «спасибі» всім, хто відгукнувся на їхню біду. Зібрався колектив Асоціації, щоб привітати бажаних гостей. Звучало багато теплих слів, і кожен розумів, що історія ще не закінчена.

У Стефанії з мамою немає житла — батько дівчинки присвоїв усе, що належало сім'ї, і спокійно жив на допомогу, яку отримував на дитину-інваліда. Маленька сім'я знайшла тимчасове пристановище в подруги матері. Двоє людей, загартовані випробуванням і болем, тут, в Україні, стали ще більше уразливими. Старша донька Інна закінчила училище і живе окремо. А для двох плин часу спинився: куди йти і як жити далі?

Історія не має завершення. Головний натхненник проекту лікування Стефанії Сергій Берзін рішуче налаштований «врятувати ще одну зірочку». Потрібні фінанси не тільки для перельоту в Кубу, але й для оплати подальших операцій. Тринадцятирічна Стефанія не стримує сліз, згадуючи привітність тої країни, яка подарувала їй надію. І гірко усвідомлює, що тут, в Україні, у неї немає шансів стати повноцінною та здоровою людиною.

Та в цій історії ми все-таки лишаємо надію! Сама історія — як тонкий дотик до сердець небайдужих. Вона — одна з тисячі, в якій команда Асоціації «Еммануїл» зробила крок у неможливе — разом із сім'ю хворої дитини пройшла шлях від повного відчаю до фізичного й духовного зцілення. Залишилося ще зовсім небагато. Рівно стільки, щоб ще одна «зірочка» отримала шанс на повне одужання. Це можливо завдяки кожному з нас…

Стефанія вірить у чудеса. Дівчинка вірить, що колись вона отримає можливість повноцінно йти по життю і цінувати його кожною миттю. Вона по-дитячому чекає дива.

Леся МАРИНЕНКО

Якщо у вас є бажання чимось допомогти Стефанії,
зв'язатися з нею можна через
асоціацію «Еммануїл»:
info@emmanuil.tv
+38067 217 62 58
http://partners.emmanuil.tv

"Благовісник", 1,2012