Благовісник

Межі церкви

Іноді перед віруючими, як членами церкви. постає запитання: «Де межі церкви?» Запитання може стосуватися як Вселенської Церкви як тіла Христового, так і місцевої. Якщо стосовно місцевої церкви ці межі встановити легше, то щодо Вселенської можуть вестися бурхливі дискусії. Чи є церква чітко виокремленою структурою, до якої все зовнішнє не має ніякого відношення, чи її вплив, життя та діяльність розповсюджуються далеко за межі церковної огорожі? Наскільки церква є «зачиненою» для зовнішнього світу і наскільки вона може бути «відчиненою»?

Перші розділи Дій святих апостолів розповідають нам про життя першої церкви. Якоюсь мірою вона стала взірцем для усіх віруючих наступних століть. Ось як про це пише євангеліст Лука: «І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах. А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було» (Дії 2:42-46).

Цей короткий опис дуже чітко передає дух та настрій щойно народженої церкви в Єрусалимі. Люди різних поглядів, виховання, майнового стану, професій раптом створили міцну, «однодушну» сім’ю. Дух та настрій у цій сім’ї був настільки незвичним та особливим, що, як зазначає автор, «зі сторонніх ніхто приставати не важивсь до них, але люд прославляв їх». Тут ми бачимо, що між церквою та тими, хто її оточував, була така велика різниця і така чітка межа, що люди, не знаходячи логічного пояснення цьому феномену, з боязні сторонилися віруючих.

Ще й до сьогодні ми захоплюємося «першою любов’ю» цієї церкви, маючи її за взірець, до якого ми, з гіркотою усвідомлюючи це, навряд чи зможемо досягнути.

А втім, мало хто задумується над тим, що такий стан, в якому тоді була єрусалимська церква, не є природнім. Враховуючи ефект П’ятидесятниці, силу Духа Святого, такий порив любові та самозречення є зрозумілим. Але так довго бути не могло. Замкнутість церкви в собі не була у планах Божих. Ревність по Бозі, нові почуття, щоденні чуда та знамена якоюсь мірою відірвали християн він реальності та головного завдання Спасителя: «Ідіть і проповідуйте...» Маєтки, які здобувалися важкою працею, можливо, не одного покоління, продані, громада швидко «з’їла» ці кошти, а що далі?

І тоді церкву Бог повів далі, на вищий щабель досконалості. (Хоча, здається, саме в перші роки церква була найбільш довершеною, але це не так: вже тоді в громаді з’являлися Ананії та Сапфіри, неправильний розподіл їжі та спільного майна, що народило інституцію дияконства). У 8 розділі Дій читаємо: «І утиск великий постав того ж дня проти єрусалимської Церкви, і всі, крім апостолів, розпорошилися по краях юдейських та самарійських». Ми б назвали тих розпорошенці в «місіонерами мимоволі», «місіонерами з примус». Але саме вони зробили перший крок у напрямку світу, який потрібно було спасти. І саме через них в дуже короткі терміни у Європі, Західній Азії. Північній Африці запалали вогнища пробудження, не менш величного та сильного, аніж у Єрусалимі.

Для нас, віруючих двадцять першого сторіччя, стоїть це ж саме завдання: нести Благу Вістку у світ. Замкнутість на собі, на внутрішньо-церковних справах не є ознакою так званої «духовності», швидше навпаки. Іти у світ, розширювати межі Христової Церкви, залишаючись при цьому чистим від світу та гріха — це і є те, до чого нас покликав Христос. Нехай девіз великого місіонера Павла стане девізом кожної спасенної душі: «Я боржник і гелленам і чужоземцям, розумним і немудрим, готовий і вам... звіщати Євангелію» (Рим. 1:14).

Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник", 2,2005