У Божій присутності

Ісус сказав: «Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього» (Ів.14:23).

У тобі Сам Бог. Проста начебто думка, але часто мені здається, що багато людей у це по-справжньому не вірять.

Ми не віримо в те, що Бог у нас, коли

— співаємо, що нам потрібно більше Його присутності;

— співаємо, як нам не вистачає Його та як прагнемо до Нього;

— шукаємо «більше Бога»;

— називаємо себе шукачами Бога;

— ходимо до церкви або в храм, щоб там зустрітися з Богом;

— через поклоніння намагаємося наблизитися до Бога;

— кажемо, що Бог віддаляється від нас, якщо грішимо;

— використовуємо вираз «увійти в Його присутність».

У всіх цих «хороших» діях, до яких ми звикли в церкві, немає віри, що Бог у нас. Це стало нашою релігією — прориватися в Його присутність, шукати Його присутності, входити в Його присутність. Ми без цього вже й нашого християнського служіння не можемо уявити. І саме ці наші християнські кліше показують, у що ми насправді віримо. Нам потрібно змінити свої висловлювання. А вони зміняться лише тоді, коли ми по-справжньому повіримо в присутність Бога в нас.

У Новому Завіті ні разу не написано, щоб ми входили в присутність Бога й шукали присутності Бога. Це не біблійна фраза. Про Ісуса казали, що Він промовляє як можновладний. А чи говоримо ми як ті, що маємо Бога всередині себе?

Вимолюючи в Бога Його присутності, ми просимо вже зробленого Ісусом, у що ми просто не повірили. Мені це нагадує те, що сталося з Євою. Диявол спокушав її тим, що в неї вже й так було — бути схожоюна Бога. Диявол може давати й нам хороші цілі: шукай присутності Бога, входь у присутність Бога, молися за присутність Божу — роби все, що хочеш, тільки не вір у те, що Бог уже в тобі.

Якщо концентрація Божої присутності, слави й сили може бути більшою, ніж у нас вже є, — то, значить, Бог нас обділив. Але ні — Він нас не обділив, «від повноти Його всі ми прийняли і благодать на благодать» (Ів.1:16) і ми маємо «в Нім повноту» (Кол.2:10). Але небагато хто вірить, що ця повнота вже є в них. І ця проблема не нова. Уже в першій церкві не всі усвідомлювали, що присутність Бога — у них.

Павло молився за ефесян: «Не перестаю за вас дякувати, і в молитвах своїх за вас згадую, щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав вам Духа премудрости та відкриття для пізнання Його, просвітив очі вашого серця, щоб ви зрозуміли, до якої надії Він вас закликає, і який багатий Його славний спадок у святих, і яка безмірна велич Його сили в нас, що віруємо за виявленням потужної сили Його...» (Еф.1:16-19). Не всі християни в Ефесі розуміли, що в них є Бог, що в них є сила Божа, що велич Його — в них. Не просто трохи більше сили, а могутність безпосередньо Його — у них.

Триєдність — і то незрозуміла людям, а тут мільярдоєдність — особиста присутність Самого Бога в мільярдах віруючих. Як у Триєдність треба просто повірити, так і в мільярдоєдність треба просто повірити. Якщо Павло за це молився — значить, ми можемо пізнати це, а можемо залишити непізнаним. Тепер Бог не ходить по Землі жодним іншим способом, крім того, як тільки в нас. Бог не буває десь рідше, а десь частіше. Частішим або рідшим є наше відкриття про Його присутність.

Ісус поступово усвідомив свою тотожність Богові й став Тим, Ким Він став, — справжнім Собою. Ми теж можемо стати по-справжньому собою тільки тоді, коли усвідомимо своє єднання з Богом.

Апостол Павло пише: «Бо я думаю, що страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з’явитися в нас» (Рим.8:18). Контекст розділу свідчить, що в цьому вірші йдеться про ту славу, яка відкриється в нас, як ми будемо на небесах. Але зверніть увагу, що ця слава не дасться нам ззовні, а має з’явитися в нас. Ми нарешті повністю усвідомимо ту славу, яка була в нас на землі. І ще тут порівнюються ті труднощі, які трапляються в житті, і та слава й сила, які вже перебувають у нас. І ця сила набагато більша від наших проблем.

У Посланні до ефесян Павло молиться, щоб ми пізнали цю присутність Бога в нас тут, на землі, а не тільки в небесах. Рано чи пізно ми все-таки це пізнаємо, але все ж краще, щоб це відбулося раніше. І не раз в інших посланнях Павло пише про Бога, що живе в нас: «Бо Бог, що звелів був світлу засяяти з темряви, у серцях наших засяяв, щоб просвітити нам знання слави Божої в Особі Христовій.

А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних, щоб велич сили була Божа, а не від нас» (2Кор.4:6-7). Або зовсім просто й зрозуміло: «І вже не я живу, але живе в мені Христос» (Гал.2:20).

Якщо ми віримо, що Бог став єдиним з нами, то:

— Віримо, що маємо повноту в Христі, ми сповнені Його присутністю. Цієї присутності не може бути більше або менше. Дух Святий — особистість, а не сила. Особистості не може бути більше або менше. Якщо Він із нами, то Він із нами на всі 100%. Додати до цього ще однієї порції Його присутності вже не можна. Ми отримали всього Бога, а не тільки Його частину.

— Прославляємо Бога за те, що ми постійно в Його присутності, а не намагаємося через прославлення увійти в неї.

— Віримо, що постійно живемо в обіймах Божих, і Він не розтискає Своїх обіймів.

— Постійно у Святому Святих, бо це Святе Святих тепер у нас. Ми не входимо туди, де ми й так перебуваємо.

— Ми не входимо в Його присутність, ми з неї не виходимо. І не ми увійшли в неї, а Божа присутність увійшла в нас.

Ніде на Землі немає більше Божої присутності, ніж у тобі. Ми і є присутністю Божою на землі!

Ти можеш сказати, що присутність Божа — це тільки для якихось суперобдарованих, суперправильних християн, але подивімося, кому Павло писав, що вони храм Духа Святого. Він писав це християнам Коринту. Відомо, що коринтські християни заходили в місцевий язичницький храм, де були храмові повії. У наш час таких братів або відлучили б від церкви, або змусили б вийти перед церквою й покаятися, інакше ніякої розмови з ними не було б. Але чомусь Павло не про покаяння пише, а нагадує їм, Хто живе в них: «Хіба ви не знаєте, що ваші тіла то члени Христові? Отож, узявши члени Христові, зроблю їх членами розпусниці? Зовсім ні! Хіба ви не знаєте, що той, хто злучується з розпусницею, стає одним тілом із нею? Бо каже: Обидва ви будете тілом одним. А хто з Господом злучується, стає одним духом із Ним. Утікайте від розпусти. Усякий бо гріх, що його чинить людина, є поза тілом. А хто чинить розпусту, той грішить проти власного тіла. Хіба ви не знаєте, що ваше тіло то храм Духа Святого, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте, і ви не свої? Бо дорого куплені ви. Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони!» (1Кор.6:15-20).

Зауважте, що Павло не пише їм, попереджаючи про всяк випадок, щоб вони не грішили. Він пише людям, які ВЖЕ згрішили чи, можливо, навіть живуть у гріху. І все одно вони храм Духа Святого. Коли Ісус казав «Я з вами до кінця віку», Він не мав на увазі, що Він буде тільки тоді, коли ми поводимося добре. Коли ми поводимося недобре, нам Бог начебто й не потрібен. Але Він каже: «Не залишу й не покину тебе», навіть коли ведеш себе недобре. Я впевнений, що ті християни в Коринті, які бігали до храмових повій, усіма силами не хотіли вірити, що Бог у них. Краще хай Бог буде просто на небесах і на цей час кудись відвернеться.

Взагалі, якщо свідомо не працювати зі своїм мисленням, воно буде схильне відсувати Бога кудись подалі — на небеса. Якщо нам запропонувати два види мислення: старозавітне й новозавітне, ми схильні вибрати старозавітне. Старий Заповіт — Бог на небесах, Новий Заповіт — Бог у тобі. Якщо Бог тільки на небесах, значить Ісус не приходив. Якщо Бог у тобі, значить жертва Ісуса не була марною.

Якщо нам запропонували б двох Богів: одного, Який далеко на небі, й іншого, Який у нас, — ми найімовірніше обрали б далекого Бога.

Чому так?

Плоть! Вона не проти Бога на небі, але вона проти Бога всередині, «бо тіло бажає противного духові, а дух противного тілу, і супротивні вони один одному...» (Гал.5:17). І дух, і плоть людини мають одну загальну властивість — вони здатні надихатися. Дух надихається, коли звеличується жертва нашого Спасителя Ісуса Христа: «І радіє мій дух у Бозі, Спасі моїм» (Лк.1:47). Чим більше прославляється жертва Ісуса Христа, тим більше насичується наш дух.

Те, що Бог може жити в нас — це прямий наслідок жертви Ісуса Христа: «Та Я правду кажу вам: Краще для вас, щоб Я пішов; бо як Я не піду, Утішитель не прийде до вас; А коли Я піду, то пошлю Його до вас» (Ів.16:7).

Якби не Ісус, ми, як у Старому Заповіті, шукали б тимчасових проявів присутності Божої, разових сходжень Святого Духа, шукали б особливих помазаників, щоб щось узяти від Бога, сподівалися б бути з Богом одного разу в майбутньому під час якого-небудь пробудження або ж тільки після пришестя Ісуса Христа в кінці часів... Вам не здається, що я описую сучасну церкву?

Завдяки Ісусу я тут і зараз можу насолоджуватися Божою присутністю, Божими пахощами. І ці пахощі — у нас.

Я кажу Ісусу, саме Ісусу: «Спасибі за присутність Духа Святого в мені!» І моєму духу це подобається. Він надихається, коли Ісус звеличується.

Чим же надихається плоть? Плоть надихається, коли її звеличують. При цьому плоть звеличується аж ніяк не поганими справами. Фарисеї робили багато хорошого, але при цьому їхня плоть звеличувалася: «Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!» (Лк.18:11-12).

Плоті подобається ідея, що до Божої присутності є безліч кроків, безліч рівнів, безліч досягнень. Адже тоді плоть зможе пишатися, що вона робить більше, ніж інші: більше молиться, більше постить, більше жертвує. Плоть любить хвалитися дотриманням правил, дотриманням закону, а точніше — любить прикидатися, що дотримується закону: «Усі ті, хто бажає хвалитися тілом, змушують вас обрізуватись, щоб тільки вони не були переслідувані за хреста Христового. Бо навіть і ті, хто обрізується, самі не зберігають Закона, а хочуть, щоб ви обрізувались, щоб хвалитися їм вашим тілом» (Гал.6:12-13).

Проповідь Закону надихає плоть, тому що вона звеличує плоть та її значення. Плоть не може знести Бога всередині людини. Їй потрібно бути єдиною, вся слава — їй одній, всі почесті — їй одній. Це вона — така дисциплінована, це вона — така «духовна». Тому Бог у неї — тільки на небі. Тому й присутність Божа для неї — це разові події, як нагорода за її досягнення.

Але якщо прориватися не треба, то що нам взагалі робити все наше християнське життя? А «небагато» — насолоджуйся життям із Богом, проповідуй Євангелію, зціляй хворих, виганяй демонів, воскрешай мертвих.

Вірячи в далекого Бога, ми ховаємо від світу те, що нам дано від Нього, ми ховаємо наші дари, ми ховаємо Самого Бога. Не так було в житті апостолів. Ось приклад: «Петро та Іван на дев’яту годину молитви йшли разом у храм. І несено там чоловіка одного, що кривий був з утроби своєї матері... Як побачив же він, що Петро та Іван хочуть у храм увійти, став просити в них милостині. Петро ж із Іваном поглянув на нього й сказав: Подивися на нас! І той подивився на них, сподіваючися щось дістати від них. Та промовив Петро: «Срібла й золота в мене нема, але що я маю, даю тобі: У Ім’я Ісуса Христа Назарянина устань та й ходи!» І, узявши його за правицю, він підвів його. І хвилі тієї зміцнилися ноги й суглобці його! І, зірвавшись, він устав та й ходив, і з ними у храм увійшов, ходячи та підскакуючи, і хвалячи Бога!» (Дії 3:1-8).

Петро не став витрачати час на прохання Божої присутності, на входження в Його присутність, на очікування помазання. Він просто вірив, що Бог у ньому, і діяв відповідно до цієї віри. Саме тому він сказав: «Поглянь на нас (не на Бога на небесах)» і «Що маю, те й даю тобі».

А нам страшно так вчинити. Глибоко всередині нам страшно. Ми ж опираємося на досвід. І в багатьох він негативний. У нас були молитви, на які ми не отримували відповідей. А нам потрібно опиратися на досвід Ісуса, Який живе в нас. У нас — Той, Хто зцілив багатьох хворих, у нас — Той, Хто вигнав безліч демонів, у нас — Той, Хто навіть воскрешав мертвих.

Якщо ми не віримо, що хтось зцілиться або воскресне, тоді нам простіше вірити в далекого Бога й прориватися до Нього. Ісус, будучи в людському тілі, усвідомлював, Хто Він, і діяв просто вірою в те, Хто Він. Те ж саме з нами: ми поступово усвідомлюємо, хто ми, і діємо просто вірою в те, хто ми. Нам не за присутність Бога треба молитися, а за одкровення, що робити з тією присутністю Божою, яка вже є в нас.

Сергій ПАВЛЕНКО

"Благовісник", 2,2019