Благовісник

Теологія

Як пізнати благодать?

Автори Нового Заповіту були просякнуті ідеєю пізнання Христа: пізнання Його як Особистості, пізнання сили Його воскресіння (Павло), пізнання Його первосвященства і жертви (автор Послання до євреїв), пізнання Його іманентності й трансцендентності (Іван), пізнання Його страждань та доброти (Петро), пізнання Його благодаті (майже всі). Христос і благодать — поняття настільки тісно пов'язані, що відокремити одне від одного неможливо. Як пізнати Христа, не пізнавши благодаті? Як пізнати благодать, не пізнавши Христа? У цих міркуваннях хочу особливий акцент зробити на уривку з Послання до римлян, який хоч і міститься у двох розділах, але в ньому простежується одна думка.

«Бо як через непослух одного чоловіка багато-хто стали грішними, так і через послух Одного багато-хто стануть праведними. Закон же прийшов, щоб збільшився переступ. А де збільшився гріх, там зарясніла благодать, щоб, як гріх панував через смерть, так само й благодать запанувала через праведність для життя вічного Ісусом Христом, Господом нашим. Що ж скажемо? Позостанемося в гріху, щоб благодать примножилась? Зовсім ні! Ми, що вмерли для гріха, як ще будемо жити в нім? Чи ви не знаєте, що ми всі, хто христився у Христа Ісуса, у смерть Його христилися?» (Рим.5:19 – 6:3).

Для тих, хто мало знайомий з текстами Письма, зроблю коротке пояснення. Через першу людину Адама гріх увійшов у світ. Адам згрішив і, будучи прабатьком усього людства, передав нам те, що багато богословів називають «гріховною природою». Людина грішить. Грішить з дитинства. Грішить у молодості. Грішить у старості. Грішить без закону. Грішить, при законі. Грішить без благодаті. Грішить під покровом благодаті. Грішить вночі. Грішить удень. Грішить таємно. Грішить явно. Грішить нахабно й зухвало. Часто людина навіть не помічає, як багато вона грішить. Особливо це проходить повз її увагу, коли немає того лекала, мірила, ваги, ґрунтуючись на яких, вона могла б бачити себе та свій гріх.

Таким мірилом Бог дав людям закон, відомий як закон Мойсеїв. Там було визначено, що є зло і що є добро. Там були зазначені Божі вимоги. І як тільки з'явився цей закон — гріх збільшився. Дивно й парадоксально. Замість того, щоб зупинитися і замислитися, людина стала грішити ще більше. Як це так?

Дозволю собі припустити, що вперше людина згрішила, дізнавшись про заборонені плоди дерева пізнання добра й зла. Ці заборони потім стали притягати людей ще більше. Нові заповіді, закони й заборони створили цілий сад. Гріх доводить людину до безумства. Гріх призводить до смерті. Смерть — це цариця, яка тримає в страху людину, яка тримає людину на короткому повідку. Людина боїться смерті й разом із цим заграє з нею. Коло замикається. Потрібен вихід.

Вихід приходить в особі Христа. Безгрішний. Святий. Боголюдина. Людинобог. Він, умираючи, бере гріх світу на Себе. І запанувала праведність. Тепер смерть тріпоче. Тепер людина не боїться смерті. Людина дивиться на смерть лише як на короткий проміжок перед зустріччю з Богом. Смерть переможена. Праведність сходить на трон. Праведність керує.

Людина хоче виміряти величину благодаті. Яка вона?

Уявімо собі шкалу від –10 до +10, де мінімальна позиція — це становище людини, що опустилася на саме дно гріха. У ній царює смерть, від неї виходить запах смерті. Ця людина поклоняється ідолам, спілкується з демонами, проклинає Бога, її поведінка зійшла до рівня інстинктів. У неї немає заборон. Вона — гірша за тварину. Найвища точка на цій шкалі — це верховенство праведності воскреслого Господа. Це стан прославлення Бога, це повна відсутність гріха. Нуль — це точка переходу від смерті до життя… або — навпаки. Нуль — це переродження. Нуль — це духовне поховання. Нуль — це смерть для смерті й життя для життя.

Вийти з мінуса на плюс людині неможливо. Це як спроба перетнути кордон без візи… Це — як, народившись в Чад чи Конго, намагатися стати «своїм» у степах Таврії… Це як попросити сліпого зробити копію картини Айвазовського… Це як спроба збірної Молдови з футболу посісти перше місце у світовому чемпіонаті. Пройти від –10 до –1 людина здатна сама. У неї є внутрішній потенціал для цього. Такі інструменти, як совість, страх, сором — працювали й будуть працювати. Але вийти з –1 на +1 людина сама не може. Їй потрібна благодать. Вимірюючи благодать за цією шкалою, людина звертає увагу на те, що чим нижче вона впала, тим більша благодать. Тобто, перебуваючи на позначці – 9, людина усвідомлює, наскільки велика сила прощення й сила благодаті, що вона з неї зробила нову людину й вивела її на знак плюс. Перебуваючи на позначці –1, людина може спокушатися думкою, що не так вже й «багато» благодаті знадобилося, щоб довести її до плюса. Усього-на-всього два коротких кроки. Спроба виміряти благодать неминуче приводить до думки, що чим більший гріх, тим більша благодать. Людина замислюється: «Що ж мені зробити, щоб випробувати всю силу й глибину благодаті? А впаду-таки я на саме дно, щоб зрозуміти всю силу благодаті Христової і стати Йому по-справжньому вдячним». Коли такі думки виникають у людини, яка не пізнала благодаті, це ще якось зрозуміло. Хоча, не пізнавши її, вона і не може міркувати про її глибину… Тому такі думки швидше приходять до тих, хто вже пізнав благодать, хто вже наблизився до Христа, до тих, хто перейшов через відмітку «нуль». Саме в них виникає спокуса «мінусувати» себе, щоб ще раз «насолодитися» силою Божого прощення. І саме до них звертається апостол: щоб випробувати глибину благодаті, не потрібно перебувати в гріху. Сила й велич благодаті проявляється в праведності. У цьому — парадоксальність. Вище я зазначив, що від –10 до –1 можна піднятися зусиллям своєї волі, а от від +1 до +10 — не вийде. Тут потрібна благодать. Потрібен Дух Божий, який дає осяяння, силу, мужність.
Людина постійно спокушується можливістю скотитися назад. Думки людини спрямовані кудись униз, туди, звідки благодать винесла її на руках своїх. Для одного — це звичайні гріхи плоті, для другого — зваба грошей, для третього — слави, для четвертого — самозамилування своєю «праведністю». Комусь ця боротьба дається легше, комусь — непосильною працею. Хтось бореться на рівні думок, а хтось допускає і дії. І від цього людині стає важко. Вона томиться в цій роздвоєності, у цій дуалістичній боротьбі, розриваючись між своїми бажаннями й принципами. Найбільш підбадьорливе тут те, що апостоли пройшли через ті ж муки плоті й душі. Говорячи про себе як про останнього грішника, Павло навряд чи використовував звичайну гіперболу. Найімовірніше, саме так він себе й відчував. Думаючи про себе так, він продовжував дивуватися благодаті. Як тільки людина перестає думати про себе як про брудну, негідну істоту, вона перестає й цінувати благодать.

Але… одна з пасток криється ось у чому: думати про себе так і опуститися на дно гріха — це різні речі. Одне діло, якби Павло пройшовся по храму Артеміди, відвідавши жриць кохання, зайшов би на поклоніння до Юпітера, повбивав би всіх своїх ворогів, викравши заодно скарби з дому прокуратора, і на цьому тлі сказав би: «Я — останній грішник». Тут і сперечатися ніхто не буде. Зовсім інша історія, коли він описує свої молитви, служіння, перемоги і при цьому щиро розкаюється у собі, у своїй природі, у своїх суперечностях… Для того, щоб оцінити благодать, не обов'язково опуститися на саме дно у своїх вчинках, — досить просто заглянути у свою душу.

Як же перейти від теорії до практики? Як здійснити цю саму «смерть у Христі для гріха»? У 6-му розділі Послання до римлян апостол використовує кілька дієслів і дієприслівників, які виводять ці міркування зі сфери богослов'я і завертають їх на площину практичного християнського життя. Хотів би звернути увагу на деякі з них. Дві супутні дії: «віруючи і знаючи». Християнин повинен володіти знаннями про своє нове становище, про наслідки свого можливого «відкоту», про те, як високо Бог оцінив його, що Христос умер за нього, коли він ще був грішником. Віра в життя після смерті — не гірше знаряддя, ніж знання. Але навіть і це не головне в процесі оцінювання благодаті. Як основне дієслово апостол висуває слово «коритися», його синоніми — «слухняність», «вважати себе мертвим», «віддати себе»… Усі ці поняття пов'язані з вольовим актом, із рішенням, яке приймає людина. Це — свідоме рішення відмовитися від одного і прийняти інше. Усупереч, навпаки, наперекір…

Таким чином я приходжу до висновку, що піднятися по шкалі благодаті можна тільки з Божою допомогою, тільки завдяки благодаті. А от опуститися або не опуститися — людина вирішує сама. Можна піддавати своє тіло нескінченним молитвам, посту, смиренності… але все це буде стосуватися лише рівня пізнання та усвідомлення. Вольове рішення доведеться приймати все одно самостійно. Віддати себе на послух праведності або передати своє тіло гріху — залежить від прийнятого рішення. Моє завдання — втриматися на тій позначці, на яку мене привела благодать ... У відповідь на це благодать піднімає мене на одну відмітку вище. Наступне завдання — знову втриматися, і знову діє благодать. Це і є те, що ранні богослови назвали синергізмом — спільним зусиллям людини й Бога в процесі спасіння (у православному богослов'ї), або процесом освячення (у більшості протестантських і євангельських церков).

Благодать, як і Бога, пізнати можливо тільки в дії. Сидячи на зручному дивані або навіть у тісній келії, навряд чи можна дізнатися про благодать більше, ніж у щоденній відмові від послуху своїм пожадливостям і вольовому підпорядкуванні себе праведності.

Апостол порівнює розп'яття своїх гріховних бажань із розп'яттям Христа на хресті. А це — подвиг. Це — не просто вправа, це саме той шлях пізнання благодаті, який приносить радість.

Володимир УБИЙВОВК
www.vubeivolc.blogspot.com
"Благовісник", 2013, 1