Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Свідчення

Тягар непрощення

Моя дружина (я на ній одружився після свого навернення) була на шостому місяці вагітності, коли захворіла. Лікарі поставили неправильний діагноз і призначили лікування, яке не сприяло оздоровленню. Я ніби відчував це і не хотів віддавати дружини в руки лікарів. Але вони майже силоміць забрали її, звинувативши мене, що я перешкоджаю її лікуванню. Її імунна система була повністю зруйнована сильнодіючими препаратами, які, як сказали мені інші лікарі, їй ні в якому разі не можна було приймати. Нарешті вийшло так, що дружину підключили до кисневого живлення, але коли кисень закінчився, то ніхто з медичного персоналу не звернув на це уваги. Вона і дитинка померли через відключення системи життєзабезпечення.

Півроку я ходив сам не свій. Моє горе було як гора. Всередині цієї гори клекотав «вулкан» непрощення і виривався назовні. Я не міг пробачити винним у смерті жінки і дитини. Теоретично я розумів, що, як християнин, повинен пробачити їм, але клубок підступав до горла — і я плакав і кричав від безсилля.

Спочатку мені пропонували розголосити про цей випадок у пресі, подати до суду, добитися справедливості. Але я розумів, що якщо навіть будуть покарані усі посадові особи, через яких померли моя дружина і дитинка, це не змінить становища. Як я зможу потім проповідувати і свідчити іншим про любов Божу? Тим більше, що мені Господь так багато пробачив! Тільки Божа любов може змінити серце людини! І я розумів, що вже не повернути дружини і дитини. Я молився, благословляв поіменно лікарів, більше того — переступав через себе, смирявся і йшов до них, вручав їм євангелізаційні брошурки, християнські газети зі словами благословення. Але все одно я відчував усередині тягар непрощення, образи, болю і навіть ненависті. Зі свого боку, я робив усе потрібне, що від мене залежало, щоб пробачити. За мене молилися в церкві…

Минуло півроку – і настала мить, коли я зміг пробачити. Бог вилив у моє серце дух прощення. Одного разу я йшов по місту, роздумував про Бога, молився про себе. Раптом надприроднім чином я пережив злиття Духа Святого, коли мені стало легко і вільно. Якщо до цього я вустами благословляв, говорив «так», а серце кричало «ні», то тепер моє «так» було на вустах і в серці. Я йшов і широко усміхався зустрічним перехожим. Наш менталітет такий, що не прийнято просто так усміхатися перехожим на вулиці. Не знаю, що про мене тоді думали зустрічні люди, але мені було дуже радісно: звершилась Божа перемога в моєму житті — перемога прощення!

Через деякий час Бог дарував мені чудову дружину Женю, вона віруюча з дитинства. У нас народився здоровий син Кирило. Я став щиро служити Богові і шукав, як більше потрудитися для Нього. Протягом року їздив у Полтаву проповідувати Євангелію по тюрмах (на запрошення керівника тюремного служіння). Потім старший пресвітер церков області запросив мене працювати євангелістом у Нових Санжарах. Я згодився і разом зі сім’єю переїхав туди, де й тепер живу і працюю.

Ігор СБОЄВ, Полтавщина

"Благовісник", 2,2010

 

Українська християнська поезія