Свідчення

"Про всиновлення я i не мрiяв, розумiючи, що я – чужий"

Розповідь Валентина Опрі про свою сирітську долю хвилююча. Ще маленьким дитям він лишився без батьківської опіки. Його виховували в дитячих будинках зовсім чужі люди. Здавалося б, що в його долі не буде нічого цікавого й світлого. Проте Бог протягнув до нього Свою руку. Тепер він проживає у Львові, навчається у Львівській богословській семінарії, видає щомісячний бюлетень «Промінь надії». Вільний час присвячує вивченню Слова Божого, молитві та спілкуванню з друзями.

— Я люблю казати, що коли Бог мене, колишнього сироту, нікому не потрібного, підняв з грязюки гріховного прокляття, то невже вас Він не зможе підняти? Пам’ятайте, Бог сильний все змінити й подарувати нову надію на нове життя. Також не забувайте, що коли Бог почне змінювати ваше життя на краще, то обов’язково випливе наверх «забутий біль», який перешкоджає йти до щасливого майбутнього. Коли так буде у вас, то не ховайте цей біль, образи і непрощення в собі, а віддайте їх Богу — і ви отримаєте своє щастя…

— Валентине, скільки років ти не бачився зі своєю мамою?

— 27 років я не бачив очей своєї матері, її посмішки, не відчував ласки її рук. Її ніколи не було поряд зі мною, вона ніколи не жаліла мене й не потішала після моїх дитячих пригод, розбитих колін і носа. Мама відмовилася від мене. Моє життя поринуло в самотність. Я не знав, що світ такий великий і в той час жорстокий, що є люди, які можуть сміятися тоді, коли тобі боляче.

— Ти опинився на Львівщині. Розкажи, як це відбулося? З якими спогадами пов’язане твоє дитинство?

— Почалося моє сирітське життя у дитячому будинку міста Львова. Тут я прожив 5 років. Чи могла одна няня замінити маму 15 дітям? А ми в той час так потребували материнського тепла, ласки, а там такого не було. Мені з того всього запам’яталося лише одне — плач за рідною мамою, жорстоке виховання наших вихователів. Вже в чотири роки дитина знала, що таке гаряча ванна, добра нагайка по п’ятах, знали, що таке бути голодним…

Тут я виховувався, і настав час іти до школи. Мене перевели в Добромильську школу-інтернат. Не було мами. Не було кому провести мене в перший клас, благословити на навчання. Зустріли зовсім чужі люди. Саме вони подарували мені любов, навчили молитися Господу, любити рідну мову, робити добро людям. Йшов туди на кожні канікули, свята, бо знав, що мене там завжди приймуть, зігріють. Після закінчення школи переді мною виникла велика проблема з визначенням подальшої долі. Але Бог добрий. Я не лишився за бортом життя. Пішов навчатися в Самбірське СПТУ-інтернат, яке готує майстрів з пошиву одягу. Самбірське СПТУ-інтернат стало вже третьою моєю сім’єю.

Але… сирітське серце плакало. Перебуваючи в Добромільській школі-інтернаті, відчув відчуженість і внутрішній вакуум, боровся з усвідомленням власної непотрібності. У підлітковому віці, щоб притупити біль самотності, намагався влитися в компанію, поріднитися з дітьми. Але все це було дуже поверхнево. У глибині душі дуже хотілося, щоб поряд була рідна людина, яку можна було б любити…

Сірі будні інтернатського життя розвіювалися приїздами християнської молоді. Ігри, спілкування, подарунки… А коли я отримав можливість відсвяткувати Пасху й Різдво в колі гостинної сім’ї, повертатися у стіни інтернату зовсім не хотілося. Але про всиновлення не мріяв, усвідомлюючи, що я — чужий. У такі хвилини лише посилювався жаль за сімейним вогнищем.

— У міру того, як ти підростав, росло бажання побачити своїх батьків. Чи намагався їх розшукати?

— У серпні 2001 року я з групою сиріт з нашого інтернату відпочивав у санаторії «Салют», у місті, в якому народився. Мабуть, Богом було дано потрапити туди. Всі 24 дні я використовував для того, щоб розшукати батьків. Вірив, що Господь допоможе мені в цьому. Почав з пологового будинку, в якому 12 квітня 1981 року я народився. З документів у мене було свідоцтво про народження і відмова матері від мене, датована тим же днем. Через правоохоронні органи вдалося дізнатися про місце проживання матері. Відразу на зустріч я не наважився. Це було б для неї великим ударом. У той же час я не хотів нашкодити їй в особистому житті: можливо, вона уже заміжня…

Отримав номер телефону. Подзвонив по телефону. Відрекомендувався як друг Валентина. Голос у мами затремтів. Але раптом жінка стала холодною і відповіла, що дійсно має сина, його звати Валентином і він живе з нею. Окрім нього, в неї дітей не було і попрохала більше її не тривожити. Але після паузи додала: «Якщо хочете, то можете написати листа «до вимоги».

— Я уявляю, що діялося в твоїй душі в той момент…

— Так, всієї гами почуттів мені не передати. Але більше всього я був шокований тим, що мій зведений брат по мамі названий тим самим іменем, що і я. Як це зрозуміти? Похоронила першого живцем чи на це штовхнули материнські страждання?

Ще в санаторії я написав їй листа. Просив пробачення, якщо помилково її потривожив, а коли я дійсно її син, то нехай вистачить сили волі це визнати.
Коли приїхав у Самбір, майже щодня приходив на пошту — і кожного разу повертався розчарованим. Співчували моїм душевним мукам і друзі, і наставники.
І ось лист. У мене почастішав пульс, почали тремтіти руки. Відкрив конверт відразу біля вікна… Це була відверта сповідь жінки, яка 21 рік приховувала біль душі. Лише один Господь Бог знав про це.

У тому 1981 році, вона, навчаючись в училищі далеко від батьківського дому, потрапила в пастку зрадливої любові. «Коли я сказала твоєму так званому батькові, що завагітніла, то він відмовився і від мене, і від тебе. Робити аборт було пізно. Залишилось іти на штучні роди, а це значило вбити тебе, живу дитину. Я цього не хотіла і не могла зробити. Я просто молилася, щоб ти народився здоровим. А після родів мені не було куди йти і не було за що жити. Поїхати з тобою до своїх батьків я не могла — вони б цього не витримали. Твій «батько» до цього часу вже був одруженим, зробив це дуже швидко, щоб я не виставила до нього ніяких претензій. Вихід був один — відмовитися від тебе. Так я і зробила, хоча для мене це було великим випробуванням. Я думала, що з часом усе влаштується — і я зможу тебе забрати, але вийшло по-іншому…»

Так, вийшло по-іншому. Вона вийшла заміж. Чоловік виявився суворим — і тому не змогла і ніколи не зможе відкрити йому таємницю, яка завжди буде завдавати їй болю. Лише одне полегшення, що назвала їхнього спільного сина тим самим іменем. Колихаючи другого Валентина, співала, ковтаючи сльози, колискову й для першого. В кінці листа мама написала: «Прощення, синку, в тебе не прошу, я цього не заслужила. А ця таємниця нехай залишиться лише між нами. Вона більше нікого не торкається».

— Що змінилося у твоєму житті після цього? Чи принесло це признання щось нове й очікуване в твоє життя?

— Я відчував себе вже не таким самотнім. Але продовжував у самотності боротися з життєвими труднощами, самостійно намагався влаштувати своє майбутнє.

Звичайно, я молився про це, але я ще не знав Ісуса як свого особистого Спасителя, не мав упевненості в спасінні й був грішником у прямому розумінні цього слова. Поки я не знав Господа, всі мої зусилля прирівнювалися до нуля.
Одного разу я поїхав провідати своїх друзів у м. Добромиль, у школу-інтернат. І там я зустрівся зі студентами Львівської богословської семінарії. Мене дуже здивувало їхнє ставлення до дітей-сиріт, їхня наполеглива праця. Хоча до нас приїжджало багато гостей, але в цих студентах було щось особливе. Вони принесли Божу радість у цей дім. Вони свідчили про Божу любов до нас — і я подружився з ними. Вони запросили мене на служіння до церкви. На служінні Господь торкнувся мого серця — я покаявся перед Богом за все, що робив недоброго у своєму житті, і прийняв Ісуса своїм Спасителем.

— Твоє життя стало протікати в іншому руслі, з’явилися нові друзі, а можливо, і нові мрії?!

— Дуже хотів навчатися в духовній семінарії, а також працювати в журналістиці й приносити світло Євангелії обездоленим людям, особливо дітям-сиротам. І Бог здійснив всі ці мрії. Тепер я навчаюся на 4-му курсі Львівської богословської семінарії. Два роки тому я з Божою допомогою почав видавати бюлетень «Промінь надії», який висвічує актуальні питання сьогодення.

Але думка про зустріч з мамою не покидала мене. Я розумів, що маю принести їй прощення.

Йдучи вже по знайомій адресі, я дуже хвилювався. Готувався до всього: то малював в уяві картину неприйняття, то уявляв, як обнімаю маму, уявляв… Страх перед зустріччю повільно залишав мене. Дзвінок у двері. На порозі з’явилася симпатична жінка… «Доброго дня! Я ваш син Валентин». Цього вона зовсім не чекала. Вона не відмовлялася, не оправдовувалася, лише повторювала: «Прости, що так все вийшло». Я простягнув коробку цукерок і промовив: «Я прийшов сказати вам, що не тримаю на вас зла, я вас люблю, мамо».

Стан афекту не залишав мене ще кілька днів. Я відчув, що в цьому бурхливому світі, нехай навіть в іншому кінці країни, але в мене є хтось рідний.

Через цю зустріч я навіть по-іншому подивився на Бога. Ми часто думаємо, що відповідь від Бога має прийти саме за нашим замовленням, саме так, як ми це собі уявляємо. Але Бог робить саме так, як хоче Він. Я не очікував і не очікую матеріальної допомоги від матері, не бажав зіпсувати їй життя і не хотів комусь довести, що я герой — таки знайшов маму. Я просто хотів, щоб вона почула з моїх вуст, що син, якого вона лишила, не тримає на неї образи. Це було рішення розуму й серця.

Дуже важливо пережити прощення. Коли ти не отримав прощення від Бога, то ти не зможеш прощати, коли хтось тебе не любить, то не зможеш любити і ти. Дуже важливо для кожної людини отримати прощення і любов від Творця Всесвіту, Ісуса Христа.

Розмовляла Оксана Мельник,
газета "Голос надежды", Крим,
"Благовісник", "1,2009