Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Свідчення

«Край землi» в Христових обiймах

У далекому 1992 році рівненська місія «Добрий самарянин» послала перших місіонерів на далеку Чукотку — місце, яке без перебільшення можна назвати «кінцем світу». Одним із організаторів та ревних місіонерів був покійний Павло Радчук, який не залишав без пильної уваги цей край навіть після еміграції у США і до самої смерті. Майже усі місіонери згаданої місії в різні часи працювали на Чукотці: більше як 50 чоловік. Один з перших місіонерів Сергій Кулініч і досі там живе з сім’єю, виконує служіння старшого пастора. За час праці на Чукотці народилося 16 церков ХВЄ, близько 25 чоловік з новонавернених навчалися у Рівному і тепер працюють серед свого народу як служителі та місіонери. Двоє з них минулого літа під час перебування в Україні розповіли про своє навернення до Бога.

До Бога я прийшла ще в дитинстві. Я народилася в селищі Лоріно Чукотського району. Там я проживала до 10 років. Моя мама ескімоска, і ми виховувалися за язичницькими обрядами, тому я не мала жодного уявлення про живого Бога та Ісуса Христа. Всі наші предки, всі наші родичі поклонялися язичницьким духам. З малих років нас учили, що якщо ти хочеш мати успіх, хочеш мати здоров’я і захист від духів, то маєш їх умилостивляти, їм поклонятися, приносити в жертву найкращу їжу. З дитинства я спостерігала за всім цим — і в мене вникало багато запитань, на які ніхто не міг мені відповісти. Звідки ми? Для чого ми живемо? Чому нам духи не допомагають? Чому наші родичі, друзі, знайомі страждають, спиваються? Чому так багато людей помирає, не доживши до зрілого віку. З восьми братів і сестер моєї мами живими залишилися лише вона і її старша сестра, а решта померли дуже молодими: хтось втопився, хтось згорів, когось застрелили. Це було справжнє прокляття. Сім’я моєї мами була знана у селі. Батько — бухгалтер, мама — майстриня на всі руки: вона вичиняла шкіри, виготовляла дуже красиві тапочки. І це було предметом заздрості. В їхньому селищі жила сім’я шаманів, яка знала різні закляття, і ці закляття діяли в житті людей. Мама розповідала, що коли їй було три роки, захворіла її мама. Для того, щоб відправити її в лікарню, треба було вертольотом летіти в інше селище. Коли моя бабуся з моєю мамою (на той час трирічною) сіла у вертоліт, дідусь відчув сильне хвилювання. Вже почали заводити двигуни вертольота, але дідусь якимсь дивом достукався до пілота і забрав мою маму. Згодом він дізнався, що вертоліт впав, не долетівши до селища, і всі люди, які летіли на ньому, загинули. Але Господь врятував мою маму, тому що знав, що саме через неї вістка про Нього прийде в нашу родину.

Коли мені вже було 10 років, я дуже часто хворіла. Те ж саме відбувалося з моєю сестрою. У мами від безсилля часто опускалися руки. Вона плакала біля наших ліжок, але нічим не могла нам допомогти. Також часто ночами мене мучили кошмари. Я думала, що збожеволію від цього.

Батьки вирішили змінити обставини і переїхати в місто Анадир — столицю Чукотки. Першим поїхав наш вітчим, який, до речі, сам родом з Рівненської області. Він влаштувався на роботу, отримав житло — і згодом ми переїхали до нього. На роботі батько познайомився зі своїм земляком Сергієм Кулінічем — місіонером, який дотепер виконує служіння пастора нашої церкви. Він запросив нашу сім’ю до себе в гості. Потім вони приходили до нас. Ми почали більше спілкуватися. Коли я відвідувала зібрання, то знаходила відповіді на багато своїх запитань. Дізнавшись, що є живий Бог Ісус Христос, Який вищий від всіх ідолів і духів, яким ми поклонялися, що Він набагато сильніший і може дати реальну любов, реальне звільнення від гріхів та прокляття, — я прийшла до Нього з покаянням. З того часу моє життя почало змінюватися. Мене перестали мучити кошмари, хворіти я стала набагато менше. Я щиро вдячна за все це Богові.

Моя сім’я поки що не пізнала Господа, але щиро дякую Богові, що Він береже моїх рідних, що вони живі. Нещодавно, коли я була в Україні, мені зателефонували і сказали, що тато в безнадійному стані, що в нього стався інфаркт і виявили ще багато інших хвороб. Моя сестра була шокована цим і вже готувалася до смерті батька, але я помолилася разом з нею по телефону — і його стан покращився. Буквально через два тижні він вже збирав гриби і ягоди в лісі.

Господь дивно піклується про нашу сім’ю. Пам’ятаю часи, коли нам роками не виплачували заробітної плати. Іноді навіть хліба вдома не було. Тато дуже хвилювався через це, але ми молилися — і Господь відповідав на наші молитви через інших людей, які приносили нам продукти. А одного разу тато пішов на рибалку, щоб хоч рибу якусь упіймати. Але разом з рибою він приніс гроші. Вони лежали на льоду під камінцем. Ми прийняли їх як від Божої руки.

Про чукчів зазвичай кажуть, що вони тупі, що вони нічого не розуміють, але коли представники мого народу приходять до Бога, Він піднімає їх навіть в очах інших людей, бо вони починають навчатися, здобувають хороші спеціальності, отримують добрі робочі місця. І це вже помітили люди, які спостерігають за життям церкви. Деякі православні навіть із заздрістю кажуть: «Бачиш, до вас йде молодь і відразу вчиться, щоб більше заробляти і більше приносити своїм пасторам!» Але я вважаю, що це Божа турбота і милість. Так Господь веде нас, так турбується про нас, так піднімає наші сім’ї і наш народ. Слава Богу!

У свій час я мала змогу закінчити Київський біблійний інститут. Після його закінчення ми з подругою повернулися на батьківщину. В той час ми ще мали змогу свідчити в навчальних закладах — ПТУ, медучилищі. Наші брати і сестри моляться про те, щоб охопити якомога більше чукчів проповіддю Євангелії. Але дуже важко добиратися від одного селища до іншого. Влітку це можливо лише вертольотом. А взимку — «Бураном». Це дуже небезпечно, тому що в дорозі може щось зламатися, а на вулиці стоять сильні морози, часто бувають страшні хуртовини.

В Анадир з’їжджаються діти з усіх селищ, щоб отримати освіту. І саме цю молодь ми вирішили охопити проповіддю Євангелії, щоб вони понесли Добру Новину у свої населені пункти. Господь зробив чудо — багато з цих молодих людей покаялось, і тепер в багатьох селищах є маленькі церкви. Там зазвичай трудяться сестри, їм дуже важко, але брати намагаються їх підтримувати — і Господь, звичайно ж, не залишає.

Нам, сестрам, дуже важко працювати без підтримки братів. Тому ми почали молитися, щоб Господь навертав чоловіків, і в останні три роки у нас покаялося багато братів, молодих братів. Тепер ми всі щиро і ревно молимося за покаяння своїх рідних, друзів. Мої вітчим з мамою каялися перед Богом, коли я ще була маленькою, але вони не були настільки щирими і відійшли від Нього. Але я бачу, як Господь діє в їхньому житті, і молюся, щоб вони щиро покаялися перед Ним.

Ліда Іргутегіна

* * *
Я виросла в сім’ї оленярів. Мої батьки жили в ярангах, кочували, а я жила в інтернаті, навчалася школі. Мене батьки забирали до себе лише на літні канікули. Коли я спостерігала за тим, як мої рідні готуються до жертвоприношень своїм язичницьким богам, то думала, що їм так важко догодити. Скільки всього треба знати, скільки зусиль докласти, щоб умилостивити їх. А що буде, якщо я щось зроблю не так, щось забуду? Мене ж Бог покарає.

З дитинства мама мені розповідала про Бога лише те, що Він є і що, якщо я робитиму добрі вчинки, то потраплю в рай, а якщо погані — то в пекло. Страх перед цим завжди жив у моєму серці, але це не стримувало мене від гріха. В наших поселеннях часто п’ють, і це не обминуло мене. Спочатку випивала лише по святах, потім і у вихідні, перед походом на дискотеку.

Ми переїхали в Анадир. Я вступила в медичне училище. І туди до нас почали приходити сестри з церкви. Кожного понеділка вони проводили служіння для нас, співали під гітару. Також приносили щось до чаю. І ми були дуже раді їх бачити, слухати їхні пісні. Так я з часом почала розуміти, що наш Господь — люблячий Спаситель, що Він помер ради прощення наших гріхів і не чекає від нас виконання певних обрядів, а лише віри у Нього. Тому я радо прийняла такого Бога і служу Йому ось уже шостий рік.

Анна Гематагіна

"Благовісник", "1,2009

 

Українська християнська поезія