Свідчення

«А Світло у темряві світить,
i темрява не обгорнула його…»

Оксана Дьоміна — християнка зі Львова, була в гостях у тітки в Москві. Тато й мама Оксани були важко хворі, тому тітка передала їм дуже багато різних ліків. При перевірці багажу Оксани в м. Брянську митники виявили ліки, заборонені для перевезення за кордон (на них не було рецепта). Тендітну і богобоязну дівчину одразу ж арештували, пред’явивши звинувачення в контрабанді. Згодом Оксану засудили на два місяці і вісім днів. Пропонуємо деякі записи з її щоденника, який вона вела, перебуваючи у слідчому ізоляторі.

Я їхала додому з Москви. Сідаючи в потяг, сказала сестрі, яка проводжала мене: «Настю, чим далі, тим більше я бачу, що в житті є багато обставин, до яких неможливо підготуватися… Смерть, хвороби, стосунки… Але я вірю і знаю, що, незважаючи ні на що, тим, хто любить Бога, усе допомагає на добро».

Через добу я спробувала почати думати про те ж, але вже з наручниками на руках...

Я до кінця не могла повірити в те, що сталося, і у звинувачення, яке мені висувалось. Здається, я пережила шок. У міліцейському відділку в мене забрали в основному всі речі, крім Біблії, книги православного протоієрея Шмемана, чашки-термоса і кави. Потім мене посадили в камеру. Перше, що я проказала у ній: «Ну ось, Господи, тепер тільки Ти і я». Через нездатність думати послідовно і пережитий шок я вирішила просто співати. Взяла Біблію в руку. Що читати, куди дивитися — не знаю. Слава Богу, мені дали кип’ятку, і я змогла вперше за добу випити кави. Потім я зрозуміла, що не пам’ятаю жодної пісні. Молилася, і Бог привів мені на пам’ять лише одну пісню, якою я й жила перший місяць:

«На далёком холме, старый крест виден мне — Знак позора, страданий и мук…»

Мені хотілося знову й знову співати одну фразу: «Я душою прильнул ко кресту, чрез него обрету я венец». Так хотілося буквально не просто притулитися до Христа, а злитися з ним.

Перші десять днів я провела практично сама, якщо не рахувати постійної співкамерниці Машки — так я назвала мишку. І Світлани, яку помістили до мене на півтора дні.

На четвертий день приїхав мій пастор Владислав зі Львова і Настя з Москви. Їм не дали зустрічі зі мною, але це для мене була велика підтримка!

Мені передали маленьку записку (від Альбіни Лозинської) з підбадьоренням: «Використовуй час». Як робити це, коли розум і серце наче в тисках. Хвилювання за батьків, страх перед майбутнім покаранням (це міг бути термін від 2 до 7 років), відірваність від церкви, друзів, світла, неба, повітря, спілкування…

«Народ Мій… в якого у серці закон Мій… не бійся — Я Твій Утішитель…» А я боялась, правда, дуже боялась… Але дозволяла Богу і Його Слову говорити гучніше власного страху. «І коли я піду навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти зі мною», — іноді проказувала по кілька десятків разів, поки на серце не приходив мир Божий.

Одного разу я почула з сусідньої камери, як хтось попросив у конвоїрів Біблію, щоб почитати. Моє серце радісно забилося. І протягом кількох днів я давала тому чоловікові Біблію на 3-4 години. Потім до мене підселили Світлану. Вона одразу ж попередила: «Тільки не грузи мене своєю Біблією!» Я молилася за неї. І наступного ранку вона запитала: «Одне не дає мені спокою — що це за така величезна пустеля, якою Ізраїль ходив 40 років?» Розмова закінчилася лише увечері. А потім її забрали. Ми пройшли всю Біблію від початку до кінця. Вона прагнула Божого Слова і Його істини.

Знов у камері запанувала тиша. У себе над ліжком (я спала на другому ярусі) на стелі олівцем написала великими літерами: «Так бо Бог полюбив світ…» — і весь вірш до кінця. І коли мені ставало важко, мої очі буквально впиралися у ці слова.

Потім я почала вивчати Друге послання до коринтян. Вірш, з яким я довго не могла погодитися: «Та самі ми в собі мали присуд на смерть, щоб нам не покладати надії на себе, а на Бога, що воскрешує мертвих,». «Мати присуд на смерть у собі» — що це і як? А як же мама, тато? Сім’я? Друзі? Майно? «Та самі ми в собі мали присуд на смерть …» — чим жив Павло, коли писав про це? Як же розум і серце не хотіли помирати для себе, щоб почати жити для Бога! Я боялася смерті. Чесно. Я боялася померти. Але… Бог допоміг мені, показавши, що «минає стан світу цього…» і що «якщо зерно, впавши у землю, не помре, то не принесе плоду…»

Після перших 10 днів мене перевезли у Брянський слідчий ізолятор. Там, чекаючи поселення, я молилася і просила Бога: «Господи, посели мене до людей, у кого серце розбите, хто просто загубився у цьому житті». Мене поселили до Зої. Вона мусульманка з Чечні. Через кілька днів спілкування я вже читала їй Біблію. Те, що їй подобалося, вона одразу ж попросила переписати їй. Так Писання почало переписуватися у спеціальний зошит, який завела Зоя. Щодня ми говорили про Христа! Вже згодом, коли нас перевезли в іншу тюрму, Зоя написала мені (бо нас розвели в різні камери): «Я не можу тут говорити про Бога і читати те, що було переписано з Біблії, але не здаюся». Ще один дивний випадок стався через місяць після мого ув’язнення. Десь о 22.00 я сказала Зої: «Якби Бог послав мені хоч маленьку вісточку від батьків, я б кричала на всю тюрму від радості і дякувала б Богові!» Через 10 хвилин відкрилася «годівничка» (маленьке віконце у дверях) і прозвучало моє прізвище. Мені протягнули конверт. А там безліч записок… Знайомих й невідомих пасторів, і довгождане зі словами тата і мами. Я забула про крик радості. Я просто заридала. Читаючи листи, нічого з першого разу не зрозуміла. Я просто ковтала букви, не усвідомлюючи їх реального значення. Я була в радісному шоку. 40 листів. 11 пасторів послужили мені. Як часто потім я перечитувала ці листи і як часто перечитували їх інші в’язні в інших камерах!

Я не помітила, коли в моєму серці з’явився спокій. Непорушний мир. Він з’явився ще до отримання листів. Зерно померло… Моя душа не просто притиснулася до Христа. Вона злилася з Ним. Я усвідомила, що Він не просто в мені, а я у Ньому. Ми — як одне.

В іншій камері нас було уже шестеро… Я сиджу і пишу свій щоденник. Даша читає 23-ій псалом, Свєта — мою книгу протоієрея Шмемана, Надя в’яже шкарпетки і слухає Дашу. Згодом були Лєна, Валя, Катя, Таня, Галя… — дорогоцінні люди. Дівчата періодично змінювалися. Одних забирали, інших приводили. Розлучення завжди були зі сльозами і молитвами. У мене є шість адрес: я хочу листуватися з цими людьми. Одна з дівчат вже на свободі. Її звати Даша. У адресованих мені листах багато хто писав про заховані у темряві скарби. Коли я сказала цій дівчині: «Ти скарб», вона заперечила: «Ні, я вбивця». Але на це я відповіла: «У цьому часі і в минулому було саме так. Але ти розкаялася у цьому. І тому у вічності, приготовленій Господом, ти — скарб!» — «Такого мені ще ніхто не говорив…» — відповіла Даша.

Ціна слів, ціна життя, ціна Христа, ціна хреста, ціна любові, ціна одних обіймів, ціна однієї молитви, ціна однієї проповіді — це ще одне життя, ще один скарб у темряві і з темряви.

Р. S. Добрий Боже! Я не шкодую ані про жоден день, ні про одну секунду, проведену в тюрмі… Бо ж ми з Христом були разом!

Оксана ДЬОМІНА
м. Львів

"Благовісник", 1,2010