Головна

Про нас

Останній номер

Архів номерів

Статті

Замовити друкований варіант

Пожертвування

Інтернет-ресурси

Новини Церкви ХВЄ України


Актуальне запитання

Адреси церков ХВЄ та розклад богослужінь

Благовісник у Фейсбуці



Свідчення

Балансування над прірвою

Перший раз Господь торкнувся мого серця ще в дитинстві. Пам’ятаю, як вчителька хімії прямо посеред уроку почала свідчити нам про те, як Бог змінив її життя. Потім вона стала з нами (зі згоди батьків та дирекції) проводити біблійні уроки. Вона читала нам уривки з Біблії, коментувала їх, показувала християнські діафільми. На кожну зустріч я йшов, як на свято, але сталося те, чого від мене ніхто (а насамперед я сам) не чекав: я почав прогулювати школу і, звичайно ж, уроки Біблії. Я тоді навіть не уявляв, що моє безтурботне життя дуже скоро закінчиться.

Тарас Завітайло

Ніщо не провіщало біди. Але раптово не стало мами. Невдала операція передчасно обірвала її життя. Я залишився жити з дідусем та бабусею у селі Березова Рудка, що на Полтавщині. Мене сюди відправила мама, сподіваючись, що сільська духовна атмосфера не така розтлінна, як у Києві, де я жив раніше. Пам’ятаю той відчай, який поступово змінювався злобою на оточуючих, яким, як мені здавалося, було байдуже до моїх страждань. Я так само злився на самого себе, що не в силах був щось змінити.

Саме тоді я вперше спробував алкоголь, а згодом і наркотик. Моя поведінка різко змінилась, я став відлюдкуватий та грубий, і вчителі не впізнавали мене. В домі одного з однокласників в аптечці я знайшов таблетки, які довго приймав, збільшуючи дозу, і зрештою «підсів на колеса». Але одного страшного дня таблетки скінчилися — і я потрапив у пекло. Мені було лише п’ятнадцять років. Я зліг, мене лихоманило, тіло вкрилося червоними плямами. Був поставлений діагноз: краснуха. Ніхто навіть не міг здогадатися, що в мене ломка! Молодий організм переборов наслідки отруєння, я дав обіцянку більше не вживати таблеток і…перейшов на анашу. Як то кажуть: з вогню та в полум’я.

Але смерть мами була лише першою… Через рік так само раптово не стало дідуся, який все життя заміняв мені батька, потім убили двоюрідного брата. Я пережив п’ять похоронів — померла вся моя київська рідня. Життя мені здавалося чорною прірвою.

Я не переставав вірити в те, що Бог є, але думав, що Йому до мене байдуже, і моє серце наповнювалось ненавистю. Зрештою я вирішив звернутися до того, хто ненавидів Бога ще більше за мене. Я обрав провідником у своєму житті диявола і запросив до свого серця. Я зробив татуювання «666» на своїй лівій руці і на правому стегні. Сатана використовував мене, як тільки міг. Я не просто вірував у нього, я проповідував його! І найжахливішим було те, що багато людей мене з цікавістю слухали.

У той час моїми ліпшими друзями були опіум, анаша та алкоголь. Я грав на гітарі та писав пісні, в яких оспівував розпусне життя. Згодом зібрав групу під назвою «Шабаш». Приблизно в той же час у Березовій Рудці відкрився дім молитви християн віри євангельської. Звичайно, це не оминуло моєї уваги. Я знав, хто вони, і при зустрічі з ними не втікав від бесіди. Вершиною я вважав навернути хоча б одного з них до своєї «віри», я мріяв про церкву сатани у Березовій Рудці. Багато хто з місіонерів були шоковані зустрічами зі мною і не в одній молитві вони зверталися до Бога, щоб Господь порятував мою душу.

Моє життя нагадувало балансування над прірвою. Постійні передозування та загравання зі смертю… Але одного разу я зайшов надто далеко. Будучи добряче напідпитку, я прийняв завелику дозу наркотиків і знепритомнів. Коли я прийшов до тями, то перше що відчув, це шалений пульс мого серця, яке то вистрибувало з грудей, то раптово зупинялося. Я не міг поворухнутися, а серце билося все тихше й тихше. Раптово до моєї свідомості дійшло, що я відправляюсь до пекла! А мені так хотілося жити! І я почав молитися до Господа, Якого так нерозумно відкинув. Ще декілька разів я провалювався в безодню, непритомніючи, і кожного разу, повертаючись, молився. І Бог почув мене!

Але сатана не думав відступати. Наступного ранку (ще тремтячими та слабими руками) я налив собі стакан горілки, випив, потім розжарив на плиті ніж та випалив свої татуювання. Зараз я розумію, що то був звичайний фарс і «самобичування». Це ніяк не могло порятувати моєї душі. Але відтоді я вважав себе за віруючого, християнина, хоч насправді опинився на роздоріжжі.

Декілька разів я приходив до дому молитви, але, на жаль, майже постійно напідпитку. За мене молилися, Бог торкався мого серця (я це відчував), але воно настільки зачерствіло, що не могло прийняти Бога.

Але Бог вже трудився наді мною, бо за мене вже багато молилося нових друзів-християн. Я бачив, як у покаянні приходили до Бога мої друзі зі світу. Вони неодноразово запрошували мене до церкви. Я погоджувався, але коли наступала неділя, в мене знаходилось безліч причин не їхати разом з ними.

Бог мені дав чудову дружину, роботу. Ми вирішили народити дитину. Але все виявилося не так просто. Я зробив аналіз — і він виявився невтішним: мені сказали, що я не можу мати дітей. Я молився до Бога і розпочав курс лікування, але Господь явив нам справжнє чудо: моя дружина завагітніла майже одразу. Я навіть не пройшов курсу лікування! Зараз у нас зростає чудовий синочок Остапик, який став великою радістю для нас. Але я відчував, що у мене в серці не було спокою…

На літо я з сім’єю приїхав відпочивати до Березової Рудки. Доки була жива моя бабуся, до неї часто заходила одна з віруючих жінок, Любов Михайлівна. І ось одного дня вона знову зайшла до нас та запросила до церкви. Я, як завжди, знайшов привід відмовитись, але додав, що не проти, якщо піде моя дружина Юля. На одному зі служінь вона покаялась і прийняла Господа Христа в своє серце. Я побачив її після цього, вона світилась від радості та щастя, і я задумався, що мені треба негайно щось змінювати у своєму житті. І прийшов на одне з богослужінь. Відчуття були суперечливими, я нарешті зрозумів та побачив, що Господь трудиться в моєму житті, але не в моєму серці, бо туди я Його ще не впустив. Разом з тим було важко відмовитися від звичного способу життя, нове лякало та насторожувало.

Саме тоді в Березовій Рудці відкрилось наметове євангельське служіння, з’їхались проповідники мало не з усієї України, лунали чудові проповіді та неймовірні свідчення, а увечері проходив показ фільмів християнської тематики. Дружина ходила щодня, я ж — через раз, думаючи, що роблю це задля її втіхи. Але раптом я зрозумів, що роблю це саме для себе самого. І на останній день служіння (це було в неділю) я йшов з твердим наміром покаятись. Якби ви знали, як я чекав цих найголовніших слів у моєму житті: заклику проповідника до покаяння! Коли вони пролунали, я, не вагаючись, підняв руку! В душі панували радість та полегшення, коли я йшов до пастиря через натовп, відчуваючи на собі здивовані погляди присутніх: «Невже він?!» Так, навіть я! Навіть я маю право на прощення! Мої гріхи прощено, Христос віднині в моєму серці, зараз ми з дружиною готуємося до водного хрещення і лише тепер я відчуваю повноту свого життя!

Дорогі читачі, не бійтеся покаятись, не бійтеся розпрощатися зі своїм старим життям, Господь відсіче і відкине те, що не потрібне вам, натомість дасть вам нове і незрівнянно краще життя! Все скороминуще у цьому гріховному світі, а Божа любов — вічна. Тож слава Йому!

Тарас ЗАВІТАЙЛО,
м. Київ

"Благовісник", 3,2009

 

 

Українська християнська поезія