Я народився та виріс у християнській сім’ї, але в молодості не служив Богові, був грішником. Та з дитинства пам’ятаю зібрання, це були часи Радянського Союзу. Часто вони відбувалися й в нашій хаті. Були гоніння, тому збиралися ночами: приходили, коли темніло, а йшли, коли ще не світало. Завжди була спільна вечеря — і це особливо запам’яталося. Жили ми незаможно, дітей було багато. І ті, хто приходив до нас на зібрання, приносили гостинці. Тому для нас, дітей, усі віруючі було хорошими.
Виховуючись у такому оточені, я ще з дитинства зрозумів: якщо християнин щось сказав — то це правда. Можливо, тому я навчився довіряти людям, особливо віруючим.
Як я уже сказав, у юності я не служив Богові, хоча на словах ніколи не відрікався від Бога, вірив Йому, знав, що Він є. Але гріхи мали наді мною владу, тому я жив так, як звичайна грішна людина. Хоча якихось особливих гріхів не робив, бо розумів, що це щось погане. І завжди молився, а головним моїм проханням було таке: «Господи, не забери в мене життя без покаяння. Десь усередині в мене було таке переконання, що якщо я не покаюся — то помру. Я працював у шахті — і життя могло обірватися в будь-який час…
Відслужив в армії, одружився. І лише потім разом із дружиною став відвідувати зібрання. Це був 1985 рік, уже не було особливих гонінь. І ось тоді ми покаялися разом із дружиною. Водне хрещення приймав в Хмельницькому з дружиною, уночі.
Що ж до мого подальшого становлення в церкві, то я розумів, що ніколи не буду служителем. Справа в тому, що я взяв дружину вже з дитиною, тому мав таке переконання (так мене навчили в нашій церкві): чоловік розлученої жінки не може бути на служінні.
Ми тоді перейшли в п’ятидесятницьку церкву міста Красноармійськ, у якій перебуваємо дотепер. І коли до мене додому прийшли служителі з пропозицією прийняти служіння з випробувальним терміном, я зі здивуванням сказав: «Я ж не можу бути служителем!» — «Чому?» — «Через сімейні обставини» — «Ти що, двічі одружений?» — перепитують. — «Та ні, — кажу, — я в дружини другий…» Одним словом, я виявив, що це не є біблійною перешкодою для служіння. Та й не особливо задумувався над цим… Тим більше, що я не був проповідником і проповідувати не міг. Ще в школі мені легко давалися точні науки: математика, фізика, хімія — із цих предметів були п’ятірки. Але дуже важко давалися українська та російська мова й література. Найважче для мене було написати твір. Якщо диктант із помилками ще якось міг написати, то подолати твір, зв’язати слова в речення я просто не міг.
У церкві ми збиралися вечорами й проводили розбір Слова з постом та молитвою. Мені подобалося це. До речі, як тільки я покаявся — то полюбив Біблію й дуже багато читав її. Я тоді був як духовне немовля, жадав Слова Божого, заглиблювався в нього. Але на зібраннях (тоді наша церква була невеликою, збиралися в приватних будинках) відмовлявся проповідувати. Правда, там була така ситуація: якщо брат прийшов на зібрання, він повинен «прочитати». Не казали «проповідувати», але саме «прочитати»: дають Біблію — і ти повинен щось вибрати для прочитання. Це було обов’язковою умовою. І якщо на зібранні 10 братів — 10 і проповідували. Але, як я вже казав, сказати щось від себе, зрозуміло висловити свою думку я не міг — для мене це було надзвичайно важко. Та, можливо, саме тому, що так було поставлено питання — якщо ти на зібранні, то повинен прочитати — це підштовхувало мене до постійних роздумів. Я з понеділка до неділі думав, що прочитаю. Зазвичай казав: «Брати та сестри, для слави Божої, для нашого наставлення я прочитаю таке то місце, — читав і на завершення додавав: — Нехай це послужить Богові на славу, а нам на підкріплення» — і сідав. Я не бачив у собі абсолютно ніяких здібностей проповідувати.
Іноді чую свідчення відомих і маловідомих служителів, що вони в дитинстві (і я їм вірю!) мріяли стати служителями, проповідниками, отримували відкриття про це. У мене ніколи такого не було. Я, навпаки, бачив себе не здатним на якесь духовне служіння. Тому мені й важко було на початку. Але я прикладав зусилля й девізом для себе обрав текст із книги Еклізіаста: «Все, що в силі чинити рука твоя, теє роби» (9:10). Усе, що можна було робити, я робив: кому город скопати, когось підвезти, поїхати кудись (у мене вже тоді автомобіль був). Якщо я в той час не був на зміні в шахті, ніколи не відмовлявся. Поступово я став виростати й в проповіді. І те, що сьогодні проповідую (кажу без будь-якої іронії) — це чудо Боже. Це не моє, це Бог, Який щось поміняв у моїх думках, у моїх розумових здібностях, змусив працювати відповідну півкулю мозку.
Через рік після випробувального терміну мене рукопоклали на пресвітерське служіння. Ще через рік обирають заступником старшого пресвітера церков ХВЄ у Донецькій області, а потім знов через рік — старшим пресвітером. Так, було важко, досвіду немає, знань мало, хоча вже тоді з’явилася духовна література — і я вчився самотужки, і у біблійній школі.
У 1995 році вперше потрапив до Сполучених Штатів. Нас була велика делегація — 52 людини на одній конференції, яку організували американські брати. Вона відбувалася в Х’юстоні, Техас, і мені дуже сподобалася. Я там отримав для себе багато цінного, оті відсутні ланки, думки, яких не вистачало в моїх проповідях.
Якось на другий чи третій день один американський пастор викладав вчення про служіння та покликання до служіння. Він згадав себе, про те, що, здається, у восьмирічному віці Бог відкрив йому, що він буде пастором. Він розвинув цю тему й сказав, що служитель повинен мати відкриття й знати своє місце в служінні. Цей спікер ще згадав про духовну освіту, яка обов’язково повинна бути, хоча Америка та Україна в підходах до цього, особливо тоді, суттєво відрізнялися. Я згадав себе: у мене нічого такого не було — ні відкриття, ні освіти. До того ж тоді мав і фінансові проблеми. Бо коли вибрали старшим пресвітером по області, то поставили умову — залишити роботу в шахті. Зрозуміло, що заробітна плата суттєво зменшилася. А тоді в нас було вже четверо дітей, тому матеріально було сутужно. Ми були в боргах — купили будинок, переїхали, а тут ще й інфляція…
А той викладач так впевнено говорив про ці речі, що я відчував себе мало не самозванцем. Я побачив себе тим, хто займає не своє місце. Я згадав усі ці проблеми та труднощі, через які довелося пройти, і подумав: можливо, через це й маю ті труднощі.
Тієї ночі я не спав, багато молився, каявся перед Богом, просив прощення. І прийняв рішення: приїду в Україну — залишу служіння й піду знову в шахту. Там були набагато кращі заробітки, та й сама робота мені подобалася. А ще так вирішаться всі фінансові проблеми.
Я просто хочу засвідчити, який дивний наш Бог. Наступного дня був інший спікер. Гарно проповідував, уже не пам’ятаю усіх деталей його промови. І от під час проповіді він раптом іде в сектор нашої делегації, показує пальцем і каже (я дотепер пам’ятаю все дослівно): «Так говорить Господь: тут є людина, яка вирішила сказати Мені «ні». Я кажу тобі: Я тебе вибрав, Я тебе поставив. Ти можеш відмовитися, але Я цього не хочу». Це настільки розбило моє серце, адже ніхто не знав моїх думок, я ними ні з ким не ділився. Але я те знав.
Якби Бог тоді не проговорив до мене ось таким способом, я думаю, що зробив би так, як вирішив у серці.
Я не відкидаю того, щоб запитувати в Бога через когось про якусь проблему, як є серед наших віруючих. Але в моєму житті було декілька таких випадків, коли я ні до кого не звертався, а просто молився, виливав перед Богом своє серце — і Він відповідав ось так. Це дуже підтримує та підбадьорює, що Бог пам’ятає мене, знає мене й, незважаючи на мої слабкості та нездібності, використовує мене в служінні.
До речі, щодо порівняння себе з іншими служителями. Звичайно, є брати здібніші, кращі в проповіді, служінні, я це добре розумію. Але тут важливо, щоб кожен із нас розумів, що він повинен займати те місце, яке повинен займати. Одного разу я їхав у одну церкву, знав, що там є дуже талановитий проповідник, на фоні якого я взагалі не проповідник. І дуже комплексував. Я їду в машині, і тут голос Божий проговорює в моє серце: «Ти — Безкровний, ти не …» — і називається ім’я того проповідника… І такий мир прийшов у серце: я є я, а він є він. Я перестав звертати увагу на думку людей, а просто робити свою справу так, як я можу її робити. Це допомогло мені залишитися в служінні й тоді, коли прийшли важкі часи…
А такі часи були. Я пережив розділення в церкві, наклепи.
В одній дуже напруженій ситуації Бог чудово підтримав мене через Своє Слово. Група людей у церкві звинувачувала мене в тому, у чому я був невинний. Мені було дуже важко. Я пробував щось пояснити, оправдатися, доказати, що я не такий. І в той час я прочитав у 12 розділі книги Числа історію про бунт проти Мойсея. Раніше я цього ніби й не помічав. Аарон та Маріям збунтувалися проти Мойсея, що той узяв за жінку ефіопку: «Чи тільки до одного Мойсея говорить Господь, чи невже Він не говорить до нас?» Насправді проблема була не в жінці-ефіопці, це був лише привід. Мотив був інший: що ж ти ставиш себе вище від нас. Але ж Мойсей не сам став старшим, Бог його поставив. І далі читаємо: «І почув це Господь…» Мойсей нічого не казав для свого оправдання. А Бог це почув — і став розбиратися з бунтівниками. Це мене досить вразило: чому я повинен себе захищати в тому, у чому поставив мене Бог. І перестав щось говорити. І Бог чудово вирішив цю ситуацію.
Тому моя порада: коли чуємо якісь звинувачення, не завжди варто захищатися самому, віддайте все в руки Божі — і Він розбереться. У Нього вистачає мудрості достукатися до будь-якого серця. У мене було чимало таких ситуацій, коли Бог допомагав, проявляв Свою вірність у важких ситуаціях. А їх вистачало й потім: коли захворіла на онкохворобу й померла дружина, коли розпочалася війна — і наші церкви не справлялися з потоком біженців… Але це вже інша історія…
Анатолій БЕСКРОВНИЙ, єпископ, старший пресвітер об’єднання УЦХВЄ Донецької та Луганської обл.
