Благовісник

Господь має Свій план для цієї історії...

Сьогодні чув, як на вулиці тато гримав на свого сина: «Ще раз побіжиш від мене — ноги поперебиваю!» Чую таке регулярно й хочеться зупиняти таких батьків. Мій син не бігає. І не розмовляє. Навіть сидить погано. Його звати Федір. Йому вже 11 років. І я все ще ношу його на руках.

Бо він — наша особлива дитина, яка докорінно змінила мене, моє життя, пріоритети. І заразом ще багатьох людей навколо.

У мене досі більше питань, ніж відповідей, багато сумнівів і невпевненості (а ті, хто мене добре знає, розуміють, що це взагалі не про мене). Але я вірю, що якщо Всевишній довірив його нам у ці непевні часи, у цій незграбній країні, то сил і любові вистачить. А якщо ні, то поруч є і будуть ті, хто допоможе й підтримає. Дякую всім, хто не дає в цьому засумніватися всі ці роки

Він народився абсолютно здоровою дитиною і перший місяць радував нас чудовим настроєм і прогресом. Усе змінилося за добу, коли Феді виповнився місяць. Він став гаснути на очах, слабшати й відмовився їсти. Протягом кількох годин нас посилали з лікарні в лікарню, і ніхто не брав відповідальності за діагноз. Так що ви можете уявити моє ставлення до рідної медицини. Хоча, звичайно, і в цій системі є винятки. Нарешті, коли нас привезли до реанімації у 8-й міськлікарні, лікар Андрій Іщенко — один із тих винятків — сумно але впевнено повідомив нам, що в сина страшний крововилив у мозок, шансів вижити мало, оперувати в Кривому Розі ніхто не зможе. Я кричав на лікарів і вимагав сказати, що можна зробити. Ми — люди не багаті, але маємо багато друзів, і я був упевнений, що, якщо треба, ми легко знайдемо можливість швидко доправити Федора до Штатів, Ізраїлю чи Москви. Лікарі з сумом казали мені, що робитимуть усе, щоб відновити життєві функції дитини, і тоді, можливо, буде маленький шанс довезти її до Дніпра.

Зранку приїхав лікар звідти. Сказав, що буде оперувати, якщо ми дамо згоду, але шансів обмаль. Навіть доїхати до його лікарні за 150 км. Ми згоду дали. Доїхали. Кількагодинна операція. Доктор вийшов утомлений, сказав, що з такими важкими ситуаціями не стикався, ураження мозку страшенні, але операцію пережили. 10 днів в комі. Ми майже жили біля дверей реанімаційного відділення. Безглузда система не дозволяла нам навіть зайти всередину й потримати сина за руку. Один раз я підкупив когось із чергових лікарів, й Інну — дружину — впустили. Кожного дня однакові новини: новини відсутні, прогресу нема, шансів обмаль. На 9-й день вийшов лікар, який оперував Федю, і сказав: «Борець він у вас, не здається. Я не вірив у це, але схоже, що викарабкується». Але відразу поправив себе, що в цій новині майже нічого хорошого нема, бо шанси на нормальне життя — це тепер не для нас.

Ще за кілька днів нас перевели до звичайного відділення. Крапельниці, трубки, короткий сон по пів годинки, плач, що не зупинявся. А ще — переважна більшість жахливих лікарів, яких, схоже, ніхто не вчив, як підтримувати пацієнтів. Це ми — дорослі, з купою родичів, друзів, не багатії, але й не малоімущі. І то їх слухати було жахливо. А поруч із нами лежала 17-річна дівчина зі своїм малюком із величезною головою від гідроцефалії. Вона його щиро любила й тихенько плакала. 18-річний батько продав усе, що мав, — скутер і ноутбук — і робив, що міг. А лікарі надихали їх порадами: «Та відмовтеся від дитини, ви молоді, ще собі народите». Я ледь не вдарив ту лікарку. Суворо поговорив із нею в коридорі, але краще б говорив із сірою лікарняною стіною.

Через місяць нас виписали, надихнувши словами: «Ну, ми не знаємо, як ви будете жити, але це ваш вибір». Ми почали шукати лікаря в Кривому Розі, який би вів нас далі. Після кількох «стрьомних» натрапили на Олега Миколайовича Темченка з 8-ї міськлікарні. Він — хронічно втомлений, але безвідмовний професіонал.

— Що хочете? — запитав він.

— Шукаємо когось, хто б разом з нами вірив, що у Феді є шанси відновитися, — відповіли ми.

— А чого ви так кажете?

— Бо всі ті, з ким ми спілкувалися раніше, кажуть, що в нас нема шансів жити.

— Послухайте, тільки там, — Темченко показав пальцем в небо, — знають, у кого є шанси, а в кого нема.

— Ви нам підходите!

Ми потоваришували. Він щиро любить Федюсю, але вже не знає, що з нами робити. Як не знають і лікарі в інших містах і країнах. Навіть «світила». Нещодавно, вивчивши наші знімки, історії і описи, нам відмовили в реабілітації в Китаї. Ніхто не знає, що можна робити з хлопцем, який не має бути живим. А він живе, чудово виглядає й розвивається, хай і дуже-дуже повільно. Зазвичай діти з такими діагнозами — малюсінькі, виглядають, як недорозвинені, і постійно плачуть. Якщо не повністю паралізовані. Федя — справжній богатир і красень. Майже не плаче. Просто майже нічого не може. Окрім того, щоб приносити нам радість. Наша радість — не така, як в інших батьків. Ми не можемо порадіти першому слову, кроку, намальованій власноруч листівці. Ми раділи звуку, найменшій реакції, добі без плачу, першій посмішці в півтора роки, тому що несподівано зрозуміли, що він любить бути у воді й зі спеціальним кругом на шиї там дивно активний. Тому, що, схоже, він таки на тата реагує…

Що буде далі? Я не знаю. Я постійно ставив Богу це питання. Разом з іншими питаннями. Ну, ви розумієте, якими. Якби я не міг ставити Йому ці питання, я не знаю, як би пройшов це. Ми навчилися жити, не плануючи надовго вперед. Просто робимо те, що можемо для цієї маленької людини, яку Всевишній довірив нам. Благо, він симпатяга з гарним характером, тому його легко любити.

А ще він змінює мене дуже сильно. Я завжди був жорсткою людиною, орієнтованою на результат. Я не розумів, що значить «я не можу це зробити». Як це так? Просто доклади більше зусиль. Просто витрать додатковий час і навчись. Тепер зі мною живе чудова 11-річна людина, яка майже нічого не може, і я її люблю і приймаю, незалежно від цього. І інших також мені тепер легше приймати

Я завжди вірив, що немає нічого неможливого. Але це була, скоріше, теоретична віра. Тепер я вірю в це на практиці. І будь-кому сміливо говорю про це. Я знаю, що майже ніхто не проходив через те, що пройшли ми з дружиною. Я чув «у нього нема шансів жити» від потужних професіоналів. Але ми живемо. Я тепер сміливо можу казати: «Не кажи мені, що в вашої сім'ї нема шансів», коли намагаюся допомогти друзям врятувати шлюб. Я аргументовано не погоджуюся, коли хтось каже: «Ми не потягнемо цей проект», бо знаю, що можливо все. Питання віри. І ціни, яку готові платити. І ніхто не скаже мені у відповідь: «Та що ти розумієш про справжні складнощі?!»

А ще в мене дійсно чудова дружина. Вона яскрава й талановита. Вона стільки всього б могла зробити для суспільства. Але вона присвятила себе Феді. Вона це робить без ремствування й скиглення. Дозволяючи мені знаходити час на купу всього. Знаходячи можливість бути корисною іншим. Хоча я знаю, чого їй це вартує.

А ще мене оточують феноменальні родичі та друзі. Ось вам приклад. Ми займалися за програмою Інституту Домана з Філадельфії. А це значить, що кожного ранку й кожного вечора нам потрібен був, як мінімум, один, а іноді два помічники. І вони завжди знаходилися.

А ще я знаю купу людей по всьому світу, які ЩОДЕННО моляться за мого сина. Декому з них за 70, а декому менше 10. Вони дуже хочуть допомогти, готові економити й збирати для нас гроші, але сьогодні справа не в грошах.

Я твердо вірю, що Господь має свій план для цієї історії. Нам важко його осягнути й зрозуміти, хоча деякі пазли в моїй голові вже потихеньку складаються. За свої 5 років Федір зробив для мене дуже багато. І я не сумніваюся, що «далі буде». Що саме буде, як і коли, я не знаю. І це упокорює і доводить, що я не всесильний. Але є Той Всесильний, Хто попри всі прогнози й оцінки найкрутіших лікарів зберіг життя нашому хлопцю. І тільки завдяки Йому мені вдається жити, не опускати рук, рухатися вперед і робити все, що я можу, щоб моя особлива дитина зростала в максимально дружньому, цивілізованому й розвиненому суспільстві.

Юлій МОРОЗОВ

Благовісник, 2,2021