Сила ревної молитви

Василь Петрович Козяр — пресвітер Церкви християн віри євангельської с. Новорічиця, яка в цьому році відзначає 100-ліття з дня створення (матеріал про це читайте на сторінках 50-53), розповів про особливі милості Божі, даровані церкві, серед яких було багато зцілень. Деякі з чудодійних оздоровлень, які відбулися в Новорічиці, ми записали для утвердження у вірі наших читачів.

— Десь на початку 1970-х років одна з наших новонавернених сестер — Ліда Грушовець захворіла. Вона поїхала в лікарню, в Рівне. Там її оглянули лікарі й сказали, що в неї рак шлунка, і відразу стали готувати до операції. А перед самою операцію відпустили додому, щоб побула із сім’єю, бо не могли їй гарантувати, що вона встане з операційного столу й житиме. Тож сестра Ліда приїхала додому, в Новорічицю. Про це вже знали в церкві. Її відвідали брати — і звершили над нею молитву. Невдовзі вона знову поїхала в лікарню. І коли перед операцією її ще раз обстежили, то виявили, що пухлини немає. Так що робити операцію не було потреби. Сестра Ліда ще живе: їй близько 80-ти років, але ходить на служіння, молиться. Вона — один із свідків Божої слави в нашій церкві.

* * *

Ще один випадок стався в нашій церкві. Було новорічне служіння з 1990 на 1991 рік. Молодь йшла з молитовного будинку до свої домівок. Один чоловік, який їхав вантажною машиною ЗІЛ-131, побачивши віруючих дівчат, захотів пожартувати. І щоб їх трохи налякати — поїхав на них. Дівчата стали розбігатися. Той чоловік, мабуть, розгубився, добре не скерував машину — і зачепив одну дівчину, Світлану, протягнувши її по паркані. І це все відбулося неподалік батьківської хати, де вона жила. Її непритомну завезли в лікарню. У неї був пошматований весь одяг, поламане тіло й пошкоджені внутрішні органи. Їй у реанімації поспіхом зробили операцію, не надіючись, що вона житиме. До неї нікого не пускали. Я її відвідував. Одного разу ми приїхали до неї з її татом і пресвітером Володимиром Кучмічем. Тоді забрали її документи (історію хвороби, рентгенівські знімки) і поїхали на консультацію в обласну лікарню. Там зібралися лікарі, подивилися на всі ті знімки й прийшли до висновку, що якщо вона й буде жити, то лежатиме в гіпсовому ліжечку щонайменше 6 місяців. Про те, що вона буде ходити, ніхто нічого не казав. Але церква за неї молилася, ревно молилася, як колись за апостола Петра, коли він був у в’язниці.

І вже 15 лютого, коли в нашій церкві було з’їзне зібрання, сестра Світлана прийшла на служіння. Згодом вона вийшла заміж, народила четверо дітей, разом зі своїм чоловіком і дітьми служить у церкві, співає в хорі й працює ще з одним із хорів.

Якось я спілкувався зі своєю шкільною вчителькою, свідчив їй про Господа, говорив, наскільки сильний і могутній Господь, і згадав у цій розмові Світлану. А вона каже: «Василю, я знаю, чого Світлана жива, чого вона вийшла з лікарні. Я живу недалеко від вашого молитовного будинку і не раз чула, як ви молилися. Ви її просто вимолили в Бога». Ось така сила ревної молитви!

* * *

Господь виявляв багато милостей і в моєму домі. Коли захворіла моя дружина Марія, то в нас уже було 4 дітей. Старшому — 5 років, а меншому — тільки рік. Була весна 1994-го. У Марії піднялася температура, з’явився незрозумілий кашель, вона стала худнути. Поїхала в Зарічненську лікарню. Там їй нічого не допомагало. І її відправили в Рівне в пульмологічний центр. Це вже було після Пасхи 1994 року. Той час — то час розрухи. Автобуси не ходили, маршруток ще не було. У лікарні, куди її взяли на лікування, потрібно було мати все своє — і харчування також. Вона там пробула з місяць. Спочатку їй поставили діагноз — абсцес легень. Сказали, що спробують лікувати без операційного втручання, а якщо не буду результату, то оперуватимуть. Марії на день давали до 18 уколів. І хоч прийняла дуже багато сильних антибіотиків, але все одно марніла. Стала важити 42 кг. Як виявилося: в Марії була відкрита форма туберкульозу, який дуже пошкодив легені. Мені приходила думка, що мабуть вона з тієї лікарні не вийде. Сама Марія втратила надію на життя. Бо коли до неї приїхала мама, то вона її попросила: «Коли я помру, то ви не кидайте моїх дітей».

Одного разу в обідню пору (це була п’ятниця) до мене подзвонили з лікарні й сказали: «Приїжджайте, ваша дружина в дуже тяжкому стані, вона вже не встає з ліжка». Я тоді сів у свої «Жигулі» — і поїхав до неї, у Рівне. По дорозі заїхав у м. Костопіль на вечірнє зібрання. Служіння добігало кінця, і я попросив, щоб помолилися за мою дружину. Під час молитви до мене було пророче слово: «Хвороба смертельна, якщо ти не піднімеш ревної молитви разом зі своїм домом, то залишишся без дружини». Я тоді дуже злякався. У тій лікарні помирали люди, мабуть, щодня. Кожного разу, коли я приїжджав до дружини, а приїжджав два рази на тиждень до восьмої години ранку, то бачив накриті носилки з покійником. І я дуже не хотів, щоб це сталося з моєю дружиною.

Коли приїхав у Рівне, то вже була ніч, і мене в лікарню не пустили. У Єремії написано: «Покликуй до Мене — і тобі відповім!..» І я заволав перед Богом. Це була ніч мого крику до Господа. На ранок так вибився з сил, що вже не міг кричати.

Я шукав причину того, що сталося. Добре розумів, що ми з дружиною не святі люди, але ж ми старалися жити свято, згідно з Євангелією. «Боже, чому? Боже, що буде далі?»

Я у своїх переживаннях захотів помолитися з кимось із обдарованих служителів Божих, звернувся до свого двоюрідного брата, який живе в Рівному, — і ми десь о 6-й годині ранку разом поїхали в Здовбицю до Василя Радчука на молитву.

І коли ми стали молитися, до мене було слово: «Ось Я, як добрий садівник, очищаю кожну гілочку, яка приносить плід, а яка не приносить — ту відрізаю. І якби я не очищав свого винограднику, то він би став вельми запущеним. А дочка Моя в Моїй руці — і ніщо не зашкодить». Ці слова зміцнили мою віру, я зрозумів, що Господь залишає мені дружину.

У той день десь о 8-й годині я прийшов до дружини. Вона мені зраділа. Така вже худенька. І я їй кажу: «Марійко, ти будеш жити…»

Уже того ранку в неї знизилася температура. То було явне Боже втручання. А через тиждень, коли я приїхав до неї, вона вже ходила й просила лікарів, щоб її відпустили додому. Вони їй казали: «У тебе туберкульоз, уже дірка в легенях 4 на 5 сантиметрів». Але все-таки відпустили додому, давши пакет з уколами й таблетками, і з умовою, що вона через тиждень повернеться. Марія прийняла тільки один укол, а потім всі ці ліки закинула. Коли ми приїхали знову в лікарню, їй дали новий пакет ліків. Марія і їх не приймала. Але їй ставало краще, вона поправлялася, набирала вагу. А через тижнів два-три, коли ми поїхали знову в лікарню, то медсестри, побачивши її, сказали: «Коли б ми вас зустріли не в лікарні, то не пізнали б». Отаке велике чудо Господь явив моїй дружині й мені з нею!

Марію лікарі попереджали, щоб вона щонайменше 5 років не народжувала дітей. Казали, що і дитина буде хворою, і вона може померти. Але вже через рік, як її виписали з лікарні, Марія народила дитину. Коли вона завагітніла й поїхала в лікарню смт Заріччя ставати на облік, то лікарі наробили шуму, казали, що важка хвороба, що не можна, нарікали на неї, на мене. Зрештою відмовилися приймати пологи в Зарічному і відіслали в Рівне. Це був 1995 рік. Тоді була інфляція, у Рівне за 200 км не наїздишся, вдома діти малі. Марія сіла і каже: «Я не поїду, буду вдома народжувати, Господь нас не залишить». Я повідомив лікарку в Зарічному, що дружина відмовилася їхати в Рівне. Та вже десь за тиждень до пологів Марія затривожилася, каже: «Вдома то вдома, але краще було б народжувати в лікарні, під наглядом лікарів». Я їй і кажу: «Хочеш народжувати в лікарні — будеш в лікарні», не розуміючи, як це може статися. Через кілька днів, пізно ввечері, коли ми вже лягали спати, до нас прийшла моя сестра, яка жила з батьками, й повідомила, що до них дзвонила завідувачка нашого ФАПу, а до неї дзвонили із Зарічного, з пологового відділення, і сказали, щоб везли Марію в лікарню, що там для неї приготували палату і що про неї попереджені всі лікарі як про тяжко хвору. І це було пряме Боже втручання. Через кілька днів Марія відчула, що вже час народжувати, і я її серед ночі завіз в пологове відділення. Тоді Марія народила нам донечку Катю. Лікарка, яка вела справу дружини, вийшла до мене й сказала: «Коли б я не була присутня на пологах, то ніколи б не повірила, що ваша дружина так легко народить і таку здорову дитину». Тепер наша дочка Катя має своїх четверо дітей. Такий Бог сильний і добрий!

Записав Василь Мартинюк

Благовісник, 2,2021