Станіслав Шинкарьов:
«Я — живий пам’ятник невідомому євангелісту»

Ми з моїм молодшим братом виросли в простій радянській сім’ї, де слово «Бог» ніколи не згадувалося. З дитинства я грав у футбол, навчався в ДЮСШ, потім в училищі олімпійського резерву. У 18 років підписав свій перший професійний контракт — і поїхав у Росію. Заробляв непогані гроші. Але під час однієї гри отримав дуже сильний удар у коліно, який призвів до серйозної травми — розриву менісків. Я повернувся в рідний Дніпропетровськ, зробив операцію в обласній лікарні і став відновлюватися.

Але ця ситуація змусила мене замислитися про життя. Ми, молоді футболісти, дивилися на старших, тягнулися до них. Вони випивали — і ми теж. Дійшло до того, що я міг пити по кілька днів. Відчував, що втрачаю контроль. У житті була темнота, пустота. І коли травма вирвала мене зі звичного циклу — тренування, гра, випивка, відновлення — з’явилося багато часу, щоб подумати. «В чому сенс твого життя?», «Куди ти біжиш?», «Що буде після смерті?» Це те, що глибоко непокоїло мене. Ніби сенс життя втрачався від того, що ти не маєш відповідей. Ніби твоя гідність залежить від цих відповідей, а ти не знаєш, де їх шукати. Це ставило в тупик. Ці питання приходили мені ще в дитинстві — років із 7. Пам’ятаю, як, лежачи в ліжку, довго не міг заснути, тому що довго думав: «Що там, за зірками?»

Я став запитувати друзів, знайомих — у мене було дуже широке коло спілкування: «Хто-небудь взагалі знає, для чого ми живемо?» Мені відповідали: «Стасе, ми розуміємо, у тебе була травма, ти пережив стрес. Але не треба аж так радикально перейматися! Люди на пенсії вже про це думають. А тобі потрібно заново життя починати, відновлюватися!» Але я думав: це якось нерозумно — прожити життя, а в кінці замислитися над сенсом. Треба ж навпаки — спочатку зрозуміти для чого живеш. До речі, моя перша операція виявилася неуспішною. Лікар із певних причин не побачив, що в мене не один меніск розірваний, а обидва. І після року болісної реабілітації виявилося, що там лишилися осколки — і треба оперувати вдруге.

Якось я підійшов зі своїми думками до мами (ми мали дуже хороші стосунки). «Мамо, не знаю, що робити, ці питання не дають мені спокою. Не можу їх позбавитися. Ти прожила життя, може, ти мені щось підкажеш? Для чого ми живемо?» Мама замислилася й відповіла: «Згадую своє життя: школа швидко проминула, я вступила до технікуму, вивчилася на швачку. Потім у житті з’явилися чоловік, діти, онуки… Життя пролетіло, як один день. Я не встигла зрозуміти, для чого живу. І рада б тобі допомогти, але не можу. Я не знаю відповіді…»

Я вже й хіромантію вивчав, і астрологію… Пам’ятаю, коли ми мали ряд програшів, то тренер возив усю команду в якісь священні місця, де ми занурювалися в ополонку, хрестилися... Але це не давало відповідей. Де ж правда, де її знайти? Уявляєте, у моєму оточенні не було жодного християнина, який, побачивши цю спрагу, сказав би: «Брате, тобі потрібен Бог! Тобі потрібне покаяння й прощення гріхів!» Ісус Христос для мене був — як черговий міфічний персонаж, в одному ряду з Іллею Муромцем та Дідом Морозом.

Але Бог благий, і Він знаходить шляхи. Я — живий пам’ятник невідомому євангелісту. Тому що досі не знаю, хто приніс у дім моєї бабусі дитячу книжку про Ісуса Христа. По суті це був комікс з євангельськими уривками. Хтось добрався до останньої хати край села в балці. І в момент напружених пошуків я відкрив цю книгу й прочитав усе, чого шукав. Я відразу зрозумів, що це двері, за якими знаходиться правда. Люди мене вже майже запевнили, що її не існує. Але Бог прийшов до мене зі сторінок дитячої книги. Я прочитав: «Хто має Сина, той має життя; хто не має Сина Божого, той не має життя». Тоді ще не розумів, як це, але одне усвідомив точно — мені потрібен Божий Син! Мені був 21 рік.

Тепер я завжди кажу й переконую: не забувайте нести людям Євангелію. Не варто думати, що це даремно, що час спраги минув. Я — продукт того, що хтось приніс книгу! Йому навіть не потрібно було мені нічого говорити. Книга сказала сама за себе. Я не знаю, хто це був — чоловік чи жінка, у дощ чи в сонячну погоду він ішов, який у нього був настрій, знаю одне — він сильно вплинув на мене, а тепер впливає й на інших людей. Євангелія мала на мене такий вплив, що, прокинувшись удосвіта, моїм першим запитанням було «Де книга?» Я виходив із дому, щоб нікому не заважати, йшов під виноград і з захопленням читав. Коли прокидалися батьки, читав і їм. «Сіяч вийшов сіяти» — і розказую мамі. Вона дивиться: що це з сином сталося? Читаю: «У батька було два сина…» — тату, послухай, як цікаво написано!» І переказую йому. Вони думали, що це минеться. Але, слава Богу, не минулося. Моя любов до Бога, вогонь, пристрасть не згасає, а, навпаки, стає більшою.

Я тільки почав пізнавати Боже Слово через ту книгу, ще навіть не знав, що є євангельські церкви. Бувало, що після гри ми випивали з друзями, і тоді я відкривав книгу і читав їм. Коли вже знайшов церкву, був цікавий випадок. Після гри хлопці запросили випити, а я кажу: «Не можу, бо я в церкві був і навернувся до Бога». Хтось хотів навіть битися зі мною через це. Зрештою всі втихомирилися, хлопці взяли собі горілки, а я, як неп’ющий, взяв дві пляшки вина. І закінчилося тим, що я дуже напився. Пізніше прийшов до церкви, люди бачать, що зі мною щось не так, питають: «Що трапилося?» — «Випив трохи вина, а потім згрішив — випив горілки!» — «Так вина теж не можна!» — «Що, серйозно? Ану розкажіть мені, що можна, чого не можна!» — «Вина не пити, пива не пити, горілки не пити, не блудити, десятину давати!» — «Ось тепер все зрозуміло!» Після того я більше не пив. На тому етапі мого життя я взагалі не припускав, що можна бути одночасно християнином і професійним футболістом. Я боявся, що можу знову десь загубитися. Тому в моїй свідомості був чіткий вибір — або футбол, або віра. І віра значила набагато більше.

Був період у моєму житті, коли я й далі любив Бога, але розчарувався в людях. Та, залишивши церкву, побачив, що це негативно вплинуло на моє життя. Ніби все благословення лишилося там. Я поступово вліз у борги, став робити помилки… Але Бог дав мені ще одну благодать: я один із тих, хто зміг повернутися. Хоча думав, що не повернуся за жодних обставин. Мені навіть якось приснився сон: бачу людей зі своєї церкви, які сидять рядами, проходжу повз них — і вони кажуть: «Брате Стасе, ми так раді тебе бачити, ми так скучили!» Але мені здається, що в цей час вони думають інше: «Де ти лазиш, грішнику нещасний?» І просинаюся в холодному поту. Для мене церква була минулим. Але одного разу, через два роки, я випадково зайшов на богослужіння з своїм компаньйоном по бізнесу й побачив напис у залі: «Тут любов — не просто слово!» Колись він мене дуже дратував, я вважав його таким, що не відповідає дійсності. Але в той момент зрозумів, що все-таки у світі такої любові, як у церкві, немає. Я усвідомив — краще все ж хоч якась церква, навіть із внутрішніми протиріччями, ніж ніякої.

15 років я був членом церкви, служителем, але не надто замислювався про місіонерство. Хоча наша молодь працювала в кількох селах Дніпропетровської області. Я їх возив, намагався допомагати фінансами. Розумів, що це необхідне служіння, але в мене був бізнес, і справи йшли досить непогано. Попри це в моє серце стали приходити думки: «А куди йдуть ці мільярди неспасенних людей?» Коли Ісус Христос сказав фразу «Тож ідіть, і навчіть всі народи…», населення Землі становило близько 300 млн. Перший мільярд з’явився в 1860 році. У часи Біллі Грема й Рейнхарда Боннке вже було 2,5 млрд. За останні 70 років населення планети збільшилося до майже 8 млрд. За прогнозами, до 2050 року, якщо не прийде Господь, буде близько 10,5 млрд. І переважно цей приріст відбувається за рахунок країн Азії, де поширене мусульманство, індуїзм, буддизм. І я думав: «А як же ці люди? Невже вони всі йдуть до загибелі?» Я ніде в Біблії не знайшов, що Бог має якийсь запасний план для їхнього спасіння, крім проповіді Євангелії «до краю землі». Але що можу зробити я?

Я ніколи не думав, що займатимуся місією, не вважав себе достатньо здібним для цього. Але мій пастор викладав у Тернопільському місіонерському інституті. Якось він узяв мене з собою, і я побачив молодь, яка збиралася їхати в Індію, Таджикистан… Я побув із ними кілька днів — і щось стало робитися зі мною всередині. Навіть не міг їсти кілька днів. Якась така зламаність перед Богом. Мені захотілося мати якусь співпрацю із цим закладом. А невдовзі мені подзвонили з ТМІ і сказали, що хочуть, аби я в них служив. І я зрозумів, що це від Бога, що Він мене кличе.

У 2016 році став керувати ТМІ. Молюся, щоб Бог дав мудрості правильно вести таку велику справу. Адже до нас приходять люди, які вирішили повністю посвятити своє життя місіонерству. Це рідкісні люди, з рідкісним даром, і ними потрібно дуже цінувати. Тому що в усі часи був великий дефіцит працівників. Іноді навіть є фінанси для якогось проекту, але немає надійної посвяченої людини. Я особисто бачив випадки, коли церква хотіла відкрити церкву в іншому населеному пункті, організовувала команди — і починала їздити туди. Але результату від такої праці небагато. Поки хтось не переїхав і не живе з людьми — немає повної довіри. Особливо в селі, де люди розуміють, що прийнявши віру, їм доведеться обрізати багато зв’язків, зустрітися з опозицією — навіть серед рідні. Якщо християни приїжджають-від’їжджають, їх сприймають як непостійних.

За людською логікою взагалі не розумію, як я опинився в Тернополі та очолив ТМІ. Адже в мене не було жодного досвіду праці в місії. Я навіть не навчався в цьому інституті. Мене запросили швидше через організаційні здібності. Я любив їздити до місіонерів, мотивувати церкви до благовістя, але не претендував на щось більше.

Пам’ятаю свій перший день на посаді директора. Приїхав в інститут, запитую: «А де студенти?» — «На практиці». — «То, може, я до них поїду?» — «Ну їдь». Поїхав у Борщів, там була невелика команда — двоє киргизів, один із яких майже не говорив ні українською, ні російською, і найстарша студентка ТМІ — сестра 70 років. Їм було дуже важко. Вони спробували благовістити, люди їх не зрозуміли… І ось вони сидять у квартирі, варять борщ — і вже не хочуть ніякої практики... Дивлюся й розумію, що мені потрібно їх якось підтримати, але ж я сам ще нічого не знаю. Тоді я закрився в кімнаті й став ревно молитися. І через 3 години отримав у серці явну відповідь від Бога: «Йди в лікарню! Йди до людей, яких ніхто не відвідує, вони точно не виженуть». Такий радісний приходжу в лікарню, дивлюся — санітарка миє підлогу. Це було відділення травматології. Вона подивилася на мене й каже: «О, яка чемна людина!» А я ще не дуже знав українську, думаю, що означає «чемна» людина? Просто я зняв верхній одяг, одягнув бахіли, халат. «Ти так на мого сина схожий, — продовжує жінка. — А чого ти прийшов?» — «Хотів християнську літературу роздати. Де у вас заввідділу?» — «Не ходи до нього. До нього ходять Oriflame, Amway, свідки Єгови, і він усіх виганяє. Приходь трохи пізніше, і я тобі все покажу». І потім вона мене водила до хворих. Одна самотня жінка після розмови навернулася до Бога. Я так підбадьорився, запитую: «А тут є тяжкохворі?» — «А що?» — «Можу помолитися!» Технічна працівниця подивилася з недовірою. Тоді я розповів, як у Дніпропетровську, в лікарні, помолився за одного чоловіка — і йому стало краще. Кажу: «Може, допоможе людині!» — «Ну, гаразд, ходімо, є одна жінка в дуже важкому стані». Помолився за неї — і через три дні вона стала підніматися з ліжка. Так наші студенти стали відвідувати цю лікарню, роздавати газети, і їх уже добре сприймали.

Свою дружину я зустрів на Тернопільщині. Багато хто казав мені: «Ти вже не одружишся — тобі вже 37 років, ти вже розумний, у тебе вже вимоги надто високі, та й у побуті сам собі раду даєш…» Але я відповідав: «Та ні! Я одружуся!» Хоча про себе думав: «А раптом справді?», і мені ставало страшно. Якось у кінці 2016 року я поїхав на піст в Кам’янець-Подільський до Ростислава Мураха й там зустрівся з Олесею. Я її тоді побачив і нічого не зрозумів, але їй в серце Бог щось сказав щодо мене. І вона стала мені писати. Я старався відписувати без натяку на взаємність. Але вона була дуже наполеглива, і з часом мені якась теплота прийшла в серце. Раптом вона питає прямо: «Ти збираєшся приїхати, поспілкуватися, чи ні?» І мене це прямо вразило, кажу: «Буду через тиждень». І я вже знав, що їду одружуватися. Сходили на служіння, у кіно — і я зробив пропозицію. Вона відповіла: «Так». Бог дав мені таку дружину, яка любить Бога і боїться Бога. Тому в нас практично немає розділення на сім’ю і служіння. Служіння — це ніби наша сімейна справа. Оскільки ми обоє одружилися в зрілому віці, ми вже знаємо, чого хочемо від життя, розуміємо ціну часу. Тому живемо Божою справою. Сподіваюся, що й наш син буде з дитинства в служінні.

На сьогодні я вже 21 рік служу Богу. Іноді ми можемо себе відчувати зовсім нездібними. Але Бог може взяти те мале, що ми маємо, і зробити велике. Церква потребує людей, які стали б прикладом. Іноді побутує думка, що місія — справа молодих і гарячих. Але дуже потрібні й люди з досвідом. Тому що маючи певні управлінські навики, сформований світогляд, можна зробити більше. Простежмо три категорії людей, які описані в трьох відомих притчах. Ці уривки розкривають Боже серце й те, що Він чекає від нас.

«Наближались до Нього всі митники й грішники, щоб послухати Його. Фарисеї ж та книжники нарікали й казали: Приймає Він грішників та з ними їсть. А Він їм розповів оцю притчу, говорячи: Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і загубивши одну з них, не покине в пустині тих дев'ятидесяти й дев'яти, та й не піде шукати загинулої, аж поки не знайде її? А знайшовши, кладе на рамена свої та радіє. І, прийшовши додому, скликає він друзів і сусідів, та й каже до них: Радійте зо мною, бо знайшов я вівцю свою тую загублену» (Лк.15:1-6).

Найбільша радість на небі — від спасіння грішників. Якщо ми працюємо з Ним у цій справі, то виконуємо сокровенне бажання Божого серця. Бог потребує людей, які готові лишити комфорт, лишити 99 овець — і піти за одною. Богу потрібні проповідники.

«Або яка жінка, що має десять драхм, коли згубить драхму одну, не засвічує світла, і не мете хати, і не шукає уважно, аж поки не знайде? А знайшовши, кличе приятельок та сусідок та каже: Радійте зо мною, бо знайшла я загублену драхму!» (Лк.15:8,9).

Ця притча говорить про те, що у світлі Божого слова ми можемо навести порядок у своєму житті. І коли приводимо життя до ладу, то знаходимо загублені драхми — мова про неспасенних людей. Людям потрібні приклади. Багато хто роками спостерігає за християнами, перш ніж прийде до церкви. Я чув свідчення: «Ми бачили вашу сім’ю, стосунки. Нам цього не вистачало, і тому ми прийшли до церкви». І навпаки, коли, відвідуючи церкву, ми не наслідуємо Бога, це відштовхує людей. Тому Богу потрібні люди-приклади.

«І Він оповів: У чоловіка одного було два сини. І молодший із них сказав батькові: Дай мені, батьку, належну частину маєтку! І той поділив поміж ними маєток. А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, та й подавсь до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. А як він усе прожив, настав голод великий у тім краї, і він став бідувати. І пішов він тоді і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней. І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому. Тоді він спам'ятався й сказав: Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе... Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів... І, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його! І озвався до нього той син: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм... А батько рабам своїм каже: Принесіть негайно одежу найкращу, і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги. Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся! І почали веселитись вони» (Лк.15:11-24).

Третя притча говорить про те, що Богу потрібні справжні батьки — ті, які готові терпляче працювати з людьми. Тому що в процесі росту ми падаємо, встаємо, помиляємося… І потрібен той, хто буде піклуватися. У церкви приходять багато людей, але багато й полишають. Тому Богу потрібні люди з серцем пастиря. Боже серце — спасати людей!

За матеріалами YouTube-каналів церкви на Квітовій (м. Тернопіль) та Юрія Притики

Благовісник, 2,2021