Загублений час

Час — абстрактне, але дуже близьке нам поняття. У нас є минуле, теперішнє і майбутнє. І межа між ними — коротка мить. А машини часу, призначені для мандрівок у минуле чи майбутнє, — лише наша нездійсненна уява. Тому час можна прирівняти до стрімкої ріки, яка тече в одному напрямку, — не можливо ані зупинити її, ані вичерпати, ані повернути течію.

Ісак Ньютон, розвиваючи вчення Платона та інших античних філософів, сказав: «Час схожий на порожній контейнер, у який можна покласти події, але це контейнер, який існує незалежно від того, чи в нього щось покладено, чи не покладено». І саме безупинність та незворотність й визначає цінність часу.

«Якби можна було повернути час назад» або «Як шкода, що я змарнував час», — слова, які неодноразово ми промовляємо перед кимось чи самим собою. Та чому ми так часто жалкуємо за тими хвилинами нашого життя, яких нам не повернути? Український філософ Григорій Сковорода писав: «З усіх втрат втрата часу найтяжча».

Олександр Мельник — герой нашої оповіді — знає, як це серйозно — втратити дорогоцінний час. У 27 років йому не було чого доброго згадати про своє життя. Це тепер він щасливий, усміхнений та життєрадісний чоловік, батько п’яти дітей, служитель церкви. У нього є власний будинок і автомобіль. Але сімнадцять років тому про все це він міг тільки мріяти. Ще юнаком Олександр став заручником алкоголю, від якого не міг звільнитися, аж доки Господь не прийшов у його життя.

Народився Олександр 5 серпня 1970 року в селі Липини Луцького району Волинської області. Родина хлопчика неодноразово вболівала за життя голови сімейства, адже батько Олександра мав неабияку тягу до спиртного. Однак мама Сашка, відвідуючи зібрання місцевих християн, молилася за свою сім’ю і намагалася виховувати сина в Божій любові.

«Скільки я пам’ятаю свого батька, — розповідає Олександр, — він випивав. А мама покаялася, коли мені було 10 років. Відтоді вона почала відвідувати зібрання і брати мене з собою. Та невдовзі я зблизився з друзями, які курили, пробували спиртне. І разом із ними робив це. Закінчивши училище за спеціальністю муляра, я одразу пішов на роботу. Будував житлові будинки, 22 школу та інші споруди в місті. Потім працював у різних будівельних бригадах. Регулярно випивати став у 16 років — і з часом все більше втягувався».

Тоді юнак навіть і не замислювався над тим, що вживання алкоголю в такому ранньому віці зробить його рабом. Хлопець виростав, але подолати це рабство був безсилий. Він дедалі сильніше занурювався у болото алкоголізму. Друзі стали центром життя юнака. Без спиртних напоїв та алкоголю ні він, ні його товариші не уявляли своїх молодих років. І це негативно відображалося на його долі.

«Після повернення з армії в одну мить я спіймав себе на думці, що за півроку лише один день не випивав. Щодня були друзі, весела компанія і, звичайно, випивка. Я ніде довго не міг протриматися на роботі, тому що ті, хто випивають, то біди якоїсь нароблять, то на роботу не виходять, то не здатні добре працювати. І мене постійно звільняли, тому я часто міняв місця роботи».

Та раптом прийшло кохання — це почуття, якого не поясниш. Його треба пережити. Він — 24-річний хлопець. Вона — 19-річна дівчина. Закохавшись у Лілію, Олександр став майстерно приховувати свою залежність. Протягом року юнак був уважним до своєї коханої. Тому в 1994 році закохані вирішили поєднати свої долі. Як і кожна дівчина, Лілія мріяла про щасливе сімейне життя. Виходячи заміж, вона навіть і гадки не мала, на що перетвориться її дівоча мрія.

Ось що Олександр розповідає про той період: «Коли я зустрічався зі своєю майбутньою дружиною, то стримував себе — намагався приходити до неї тверезим. Але пізніше, уже після одруження, протримавшись певний час, знову став випивати. І згодом — сильно пити. Було таке, що по декілька днів не приходив додому. Ходив по хатах, де збиралися п’яниці, і там із ними й випивав, і ночував. Коли я приходив після цих своїх «походів», то було таке, що дружина спересердя й від безсилля била мене. Але я не відповідав їй тим же, просто сміявся у відповідь на всі її слова та вчинки. Вона часто кричала на мене, і я розумів, що вона права, але нічого не міг вдіяти, бо був рабом гріха. Я думав: «От завтра все зміниться. Я перестану пити, стану кращим. Я змінюся». Не раз у серці щиро розкаювався. Уже й, справді, хотілося того. Але я нічого не міг вдіяти з собою».

Лілія дедалі більше розчаровувалася в чоловікові. Пристрасть до алкоголю не давала Олександрові можливості отримувати постійного прибутку. Тому Лілія змушена була їздити в Москву на заробітки і не раз планувала, що, повернувшись додому, одразу ж подасть на розлучення, бо так далі жити було нестерпно. Але щось її стримувало.

Глибоко в серці Олександрові хотілося змін, однак він виявився безпомічним перед алкоголем, який день за днем руйнував стосунки в родині. І будь-які спроби боротьби із залежністю зазнавали краху.

«У такому борінні минуло три роки, — згадує Олександр із болем. — Одного разу жінка була в Москві, а мене залишила з маленьким сином удома. Але я не глядів сина, залишав його самого. І моя мама змушена була звільнитися з роботи, щоб доглядати малюка, бо я не дбав про нього. Вона постійно молилася за мене. Їй потрібно було 17 років невпинних молитов, аж поки я не прийшов до Бога. Сталося це так. Тоді я чотири дні безпробудно пив і не ночував удома. Зрештою, треба було йти додому, але я не хотів повертатися туди п’яним, тому зайшов до Буні (так називають одного чоловіка в нашому селі), щоб відіспатися».

Коли Олександр прокинувся, була глибока ніч. Чоловік у серці став картати себе за свої вчинки. Він не мав що доброго згадати про себе. У ту мить він усвідомив, що нічого, крім алкоголю, у цьому житті його не цікавило. «Я став згадувати своє життя. Мені було 27 років, а я не мав чого згадати. Практично все зводилося до випивки, сварки, бійки. І мені стало страшно. Раптом прийшла чітка ясна думка: «Хто дав тобі право так жити? У кімнаті, де ти живеш, не вивітрюється перегар, стомилася мати, дружина. Та й ти сам стомився». І я заплакав, відчуваючи себе неспроможним щось змінити. Я усвідомив, що став рабом гріха — і сам від нього не звільнюся».

Чоловік сповз з ліжка і, ставши біля нього на коліна, став молитися: «О Боже, поможи мені. Я так більше не можу!» І коли встав із колін, то відчув, що на душі стало легко-легко, немовби з неї спав якийсь тягар. Ця молитва була короткою, але це кричало серце, а не розум.

І Бог не міг не звернути уваги на молитву Олександра, тому що в Біблії Давид каже так: «...До мене поклич в день недолі, і Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене!» (Пс. 48:15). Господь почув чоловіка — і став змінювати його життя.

25 травня 1997 року Олександр прийшов на служіння. Він з нетерпінням чекав його закінчення, щоб привселюдно щиро покаятися у своїх гріхах та віддати Богові все своє життя. «Навіть якби всі друзі разом прийшли й відмовляли мене, — переконаний чоловік, — я б їх не послухав, бо це рішення прийшло в моє серце від Самого Бога. Саме Він вклав у моє серце неймовірне прагнення відмовитися від гріха, покинути все й розпочати нове життя. З покаянням у серце прийшла неймовірна радість, якої я до того ніколи не переживав. Я відчув, що Христос реальний, і Він змінює життя. Покаявшись перед Богом, я отримав повне звільнення від залежностей. До того я 15 років курив і близько 10 років регулярно вживав алкоголь. Я пробував колись кинути курити й пити, але мені вдавалося це лише на декілька тижнів. А потім усе поверталося. А в ту мить прийшла така свобода, ніби я ніколи й не пив, і не курив. Зникло саме бажання. Усе це стало для мене чужим. Я не думав що Бог може так зробити, але вмить я став іншою людиною всередині й реально відчув це».

Тепер Олександр упевнений, що Бог, як ніхто інший, турбується про щасливу долю кожної людини. Треба лише щиро звернутися до Нього, не розумом, а відкритим серцем.

Роман Лавренчук, Галина Фурман

"Благовісник", 1,2016