Свідчення

«Я вирішив не радитися зі спеціалістами, а радитися з Богом»

Перш за все я хочу, щоб моє свідчення було про Господа, Який дивним способом турбується про Своїх дітей і має план, певне передбачення для кожного з нас. Те велике, що Бог зробив у нашому житті, свідчить про те, що Господь вникає абсолютно в усі дрібниці нашого життя, турбується про нас і допомагає нам у Свій час.

Кінець 2013 року. Закінчується перший семестр у школі. Шестирічний синок Мирослав ходить у перший клас. Ніщо не передвіщає якихось проблем. І ось на останньому тижні вчитель кличе мене до школи: дитина жаліється, що в неї болить живіт. Оглянувши сина, я побачив, що якоїсь гострої проблеми немає, причин немає, щоб хвилюватися, але вирішив із дружиною день-другий поспостерігати за ним вдома. Вдома дитина абсолютно спокійно поводилася, гралася з іншими дітьми. Коли треба було йти до школи, то знову жалілася на біль у животику. Думав, можливо, це якісь психологічні моменти. Зателефонував до вчителя, попросив, щоб протягом тижня його зайвий раз не викликали відповідати і він міг спокійно йти до школи. Але в школі син знову жалівся на біль, і я вирішив його обстежити. Спочатку помітив зміни в аналізі крові. Дещо підвищена кількість лейкоцитів. Це, звичайно, насторожило мене. Я оглянув сина: клініка якогось легкого гастриту. Але вирішив через кілька днів повторити аналіз. Виявилося, що різко збільшилася кількість лейкоцитів, уже було 14 тисяч. Ще через кілька днів — 24 тисячі лейкоцитів. Це означало, що є серйозна проблема. Коли зателефонував до лаборантів, то вони сказали, що є підозра на бластні клітини. Тобто це був натяк на гострий лейкоз. Запі­дозривши таку проблему, я вирішив проконсультуватися із завідувачем відділення дитячої онкогематології. Здали аналізи в обласній дитячій лікарні, пройшли обстеження — і особливих симптомів не знайшли, крім того, що були зміни в крові. Коли повторили аналізи, до мене зателефонував завідувач відділення і сказав терміново прийти і госпіталізуватися. Це було 31 грудня 2013 року.

Звичайно, що діагноз нас насторожив, але ще потрібно було його уточнити. Як лікар, я усвідомлював всю серйозність проблеми. Мені відразу згадалися слова з Послання апостола Якова: «Чи хворіє хто з вас? Хай покличе пресвітерів Церкви, і над ним хай помоляться, намастивши його оливою в Господнє Ім’я, і молитва віри вздоровить недужого…» Тому я домовився із завідувачем відділення, що 31-го ми не будемо лягати в лікарню, а ляжемо 1 січня 2014 року, щоб уточнити діагноз. І подзвонив до наших братів-пресвітерів — Славіка Кайдика, Петра Мельника, Олександра Ковальчука. Вони прийшли, помолилися за сина, помазавши оливою, як йдеться про це в Слові Господньому, і ми вручили його в руки Божі. Не було якогось, скажімо, надмірного страху й паніки. Була настороженість, було певне напруження моральних і духовних сил, бо розуміли: усе в руках Господніх. І ми, зібравшись родиною, повністю довірилися Богу, знаючи, що Господь усе тримає під контролем.

Що мені ще надавало такої, скажімо, впевненості? Те, що я в своїй роботі лікаря, працюючи з людьми, постійно усвідомлюю, що лікувати тільки тіло, не лікуючи душі, це півділа. І завжди в трудних ситуаціях, у яких опиняються мої пацієнти, розмірковую з ними над Словом Божим, з якого черпаємо істини, які дають, скажімо так, підґрунтя для того, щоб рухатися вперед, рухатися в правильному напрямку… Ті роздуми привели мене до усвідомлення, що таке випробування, що таке спокуси й чому вони приходять в наше життя. Той же апостол Яків нам каже: «Майте, брати мої, повну радість, коли впадаєте в усілякі випробовування», — тому що це сприяє нашому духовному зросту, зміцненню віри. Але де взяти ту радість, про яку сказав апостол Яків? Я про це не раз розмірковував. Коли тобі болить, коли тобі важко, то здається, що Господь міг не допустити цього всього у твоє життя, але чомусь допускає. Коли переживання й труднощі тривають довго, ти просиш, молиш Бога про допомогу, та чомусь Бог ніби бариться і не вирішує твоєї проблеми. Де в цей час взяти радість? Я над цим не переставав розмірковувати і з такими розмірковуваннями повіз сина в лікарню.

Це була історія №1 2014 року. Лікар спеціально ради нас вийшов на роботу, взяв стернальну пункцію, відправив кістковий мозок на аналіз у Київ, і вдень ми вже мали уточнений діагноз — гострий лейкоз. Висока ступінь ризику для життя — і тому ми мусили розпочати лікування. Змирилися з волею Божою: що Господь для нас приготував, ми маємо це перейти.

Я постійно відчував руку Божу, якийсь мир, спокій, який приходив під дією Духа Святого. Дуже велике значення мала підтримка сім’ї і родини. Дружина не панікувала, ходила до сина, доглядала, годувала. Ми біля нашої дитини постійно розмірковували над Словом Божим. Дуже велике значення має те, що ми люди віруючі, ми члени церкви, не просто номінальної церкви, а живої церкви. І ця церква відгукнулася на нашу проблему. Постійно звершувалися молитви. Чудним способом Господь побудив молитися серця людей багатьох церков нашої Волині, закордону, зокрема Америки. Багато людей телефонували і казали нам, що моляться за нас. Ця підтримка була дуже важливою, відчувалося, що ми не одні, що ми дійсно члени одного тіла Христового. Більше того, понад те, що ми могли хотіти, могли просити, Господь торкався сердець людей — і люди про нас турбувалися. Це милість Господня. «Усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил, що в Нього нема переміни чи тіні відміни». Люди, слухняні волі Божій, це добро передавали нам — і ми вдячні Господу за цих людей.

Під час лікування сина довелося багато пережити: і фізичний біль, і душевні, моральні страждання, коли бачиш, як мучиться найдорожче в твоєму житті — твоя дитина. Були досить такі психологічно трудні моменти. Але Дух Святий і Слово Боже нас надихали і зводили наші очі до Господа. І ми впевнено торували той шлях, який Господь для нас приготував. У мене було таке передчуття, що Господь веде нас цим шляхом, щоб засвідчити Свою славу.

Хіміотерапія, яка має знищувати ракові клітини, пригнічує і нормальні клітини крові. І тому імунітет знижується буквально до нуля, кількість лейкоцитів падає до одинички, до нуля, а потім, коли їх трохи збільшується, знов проводять хіміотерапію. Хіміотерапія супроводжується ускладненнями. Я перед лікарями поставив питання, чи достатньо в них можливостей для лікування гострого лейкозу. Лікар каже: програму розробили німецькі фахівці, Міністерство охорони здоров’я України затвердило, і за цими протоколами лікують у нас, у Львові чи у Києві — скрізь однакова схема лікування. Потрібно протягом двох років проводити хіміотерапію, а потім спостерігати п’ять років. Якщо все нормально — то знімається діагноз.

Ми переживали передбачувані ускладнення хіміотерапії. Те, що випадає волосся, — це найлегше ускладнення. У сина з’явився системний кандидоз, в роті утворилися маленькі виразки, дитина ні їсти, ні говорити не могла. Нам важко зрозуміти, що він хоче, а він через це сердиться, плаче. З’явилися поліневропатії, біль у суглобах, біль у м’язах, не може ходити, повністю ослаблена дитина. Потім — дизуричні розлади, тобто розлади сечовипускання, біль внизу живота, безсонні ночі. Прокидається дитина — молимося, на деякий час засинає, знову прокидається — молимося. Так з Божою допомогою проходили дні за днями. Півтора місяця лікування дали деякі зміни щодо картини крові, тобто вона стабілізувалася. На жаль, 15 лютого, на Стрітення, виникло дуже грізне ускладнення — тромбоз судин головного мозку. І в такому стані, без свідомості дитину терміново переводять у відділення реанімації, роблять комп’ютерну томографію. Гемороргічний інсульт ніби не підтвердився, стали розцінювати його як ішемічний. Потім провели МРТ, і лікар-нейрохірург каже: «У вас дуже невтішна картина. Є точкові зміни фактично по всьому мозку, ніби прогресує лейкоз». Лікар-гематолог не згодився, оскільки вже була стабілізація картини і ми на самих ранніх стадіях виявили цю проблему, що теж милість і чудо Боже. Він порадив їхати до Києва проконсультуватися в головного гематолога. Коли ми зателефонували до Києва, нам кажуть: «Не варто сюди їхати, оскільки активізувалися революційні події в Києві, поставили блокпости. Ви просто до нас не доберетеся».

Син був у дуже тяжкому стані. Ніяк не реагував на розмову, не впізнавав ні мене, ні свою маму, нікого іншого. Міг відреагувати на питання, чи хоче пити або їсти, кивнувши головою і ковтнувши ковток чи з’ївши ложечку якоїсь їжі. Але і тут Господь давав мені впевненість, що на все Його воля. Розмовляв із завідувачем реанімаційного відділення, із спеціалістами, які консультували нас. Казали, що життєві функції дитини збережені, а емоцій нема, вербального зв’язку абсолютно ніякого. Проминуло сім днів реанімації, розмірковування над тим, що ж робити далі. Ми ніби зупинилися в тупику. В цей час було найбільше пошуку Бога, бо розумів, що все, що я міг зробити, все, що могли зробити спеціалісти, — зроблено. Але Господь давав тверду надію, що все в Нього під контролем. І от якраз в час найбільших труднощів я зміг усвідомити глибше, що мав на увазі апостол Яків, коли казав: «Майте, брати мої, повну радість, коли впадаєте в усілякі випробовування…» Тоді, коли ти абсолютно безсилий, тоді, коли абсолютно не можливо ні на що обпертися, ти покладаєш повну надію на Бога і згоджуєшся з Його волею: «Господи, якщо Твоя воля на перехід, нехай так буде, але якщо на оздоровлення, нехай це буде для Твоєї слави і для пізнання волі Твоєї нашим Мирославом». І в момент цієї повної довіри, коли в очах сльози, коли все єство напружене, — у дусі ти відчуваєш мир, спокій і радість. Оце те блаженство, та радість, про яку казав апостол Яків, тому що вона нас максимально зближає з Богом. Тоді повністю розумієш свою залежність від Бога, а Бог вселяє віру в серце, і з цією вірою можеш іти вперед.

Постало питання: що ж робити далі? Прошу лікаря-гематолога перевести сина з реанімації назад у відділення гематології, бо вирішив, що далі якесь медикаментозне лікування проводити неможливо. Коли ми виписувались із реанімації, Бог дав мені впевненість, щоб я сказав такі слова завідувачу: «Пройде короткий час — і ми зможемо вас приємно здивувати». Звичайно, він співчутливо мені кивнув — і ми попрощалися. Коли ж перейшли знов у відділення гематології, переді мною постало питання: «Що ж робити?» Завідувач каже: «Треба далі проводити лікування згідно з протоколами». Усвідомлюю, що цього не можна робити. І тому вирішив покласти все своє уповання не на спеціалістів та лікування, а тільки на Бога. І в мене зародилося бажання все-таки виписати сина з лікарні й повністю покластися на Бога. Звичайно, я перший, як батько, беру відповідальність на себе за життя і здоров’я дитини. По-друге, на мені лежить відповідальність за прийняте рішення як на лікареві, щоб потім мене ніхто не звинувачував, що нашкодив своїй дитині. Я вирішив не радитися із спеціалістами, а радитися із Богом. Якраз проводилася регіо­нальна бесіда служителів у Церкві Святої Трійці, і наші пресвітери порекомендували, щоб я приїхав на молитву. Ми помолилися, хоча я не отримав прямих вказівок від Бога, але в серці мав тверде запевнення від Господа, що все під Його контролем і всю свою надію потрібно покласти на Нього. Повернувшись у лікарню, я зателефонував до завідувача і сказав: «Я прийняв рішення виписати сина з лікарні». Він каже: «Це твоє право, але треба, щоб ти обґрунтував це в історії». Я написав, що вдячний медперсоналу, що вони докладали всі зусилля, щоб нам допомогти, але в зв’язку із сумнівним результатом лікування виписуємося з метою пошуку альтернативних шляхів вирішення проблеми. І на тому попрощалися із медперсоналом, подякували і поїхали додому.

Синок був у вкрай важкому стані. Не впізнавав мене, нікого іншого, не розмовляв, ніяких емоцій на лиці не проявляв. Єдине, що лишилося, — це навик ранкової зарядки, міг на моє прохання зробити певні рухи ногами. Не мав сил сидіти, і щоб нагодувати його, я мусив сідати за його спиною, тримати йому голову, тримати тулуб, а Оксана давала їсти. Спочатку давали потрошки, якісь там ложечки їжі, а потім за кілька днів взявся в нього апетит. Він став просити їсти. І такими великими порціями їв, разів вісім, навіть вночі прокидався. І ми давали. Звичайно, перш за все постили, молилися, і в церкві народ молився, і брати приходили молитися за нього. Ми прийняли це як з руки Божої. Був такий мир і спокій у серці, що ми не переживали, що дитина може залишитися калікою на все життя. Через деякий час синок став сидіти. А потім — цікавитися потрошки іграшками, бо його раніше нічого не цікавило. А далі став згадувати. На одній машинці написано англійськими буквами «Police», а він читає українськими: «Ро…», а «l» не знає, як прочитати. Потім потихеньку став підніматися. Як цінувалася буквально кожна маленька зміна в його житті! Усе те, що було звичним, — один погляд, одна посмішка, одне слово, один рух. Кожен день з’являлося щось нове. І протягом місяця дитина повністю відновилася. Ми 22 лютого виписалися, а вже в кінці березня синок ходив на вулиці з нашою донечкою.

Протягом року, що минув ми періодично робили аналіз крові, і можемо впевнено сказати, що дитина повністю здорова щодо лейкозу. Ми дуже вдячні Богові. Мирославчик зростає в Божій благодаті. Ходить в школу, засвоює повністю програму, їздить на велосипеді, лазить по деревах, грається на рівні зі всіма дітьми. Це милість Божа.

Коли водив старшого сина на обстеження в дитячу лікарню, то скористався нагодою і взяв із собою Мирослава та відвідав завідувача відділу реанімації. Якраз тоді в нього був ювілей — 50 років. Привітав його, а він питає: «А як там ваш син?» — Кажу: «Ось мій син» — і Мирослав підбігає до мене. А він: «Ви з ним їздили до Києва, проводили якесь лікування?» — Кажу: «Ні, у якому стані від вас виписалися і перевелися у відділення, у такому відразу виписалися додому. Піст, молитва, духовна і фізична реабілітація, психологічна реабілітація в сім’ї — і ось протягом місяця з милості Божої маємо такий результат — дитина повністю відновилася. Пам’ятаєте, коли ми виписувалися, я вам обіцяв, що ми через короткий час вас приємно здивуємо». Він розчулено поглянув: «Так, нам би побільше таких здивувань». Це стало хорошим свідченням і для медперсоналу, і для завідувача відділення онкогематології. На День медика я подзвонив до нього, привітав його. То він сказав: «Я радий, дай Бог, щоб і надалі так було. Мені найбільша радість і подарунок на День медика — це чути цю добру новину про твою дитину».

Дехто каже, що, може, нам не треба було проходити тієї хіміотерапії, бо від неї стільки вийшло шкоди. Я думаю, що весь той шлях ми повинні були пройти, абсолютно все. І нічого не було зайвого, а все було з волі Божої.

Я не раз розмірковував: як же людина повинна чинити в трудних ситуаціях? На скільки повинна довіритися Богу, а на скільки повинна докладати зусилля сама. І от щодо хвороб мені дуже сподобався 38 розділ Книги Сирахової з таким собі алгоритмом, який я взяв і для себе: «Сину мій, у хворобі не будь недбалим». Справді, ми не повинні бути недбайливими і байдужими. Якщо з’являється проблема в нашому житті, потрібно насторожитися. Далі Сирах каже, що ми повинні переглянути своє життя, і якщо в ньому є якісь гріхи, то поправити його. Потім — молитися до Бога, тому що джерело всякого добра — наш Господь. Далі така фраза: «Принеси пам’ятну жертву ніби умираючий». І я думав, як це розуміти й застосувати в наш час. І я прийшов до висновку, що це означає, що не нам вирішувати, що буде: чи зцілення, чи перехід, — будьмо готові предстати перед Богом. Тож нам потрібно всім своїм єством підготуватися і віддати себе в руки Господні. А далі написано: «І дай місце лікареві». Тобто після всього цього ти роби все, що можеш. Тому я йшов саме таким шляхом. Коли сталася проблема, мені відразу згадалися Книга Йова, Послання апостола Якова з настановами, як ми повинні чинити. І це теж не моя заслуга. Господь навчав мене до цього часу, і Він дав мені пригадати саме ці місця, щоб правильно діяти, щоб я віддав себе в руки Господні й робив саме те, що повинен робити, щоб надію покладав на Бога, щоб знав, що в Бога є безмежні можливості вирішення проблем. Яким способом Він має це зробити — це Його суверенна воля. А нам важливо підкоритися Його волі. Я впевнений, що дуже потрібна саме оця довіра Богові на основі Слова Божого. Бо ж наша віра — це не якась безпідставна віра в те, у що ми захотіли, а повна довіра Слову Божому. А воно живе та діяльне — і виконалося в нашому житті.

І тому весь цей шлях — це наше наближення до Бога, це наше навчання, наше духовне вдосконалення, зміцнення, утвердження. Саме так ми сприймаємо пережиті труднощі. Можливо, інші люди, спостерігаючи за нашою ситуацією, якісь інші висновки зроблять. Але вона може бути підбадьоренням тим, хто переходить трудні життєві часи і, можливо, не бачить вирішення своєї проблеми. Тож дуже важливо всю свою надію покладати на Бога і вірити, що Божа воля досконала. Єремія каже: «Тільки я знаю наміри, які маю щодо вас, наміри на добро, а не на зло…» А в Новому Заповіті написано: «Тим, хто любить Бога, усе сприяє на добро». Тобто, спираючись на ці місця Слова Божого, ми можемо з твердою впевненістю довіритися Богу, що Він проведе через будь-які обставини життя, навіть через долину смерті, і допоможе в потрібний час. І дуже добре, коли ми стоїмо саме на позиції Слова Божого. Бо в іншому випадку, коли ми згодимося з думкою, яку часто диявол посилає, і станемо нарікати: «А де ж той Бог? Навіщо Він допустив це? За що карає?» — і так далі й далі, то будемо неправдомовцями стосовно Бога і не досягнемо позитивного результату. Тоді важка ситуація може стати спокусою на падіння. А коли ми твердо уповаємо на Бога — то наше випробування зміцнює нас у вірі й наближає до Бога.

Олександр ТРЕТЯК, лікар-терапевт, м. Луцьк

"Благовісник", 1,2015