Свідчення

Свідчення. Поліна СЕМЧИШИН: "Я народила сина у в'язниці"

Я народилася в 1947 р. на Тернопільщині в християнській родині. Сім'я у нас була велика, тому батько тяжко працював, щоб прогодувати дітей. Я вчилася в школі, потім закінчила училище. Була щирою християнкою з дитинства, через що потерпала від безбожної влади комуністів, але справжні труднощі в моєму житті очікували попереду. З училища мене направили на роботу в Хмельницьку область. Там була гарна фабрика, і я хотіла влаштуватися туди працювати. Але мала труднощі з тим, бо була віруюча.

екілька разів ходила до директора проситися на роботу. Він вимагав усілякі довідки, я їх приносила, нарешті він сказав мені принести направлення з райкому комсомолу. Я не була комсомолкою, але пішла просити таку довідку. Коли в райкомі довідалися, що я Бучинська (це моє дівоче прізвище), то одразу зрозуміли, хто я така – наше прізвище у них було на замітці. Вони почали насміхатися з мене, як я (не комсомолка!) наважилася просити таке направлення? Почали задавати мені каверзні запитання про Бога. Я ж рішуче відповіла, що не прийшла дискутувати, а по направлення: «Дасте ви мені його, чи ні?» На диво, вони пообіцяли дати, сказавши, щоб я прийшла за ним після обіду. Коли ж я прийшла, і секретар дав ту довідку, я сказала, що вже, мабуть, вона мені не потрібна, бо він потелефонує на фабрику, щоб мене не приймали. Але він запевнив мене, що я буду там працювати. Так і було. Потім я зрозуміла, що надумав секретар.

Через декілька місяців взимку померла одна віруюча бабуся. Нас було мало віруючих, я переживала: хто ж буде проводити той похорон? Але саме тоді була у нас зустріч християнської молоді з Чернівців, Львова і Тернополя. І вони всі були на тому похороні, було благословенне служіння, молодь співала пісні. Була велика процесія на кладовище, до якої долучилося багато місцевих жителів, які дивувалися, бо ніколи ще не бачили такого великого похорону, подібного до параду. Це був 1968 р. Наступного дня до мене на початку роботи підходили працівники і розпитували про похорон. Деякі навіть хотіли, щоб і в їхніх батьків (якщо раптом вони помруть) були такі ж похорони. Начальниця мене насварила, що, мовляв, я зірвала роботу. Хмари згущалися.

Саме тоді була надрукована стаття в газеті за підписом секретаря комсомолу, що він мав зустріч з худенькою дівчиною, яка на вигляд була блідою і наляканою. Він зрозумів, що має справу з затурканою релігійною фанатичкою. Він явив їй милість: направив на фабрику для перевиховання -- і тепер вона в активних передових працівницях. Виявилося, що то була мова про мене.

Ту статтю прочитав і директор фабрики. Він викликав мене в кабінет і зауважив, як так могло статися, що він прийняв «сектантку» на роботу? Я ж відповіла, що й над ним є Бог, який так розм'якшив його серце, що мене прийняли. Він роздратовано зауважив: як так Бог може йому вказувати? Мовляв, він сам приймає рішення: кого прийняти, а кого – ні. Потім, коли мене судили, він виступав свідком і говорив, що я нібито стверджувала, що то Бог його змусив прийняти мене на роботу.

У 1971 р. я вийшла заміж. Чоловік поїхав у Прибалтику, щоб заробити лісу на будівництво нашої хати. А диявол не хотів залишити нас у спокої і через своїх безбожних слуг снував навколо нас свою підступну павутину. Коли у мене народилася донька, то мені в пологовому будинку її чомусь не хотіли давати до грудей, хоч я мала молоко. З труднощами мене виписали додому і навіть вдома лікар переконував, щоб я не годувала дитину грудним молоком, а перевела на штучне годування. Мені дали багато різних пігулок. Я не приймала їх і годувала дитину грудним молоком. Тоді одного дня лікарі принесли якусь таблетку і запевняли розтовкти і дати дитині з молоком. Щось стримало мене від того, я ще сходила до сусідки-медсестри за порадою, вона також мала сумнів і порадила викинути ту таблетку. Я викинула надвір, де були кури. Через деякий час мама повідомила, що одна курка якось дивно перекинулася догори лапами і здохла. Надвечір знову прийшли лікарі, побачили мою доньку живою і сказали, що я напевно не давала вітаміни дитині. Я ж сказала, що ті «вітаміни» з'їла курка і вже перекинулася. «Ви хотіли, щоб це сталося з моєю донькою?» Вони пішли дуже озлобленими. Очевидно, що влада хотіла, щоб моя донька померла і тоді атеїсти змогли б відкрито звинуватити мене, що я принесла свою доньку в жертву.

Наступного ранку приїхала до нас додому міліція з облавою. А в нас удома постійно проходило зібрання християн. Всіх присутніх переписали. Батька тоді саме не було вдома, коли ж він приїхав, то сказав, що влада нас так тепер не залишить. Ми на деякий час припинили проводити у нас зібрання, за той час зробили ремонт у хаті. Ще не висохла фарбована підлога, як знову нагрянула міліція, яка зробила варварський обшук у хаті. Скрізь все поперекидали, спицями попробивали штукатурку, порозривали подушки – шукали антирадянську пропаганду. Забрали навіть старі шкільні підручники, словники іноземної мови, мовляв, там розберуться, що то за література. Хоч вони нічого не знайшли, але батька тоді арештували. Через місяць арештували ще декількох віруючих. Мене ж викликали на допити, вимагаючи, щоб я свідчила проти батька. Коли ж я відмовилася, стали погрожувати й мені арештом. Я тоді навіть не думала, що мене з малою дитиною зможуть арештувати. На всяк випадок на деякий час виїхала до своєї сестри, сподіваючись, що мене залишать у спокої. Та коли приїхала назад, мені дали санкцію на невиїзд. А потім віддали діло до суду, який тривав над нами цілий місяць. Влада вороже налаштувала проти нас жителів міста, які спочатку дивилися на нас, як на якихось нелюдів. Про нас поширювали усілякі безглузді чутки, наприклад, що я хотіла принести свою доньку в жертву, ще інший брат нібито тримав сина в підвалі, і йому щурі відгризли п'яти.

Суд відбувся в клубі залізничників. Народ так тиснувся всередину, що одній жінці (вона мені потім розповіла) зламали два ребра. Проходили дні, і суд не приводив ніяких суттєвих доказів нашої вини. Люди то бачили і дивувалися: за що ж нас судять? Що далі, то все менше ставало присутніх у залі суду. Але компетентні люди говорили, що хоч нашої вини нема, все одно влада мусить нас засудити, бо вона ніколи не визнає своїх помилок. Так і було. Усім підсудним дали терміни ув'язнення: моєму батькові – 4 роки, а мені – два. Мені на деякий час дали відстрочку вироку. Коли ж мене знову арештували, я була вагітною. Тюремний лікар і медсестри хотіли мене залишити на кілька тижнів на місці (доки народжу дитину), а начальник спецчастини на прізвище Книш (який був малий на зріст) хотів одразу відправити на етап. Він кричав на мене і з погордою заявляв: «Хто такий Бог? Це я для тебе – бог, і можу зробити так, що тобі ще новий термін додадуть!» У мене зовсім не було страху, я тоді спокійно відповіла йому: «Якби ви могли щось зробити, то, насамперед, додали собі зросту! А я буду нести тут те, що мій Бог мені допустив нести!»

Потім жінка, що за мною наглядала, настрахано мені говорила: як я могла так відповідати Книшу, його навіть начальник тюрми боїться. Мене все ж таки підготували для термінової відправки на етап по вказівці Книша. Але так сталося, що його раптово схопив апендицит, йому негайно зробили операцію, а потім у нього стався якийсь внутрішній крововилив, він упав у туалеті і помер. Я не знала про те і дивувалася, чому ж мене так і не відправили на етап. Нарешті я народила дитину. При народженні син був обмотаний пуповиною, аж посинів. Але лікарі старанно зробили свою справу, і все закінчилося добре. До мене гарно ставилися, забезпечили всім необхідним для новонародженої дитини. Я потім дізналася від одного з наглядачів, що начальство перестрашилося, що мовби я прокляла Книша – і з ним таке сталося. Тому всі намагалися до мене добре ставитися через панічний страх смерті. Мені навіть дали два місяці декретної відпустки, протягом якої я була в слідчому ізоляторі, де мала більш-менш нормальні умови. Закінчився мій «декрет», я подякувала за добру «квартиру» і мене нарешті відправили на етап разом із сином – спочатку до Івано-Франківська, потім в Одесу. Саме тоді в Одесі був великий мороз, що для тієї місцевості було рідкістю. Я була з малою дитиною – і не знали, в яку тюрму мене влаштувати. Нарешті відправили в якусь військову частину, доводилося не раз перепеленяти сина прямо на морозі. Але Бог зберіг його, і він не захворів і до цього часу здоровий. Мене посадили у «воронок» між чоловіків-злодіїв, які дуже добре до мене поставилися, дізнавшись, що я сиджу за віру в Бога. Потім нас посадили у потяг, ці ж в'язні-чоловіки підгодовували мене, навіть апельсини якимсь чином мені по дорозі знайшли. Я побачила разючий контраст між злодіями і «найгуманнішою владою у світі»!

Нарешті я потрапила до Чернігова. Наш табір був переповнений, десь три тисячі в'язнів, адміністрації необхідно було терміново зменшити кількість в'язнів. Ще не закінчився мій термін, як оголосили амністію. Начальниця добре до мене ставилася і повідомила, що мене в першу чергу відпустить, бо в мене двоє малолітніх дітей, тільки оформить потрібні документи. Але потім прибігла в сльозах, повідомивши, що моя стаття не підлягає під амністію. Навпроти моєї статті було зазначено: «особо опасные государственные преступники».

Тоді були звільнені навіть вбивці, які мали 15-річний термін ув'язнення, а мене залишили у в'язниці. Начальниця припала до мене в сльозах і дивувалася, чому ж я не плачу, як вона. Я ж заспокоювала її, сказавши, що так само було колись: Вараву-злодія відпустили, а Ісуса-праведника віддали на розп'яття. Подібно до цього мають страждати і послідовники Ісуса Христа...

Мене перевели до Одеси, де я добувала свій термін ув'язнення. Звільнилася взимку, в кінці року. Приїхала додому, до сім'ї, роботи ніде не могла знайти, але Господь так допоміг, що я нарешті влаштувалася прибиральницею і більш-менш спокійно пропрацювала 15 років. Потім ще працювала сторожем. За ці роки багато моєї рідні (а чоловікова родина вже вся) емігрували до США. Так само і ми в 1998 р. виїхали за океан, по статусу біженців.

Ми тут добре живемо, забезпечені всім необхідним. У мене шестеро дітей (дві дочки і чотири сини), і тепер ми з чоловіком вже чекаємо на сорокового онука. Всі діти – віруючі, хрещені Духом Святим. Онуки так само відвідують церкву. За все я дякую моєму Богові, лише Він допоміг мені в усьому. Як важливо ніколи не йти проти своєї совісті і служити Богу завжди, які б труднощі не траплялися на нашому життєвому шляху!

"Благовісник", 2,2014