Свідчення

«Щоб зрозуміти й полюбити Христа»

Як швидко плине час… Хоч відтоді минуло 25 років, а я пам'ятаю все, ніби це було учора. 1987 рік. Літо. Я, студентка Кишинівського держуніверситету, приїхала на канікули до батьків, та несподівано захворіла. Довелося звернутися до лікаря і щоденно їздити на процедури в місто. Одного разу, не заставши лікаря, який лікував мене, я вирушила блукати по місту. Попереду, постукуючи паличкою, йшов сліпий чоловік. Раптом він зупинився, ймовірно, намагаючись зорієнтуватися.

— Вам допомогти? — з готовністю звернулася я.

— Будь ласка, — зрадів дідусь і довірливо подав мені руку.

— Я в храм з села приїхав. У нас в селі церкви немає, а сьогодні велике християнське свято — Преображення. Ви допоможете мені перейти цю дорогу, тут завжди дуже багато транспорту. Але далі я дорогу знаю, я ж щотижня приїжджаю в місто. Зазвичай у суботу, іноді і в неділю.

Я дивилася на цього чоловіка: літній, високий, худий, незрячий — та він виглядав цілеспрямованим. Його обличчя ніби сяяло зсередини. Дуже худий, мабуть, не завжди ситий, але який світлий і впевнений у собі. Подумалося тоді: от ми, зрячі, силу маємо, нарікаємо й ниємо, всім невдоволені…

Я провела його. А потім довго стояла й дивилася йому вслід. Хотілося згадати, коли останній раз була в церкві. Давно. Дуже давно. Коли маленькою була. Бабуся водила на великі свята. Я навіть не запитала, у яку церкву пішов цей сліпий чоловік. Та це тепер і не головне. Благодатною тоді була та зустріч зі сліпим чоловіком. Ні, все-таки зі зрячим. Це я була сліпа, тільки зрозуміла це набагато пізніше. Ця зустріч змусила тоді мене, 19-ти річну дівчину, вперше в житті замислитися: «А чи є Бог? Хто Він? Чи має місце Бог в моєму житті?»

Моє дитинство та юність проминули в сім'ї простих працелюбних людей. Наше життя майже не відрізнялося від життя інших людей. Жили як усі. У школі нас виховували атеїстами. Про Бога я знала як про щось абстрактне, як про вищий розум. У дитинстві батьки нас хрестили, і я думала, що цього достатньо. Я нічого не знала про покаяння, про Святого Духа. Бабуся навчила нас молитися перед сном, і я знала напам'ять «Отче наш…» Але про те, що молитва — це розмова з Богом, я навіть уявлення не мала. Батьки намагалися прилучити нас до знань, ми багато читали. Вони хотіли, щоб ми отримали вищу освіту. Потім я вступила в університет. Правда, і в школі, і в університеті я не любила займатися суспільною діяльністю. Знання, прочитані книги — це був мій світ, де мені було цікаво, де я хотіла перебувати завжди. Тому в університеті через відмову вступити в Комуністичну партію мені не дали Ленінської стипендії.

Та на четвертому курсі я захворіла. І захворіла важко. Це було влітку 1987 року. А в червні 1988 року моє життя розділилося на «до» і «після». Біда, яка прийшла до мене, зруйнувала всі мої плани, в одну мить відкинувши всі мої мрії, які були до цього, за гнітючу лінію нездійсненності. Не ходити. Не ходити ніколи. Ці слова закарбувалися в моїй пам'яті на все життя. Незмінними залишилися лише підтримка рідних мені людей.

В Кишинівському НДІ онкології та радіології мені поставили страшний діагноз: «пухлина попереково-крижового відділу хребта з переходом на кістки тазу». Я разом з мамою перебувала у відділенні опорно-рухового апарату. Мене возили на опромінення, потім я отримала курс хіміотерапії. В наступні роки я лежала і в інших клініках колишнього Радянського Союзу. Але саме ці 5 місяців перевернули моє життя, і воно вже не стане таким, яким було до цього. Те, що я побачила тоді, не тільки запало мені в душу й шокувало. Це те, про що я дотепер мовчала, не знаходячи в собі сили знову, хай навіть подумки, пережити ці події. Це світ, де живуть люди, хворі раком, не говорячи вже про дітей, світ, повний горя і страху, а ще — віри й надії. Коли я пишу про це, то знову здригаюся, у мене з'являються сльози, і я волаю: «Чому? Чому діти?» Бо коли бачиш п'ятирічного хлопчика без ноги, без волосся (через опромінення та хіміотерапію), хочеться вити. Хочеться вибити в неба відповідь... І сама собі відповідаю: щоб зрозуміти й полюбити Христа. Тільки через те, що ми відійшли від Бога, з'явилися на землі страждання. Напевно, тільки той, хто сам страждає, може зрозуміти Христову жертву. А може, це знак особливої любові Христа до людини, коли Він бере її з Собою на Свою Голгофу.

У 1990 році мені подарували Священне Писання. Спочатку я поставила собі мету прочитати всю Біблію від початку і до кінця. Я її досягла. Потім ще раз. Благо, часу в мене було багато. Але я її читала як підручник з історії, намагаючись запам'ятати імена, назви, події. Та вона знову не торкнулася мого серця, і я не розуміла, чому. Іти в церкву не могла, хоча мама вже відвідувала євангельську церкву «Голгофа». Потім мені порадили вивчати Новий Заповіт. У той час до нас в гості стали приходити брати й сестри з церкви, вони й порадили мені перед читанням Біблії завжди молитися, щоб Бог дарував мудрість зрозуміти прочитане. Дуже нелегко далася перша справжня молитва, та бажання зрозуміти Слово Боже було сильнішим. Потім з часом багато що почало відкриватися, незрозуміле ставало яснішим. Так я налагодила активне молитовне життя, яке веду й дотепер. І чим більше я заглиблювалася в те, про що говорилося, тим цікавішим це мені видавалося. Коли Господь торкнувся мого серця, я зі сльозами на очах і в молитві покаяння прийняла Ісуса Христа.

Радість та почуття, які я переживала, не передати. Господь привів мене складним шляхом, через мою хворобу. У 2004 році разом з мамою я прийняла водне хрещення, як учить Біблія.

…31 липня 2004 рік. Ранок. Природа тільки прокидається. Цей недільний день починається не так, як раніше. Біля озера збираються люди. У їхніх серцях особлива радість. Цей день назавжди залишиться в нашій пам'яті, не тільки для мене й моєї мами, але й для інших 18 людей, які прийняли в той день водне хрещення, тим самим уклавши заповіт з Господом Ісусом Христом. І я знову задумуюся про своє призначення — прагну до нового розуму, до нового характеру, схожого на Христовий. Я не перестаю радіти новому усвідомленню. Я зрозуміла, що християнство — єдиний шлях до Спасителя, а Біблія наповнена зціляючою силою і якимсь чином дає надію кожній людині. І з того часу я ні разу не пошкодувала, що відгукнулася на заклик Христа. Відтоді Він завжди був моїм захисником. Відтоді я маю друга надійного та джерело сил.

Ось уже понад 24 роки я прикована до ліжка. Не сиджу, не встаю, не ходжу, а тільки лежу. І то тільки на спині. Ледь-ледь мама повертає мене, коли змінює постіль. Та це не заважає мені думати та розмірковувати. Переважну частину часу проводжу за читанням християнської літератури. Пишу потрохи, хоча лежачи писати дуже важко, але Бог милостивий до мене. Те, про що пишу, народжується з моїх роздумів і спостережень за тим, що відбувається довкола.

Під час водного хрещення

Постійно вивчаю Священне Писання. У цій книзі Божій Господь дав відповіді на всі мої питання. Цитуючи апостола Павла, я пишу: «Кожна людина повинна робити те, що велить їй серце». Бували часи, коли через сильний біль у хребті та ногах мені не хотілося жити. Однак і в такі миті, коли здавалося, що ось-ось збожеволію, наставав переломний момент — і на зміну безпросвітній безвиході приходили на розум богонатхенні слова пророка Ісаї, що давали надію: «І не завжди буде морок так, де він тепер загус». І я знала з Біблії, що на зміну Голгофським стражданням рано чи пізно прийде світлий ранок воскресіння. А інакше й бути не може. Які б суворі не були морози, і як би не лютував вітер, все-таки прийде час — і зацвіте в моїй душі мир і спокій. Увесь цей час, під тінню крил Всевишнього, я йшла долиною Плачу, тому що всупереч суворості та жорстокості цього життя в моєму серці живе Бог — живий Бог, Який ніколи не залишить і не покине мене в цьому житті. Бог, який не залишить свого дитяти, Який у найскладнішу мить закриє Собою і візьме весь удар на Себе. І за таким Богом навіть така слабка і немічна людина, як я, зможе сховатися від ненависті всіх сил темряви й стати переможцем.

Дорогий друже! Можливо, з якоїсь причини ти зараз у відчаї, можливо, глибока печаль терзає твою душу. Може, зовсім недавно тобі поставили страшний діагноз, тебе спіткала важка хвороба. Можливо, фінансові проблеми чи сімейні труднощі. Твій тягар може бути настільки важким, що стає нестерпно його нести. Ісус знає про це. Повір мені. Він каже: «Я тебе розумію. Я зможу зміцнити тебе. Ти тільки тримайся!» Через які б життєві обставини ти зараз не проходив, для тебе є надія — Ісус Христос. Якщо ти, читаючи мою сповідь, моє свідчення, побачив схожі проблеми у своєму житті й не знаєш, як жити далі, благаю тебе: не відкладай покаяння на завтра! Схилися на коліна перед Господом Ісусом і покайся, щоб Христос став твоїм Спасителем!

Ірина Гергішан,
Одеська обл.

"Благовісник", 4,2013