Свідчення

«Тут мій дім!»

Ольга Саражинська у «Відвазі» вже півтора року. Це її пензлю належать картини на стінах притулку, також вона прикрашає кімнати композиціями з квітів. «Увесь дар, вкладений у мене Богом, сюди віддаю, — каже Ольга Миколаївна. — Хочеться, щоб було гарно. Хочеться, щоб ці знедолені люди бачили красу, а не ті смітники! Щоб вони тягнулися до чистоти. Минулого року вирішувалося питання, кому чергувати в притулку. Я відразу погодилася. І знаєте що? Я вже й додому не хочу йти. Буває, і зайду щось узяти, побуду з півгодини — і більше не можу. Все мене сюди тягне... Тут мій дім!»

Просимо сестру розповісти, як її шлях перетнувся із служінням фонду.

«Я все пам'ятаю! За цих півтора року — я кожне слово, кожен погляд, кожен рух пам'ятаю. Я живу цим! Заждіть, я зберуся, бо буду плакати (плаче)...

Сюди приходять люди, які просять шматок хліба, яким потрібен якийсь куточок, аби переночувати, одежина... У мене це все було. Та, коли людина живе без Бога і в душі порожнеча, ніякі гроші цього не замінять.

Мій син працює у Москві, дочка в Рівному окремо живе. Я лишилася сама. Мною оволоділа така туга, темрява. Я була, як у ямі. Нікого не хотіла бачити. Хоча є і родичі, і знайомі. І діти дзвонили, підтримували. Та це допомагало тільки на хвильку. Здавалося, проживу ще один день, а далі — не знаю, що буде...

дине, що потішало — Бог мені дав дар малювати. Коли малюю — це мене хоч якось заспокоює.
Раніше я жила в іншій квартирі. У 2010 році — змінила місце проживання й поселилася на другому поверсі цього будинку, де знаходиться фонд.

«Щось добре з тобою сталося!»

«Одного разу я на балконі малювала картину й почула відлуння співу на вулиці, — розповідає Ольга Миколаївна. — Мелодія така, що аж крається серце. Думаю, піду подивлюся, хто це співає. Бачу — віруючі. Я постояла, послухала. Потім фонд почав робити ремонт у підвальному приміщенні, щоб там годувати бездомних. Багато людей були проти, стали нарікати: «Чого вони тут шумлять, гримають!» Хотіли й мене підбурити. Але я відповіла: «А як ви робите ремонт? Тож і ви комусь заважаєте!» І після цього люди на мене озлобилися, підкидали сміття в поштову скриньку... Я тоді ще не знала нікого з працівників фонду «Відвага», але якось душею була за них. Для чого ж несправедливо звинувачувати?

Я часто спостерігала, як під'їжджає автомобіль фонду. Коли бачила емблему (такий голуб, ніби з полум'я) — вона викликала в серці якийсь порив до життя. З часом я вже могла на слух відрізнити звук мотору «Відваги». А якось почула розмову: чоловік з дивним акцентом і жінка. Вона його в чомусь звинувачує, свариться. А він підняв голову, побачив мене на балконі й питає: «А ви як думаєте?» Кажу: «Я не маю нічого проти, що нужденні люди до вас приходять!» Так ми й познайомилися з Сано Тиграновичем. Він мене запросив прийти на зібрання, коли була річниця їхнього служіння. Було дуже багато людей, я усе зібрання проплакала. Потім мене запросили ще й ще. Діти дізналися, що я відвідую зібрання, побачили, що я стала веселішою, і заспокоїлися, бо раніше сильно переживали за мене. Кажуть: «Ми раді за тебе!» 24 серпня цього року я прийняла водне хрещення.

Я бачу вже не темряву, а світло. У Мене не раз запитують знайомі при зустрічі: «Олю, а що з тобою трапилося?» — «А що? Нічого не трапилося!» — «Ну, ти зовсім іншою стала! І очі інші, і обличчя інше! Щось добре з тобою сталося!»

"Благовісник", 4,2013