Свідчення

«Будучи лежачою хворою, народила четверо дітей»

Мені 47 років. Народилася в християнській родині. Мої батьки виховали дев'ятеро дітей (семеро синів і дві доньки), а я з них наймолодша.

Я інвалід І групи, діагноз: «Ревматоїдний поліартрит». Не можу ходити, якщо ж посадять у візок, то сидітиму. Хвороба розвинулася через дев'ять місяців після заміжжя. А вийшла заміж у 1990 році (дякую Богові за свого чоловіка Сашу). Після трьох років виснажливої хвороби, коли вже не могла встати, я завагітніла. Один Бог знає, скільки довелося витерпіти випробувань і поневірянь від лікарів, які категорично забороняли мені народжувати, переконуючи, що в нас не може бути здорових діток. На сьогодні ми маємо чотирьох дітей — усі здорові! Слава Господу! Усі діти люблять Бога!

Я щаслива, що мої батьки виховали мене в християнському дусі. Моя мама тяжко працювала фізично, було, що й нарівні з чоловіками, тому що тата засуджували до в'язниці за віру в Бога. Нам було важко, але Бог зберіг нас від світського бруду. Ми бігали за чотири кілометри не до клубу, а в дім молитви на богослужіння, незважаючи на те, що зазнавали переслідувань від учителів у школі.

Хоч я переважно лежу, але маю багато друзів у різних куточках земної кулі. До нас приходять гості, дзвонять мені хлопці та дівчата, щоб довірити свої проблеми. З Божою допомогою намагаємося їх вирішити.
Одного разу диявол навіяв мені думки, що я нещасна каліка, на весь район одна така, бо не можу ходити, не можу прогулятися з чоловіком попід руку, ніколи не тримала на руках своїх діточок… Я гірко плакала й просила Бога підтримки й відповіді. І Господь вказав мені на вірш Біблії: «Не в силі коня уподоба Його, і не в членах людини Його закохання, Господь любить тих, хто боїться Його, хто надію складає на милість Його!» (Пс.146:10,11). І я вже не плакала від розпачу, а плакала з радості. Хіба це головне — мати здорові ноги? Як часто ті, хто мають здорові ноги, постійно кудись біжать, але так рідко заходять до молитовної кімнати, щоб схилити свої коліна перед Богом. Нема в них часу. Дякую Богу, що я маю такий час!

У мене чудовий (від Господа!) чоловік! Ось уже 23 рік минає, як він мене доглядає. Господь дає йому силу, ми любимо один одного, а понад усе — ми любимо Бога! Він — наша поміч, утіха: «Добрий Господь, пристановище Він у день утиску, і знає Він тих, хто на Нього надіється!» (Наум.1:7). За 22 роки спільного життя ми багато пережили, і, звичайно, без віри в Бога наша сім'я розпалася б, але нас загартовує Господь — і наше подружжя стає ще міцнішим. Наші діти жодного разу не були в лікарні! Найстаршому синові вже двадцять років, наймолодшомуеншому — дев'ять. Ще маю дві дочки. Я завжди співаю пісню: «Наша жизнь — это Бог!»

Хочу підбадьорити людей, які перебувають в подібному фізичному стані: нас знає Бог! Не переставайте читати Божі обітниці й вірити в них. Старайтеся духовно зрости до того, щоб довірити все своє життя в Божі руки. Якщо ж ви здорові, багаті й освічені, знайте, що прийде час — і це зникне: буде старість, безпомічність і одного дня виконається Слово Боже, що всім потрібно померти. І це ще не кінець: кожна людина постане перед Богом! І сьогодні кожній людині важливо дбати не тільки про фізичне здоров'я та статки, а про те, з чим постане перед Богом. Я часто дякую в молитві Богові за спасіння в Ісусі Христі, за вічне життя з Ним! Це найголовніше, що має людина з Божої ласки.

Любов КЛИМОВИЧ,
с. Серники, Зарічненський р-н, Рівненська обл.

"Благовісник", 3,2013