Свідчення

Перипетії долі: через страждання до світла

Людмила Шуман народилася 22 червня 1961 року в с. Куснища Любомльського р-ну Волинської області. Дитинство та юність проминули на о. Сахаліні в м. Корсакові. Закінчила факультет цивільного та промислового будівництва Хабаровського політехнічного інституту. Працює інженером-кошторисником на Луцькому автозаводі.

Після навернення до Бога почала писати вірші, які друкувалися в християнській газеті «Відвага». «Для мене поезія – це засіб показати людям Бога в їхньому житті та Його велику любов, щоб вони її прийняли й стали Божими дітьми», — каже вона.

Моє дитинство та юність проминули на Далекому Сході, на півдні острова Сахалін, у місті Корсаков. На острові у той час не було ніяких церков. Не говорили про Бога й унашій сім’ї, бо мій батько був військовим, комуністом. Тому я нічого не знала про Бога. Була в дитинстві «жовтеням», піонеркою, комсомолкою. Про Бога могла чути тільки від бабусі Федори (маминої мами), коли з батьками та молодшим братом Олександром приїжджала у відпустку в Україну. Бабуся була православною й водила мене в церкву в селі Куснища Любомльського району Волинської області. У православному служінні я нічого не розуміла. Уявляла Бога в образі грізного судді й боялася ікон.

Пам’ятаю, що бабуся замість слова «спасибі» промовляла: «Спаси Бог». Намагаючись переконати мене, з дитинства виховану в дусі атеїзму, в існуванні Бога, вона казала: «Бог є. Якби Його не було, навіщо б тоді люди говорили один одному «спаси Бог». А я у відповідь заперечувала: «Немає такого слова, є слово «спасибі», це Ви неправильно кажете?» Мудра бабуся, вона, дякуючи, бажала людині щонайкращого з того, що тільки можна побажати, – Божого спасіння. А я, дитина, думала: «Старенька, неграмотна бабуся не знає, як правильно «спасибі» сказати».

Коли мій батько вийшов на пенсію, він та мама перебралися жити в Україну. Через деякий час і я з молодшим братом приїхала до них у Луцьк.Чоловік, друзі, робота, квартира — усе залишилося на Сахаліні. Розпочався складний період у моєму житті: без чоловіка (дияволу до того часу вдалося зруйнувати мою сім’ю), без роботи (на Сахаліні я мала добре оплачувану інженерну роботу у відділі капітального будівництва в корсаковському морському торговому порту), без друзів, без свого житла, без знання мови і, як і раніше, – без Бога. У той важкий час, залишившись із дворічною донькою, я була незадоволеною своїм життям і не відчувала себе щасливою людиною. Одного разу мені до рук потрапила християнська брошура, з якої запам’ятала тільки одну думку: «Якщо ви хочете, щоб ваше життя змінилася на краще, попросіть Ісуса Христа ввійти у ваше серце». Ці рядки спливли в моїй пам’яті, коли я була на роботі в Польщі. Тепла літня ніч, зоряне небо… І я, піднявши голову до неба, звернулася до Ісуса Христа з проханням увійти в моє серце. Мої знання про Бога були дуже малі, я нічого не знала про покаяння і не уявляла, яким чином після цього прохання моє життя зміниться на краще. Таким був мій перший крок до Бога, але до справжнього зближення з Ним промине п’ять довгих років. На свій сором, я забула й ніколи не згадувала про цей дуже важливий епізод у своєму житті.

До віри в Бога ми з мамою прийшли через велику трагедію, яка сталася в нашій родині. Мій молодший брат, не зумівши впоратися з проблемами, що впали на нього, у стані важкої депресії вирішив звести рахунки з життям і застрелився. Йому було 33 роки. Колишній військовий, розумний, він не мав залежності від алкоголю або наркотиків, і я навіть не могла подумати, що таке може трапитися в нашій, що вважалася благополучною, сім’ї. Це відбулося в 1998 році. У 90-ті роки минулого століття в Україні, коли руйнувалася вся державна система, було багато самогубств серед молодих людей. Про це часто повідомляли засоби масової інформації, але своє горе – найгіркіше. Коли це сталося, для мене було найголовнішим, щоб на похороні був священик, і я кинулася в православну церкву. Знайшовши священика, усе йому розповіла. Дуже ридала, благаючи його бути на похороні, але все марно. Навіть не почула жодного слова розради чи підбадьорення. Мені сказали, що якщо принесу довідку з психіатричної лікарні про те, що мій брат був психічно хворий, тоді його хоронитиме священик. І ось я, убита горем, півдня провела в тій лікарні, намагаючись роздобути цю злощасну довідку. Потім знову пішла в православну церкву, і мені там сказали, що якщо б і була така довідка, то все одно самогубців вони не ховають. Усе це було дуже боляче чути, але було ще болючіше, коли якось ми з мамою побачили на кладовищі, як кілька православних священиків освячували могили, абсолютно не цікавлячись обставинами смерті тих, хто в них похований. Тепер можна було без зусиль отримати те, що я хотіла на похороні брата, але раптом ясно зрозуміла, що це нікому не потрібно: ні мені з мамою, ні тим більше моєму загиблому братові. Я раптом зрозуміла, що це фальшиво, що немає в цьому правди. А де ж ця правда? Де її шукати? Чому чоловік, якому Бог дав усе: розум, здоров’я, красу, не зміг бути щасливим у житті й так безглуздо з нього пішов? Чому так нерозумно обірвалося життя в найбільш квітучому віці? Що потрібно було зробити, щоб цього не сталося? Ми з мамою цілими днями й ночами плакали й думали, що мали зробити для порятунку брата – і не знаходили відповіді. Життя для мене втратило всякий сенс. Воно мені здавалася безглуздимі порожнім. Від нас відвернулося багато друзів і родичів. Не знаючи обставин трагедії, деякі намагалися звинуватити нас у тому, що трапилося. Ми були самі зі своїм горем.

Бабуся Федора посіяла добре насіння в моє серце, навчила молитися «Отче наш», і, хоча я не знала Бога так, як належить, я вже не відкидала Його існування. Але найжахливішим тоді було те, що до трагедії, яка трапилася, ми взагалі не згадували про Бога й не молилися за брата. Коли ж брат загинув, хтось із православних дав мені молитву за прощення гріхів померлих, і я кожен день, а іноді й уночі, повторювала її протягом цілого року. Легше від цих молитов нікому не ставало.

Сенс життя було втрачено, жити не хотілося, і я вже думала, що ніколи не зможу радіти життю, але в Бога інші плани. Може, Він допустив цю трагедію в моїй родині, щоб ми з мамою покаялися й увірували в Нього живого? Може, Бог бачив, що по-іншому до наших сердець неможливо достукатися? Як би там не було, я зараз глибоко впевнена, що якби мій брат або хоча б хто-небудь у моїй родині був віруючою людиною, такої трагедії не сталося б.

Приблизно через півроку після загибелі брата я важко захворіла. У мене стала жахливо боліти голова, таблетки не допомагали й лікарі не могли поставити мені діагнозу. Після численних обстежень я потрапила на прийом до лікаря Третяка Олександра Петровича, який виявився людиною глибоко віруючою. І він мені сказав слова, зміст яких я буду пам’ятати все життя: кожна річ має інструкцію, яка вказує на те, як нею правильно користуватися, щоб довше служила. А людина – такий складний витвір! Де ж та інструкція? Де ж та настанова, яка вказує, як потрібно правильно жити, щоб бути довговічним? Така настанова є – це Біблія. Її дав людині Бог, і якщо йти за нею, то ніколи не заблукаєш на життєвому шляху, не заплутаєшся в проблемах, не зайдеш в глухий кут і не розчаруєшся в житті. Ця добра людина зробила найважливіше для мене запрошення – на служіння в молитовний будинок. Тоді я ще не розуміла його ціни, мені просто було цікаво, бо не знала інших служінь, інших церков, крім православних і католицьких.

Коли я потрапила на перше служіння, то раптом збагнула, що це те, чого мені не вистачало всі роки мого життя. Проповіді, псалми, вірші стосувалися мого серця, здавалося, що все це про мене і для мене. Сльози лилися струмком, але після цих сліз чомусь стало легше. Це було зі мною вперше після сімейної трагедії. Мені було дуже добре, і я покликала на служіння маму. Я думала: «Якщо мені там так добре, значить, і їй також буде добре, якщо я відчуваю там розраду і заспокоєння в своїй душі, значить, і вона це відчує». Мама відмовилася. Я стала просити її: «Один тільки раз прийди. Не сподобається – відразу ж устанеш і підеш». І так ми,тільки раз прийшовши в церкву християн віри євангельської в місті Луцьку, залишилися в ній до сьогодні.

Пелена злетіла з моїх очей. Я зрозуміла, що все життя неправильно жила: без Бога, без Його керівництва, без подяки Його. Я зрозуміла, що саме тому в моїй родині трапилася така трагедія. І ще я усвідомила, у чому сенс життя, для чого ми взагалі живемо. Якось після зібрання до мене з мамою підійшла одна сестра і сказала такі слова (мабуть, побачила, що ми на кожному зібранні вмиваємося сльозами): «Настане такий час, коли ви будете просто радіти тому, що світить сонце. Може, у вас не буде великого матеріального достатку, може, будуть якісь проблеми, але ви будете радіти тому, що живете на світі». Добре пам’ятаю, що я тоді подумала: «Та що ви говорите? Я ніколи вже не зможу радіти життю. Я поховала молодогобрата. Яка може бути радість?» І ось, хоча спочатку ми на кожному служінні плакали, та відчували, що на душі потроху стає легше. Приблизно через півроку, у 2000 році, ми з мамою вийшли на покаяння і влітку цього ж року прийняли водне хрещення, так, як цьому вчить Біблія. Господь явив свою милість нашій сім’ї. Він повернув нам радість, навчив інакше ставитися до всіх проблем і життєвих ситуацій. Бог воскресив наші вбиті горем душі до радісного щасливого життя тут на землі, Він подарував нам прощення і віру у вічність. Улітку 2006 року в нашій родині сталася ще одне дуже важливай радісна подія: моя дочка Даша прийняла Святе водне хрещення і тепер є членом Церкви Христа Спасителя у м. Луцьку. Хіба може бути більшим щастя – знати, що ти спасенний і твої рідні теж!

Коли Бог оселився в моєму серці, я зрозуміла, у чому сенс життя. Я зрозуміла, що жити потрібно для Слави Божої – і в мене з’явилося величезне бажання славити Господа. Але я не знала як. Я нічого не вміла робити на служінні. Щоб читати вірші або співати – про це не могло бути й мови. Від хвилювання я заїкалася, думки плуталися і, що найжахливіше, – повністю пропадав голос. Але я так хотіла славити Бога, що стала молитися: «Боже, покажи моє місце в служінні». Минуло небагато часу. Ми з мамою були на цвинтарі. І там, біля могили брата, у моїй голові раптом народжується чотиривірш:

Какие страшные есть судьбы у людей,
Какие грустные истории бывают.
Какое горе, сколько слёз, скорбей,
Когда они о Боге забывают.

Я відразу зрозуміла, що відбувається щось незвичайне. Я в цей момент ні про які вірші не думала, та й хто складає їх біля могили близької людини? Там сумують, а не вірші складають. І я кажу: «Мамо, мені в голову проситься вірш, потрібно його записати». Ми стали шукати листок паперу й ручку. Коли повернулися до могили, став народжуватися наступний чотиривірш – і я зрозуміла, що це щось надприродне, потрібно швидко їхати додому й записувати. Коли написала перший вірш «Страшні долі й світлі долі» – я зрозуміла, що це Бог.

Людмила ШУМАН,
"Благовісник", 3,2012