Свідчення

«Мені купили плаття, у якому мали покласти в труну…»

Написано, що «ви приймете силу» й будете свідками Ісуса Христа (Дії 1:8). Я вдячна Господу, що прийняла цю силу і є свідком любові й милості Божої.

Я народилася в культурній, інтелігентній сім’ї. У нашому домі не було сварок, скандалів, не вживали спиртних напоїв. Нас правильно навчали й виховували. Але в нашій сім’ї ніколи не говорили про Бога — ні доброго, ні поганого. Мої батьки були зайняті роботою і кар’єрою, але зовсім не працювали наді мною. Усе це не могло не позначитися на мені: у 16-літньому віці я опинилася на лаві підсудних. Перебуваючи в колонії, я одного разу задумалася: а в чому ж сенс життя? Може, й немає ніякого сенсу, люди лише використовують ці слова як прикриття? Тоді я не розуміла, що Бог стукає до мого серця.

У колонії спробувала наркотики. Вийшла звідти наркоманкою із сильною залежністю. Повернувшись додому, до батьків, вступила в інститут та пішла працювати у філармонію, де працювали й батьки. Зовні я була успішною, і ніхто не здогадувався, що в мене інше життя: наркотики та притони. Але шила в мішку не сховаєш: незабаром усі довідалися про мою залежність і поступово відмовилися від мене, крім мами. Я змушена була залишити інститут і роботу.

Мама приводила мене до лікарів, екстрасенсів, ми платили великі гроші за курс лікування, але нічого не мінялося. Я пройшла курс лікування в психіатричній клініці, але й лікування психіатрів не дало ніякого результату. Чистили мою кров, але усередині я не змінювалася. Ми випробували багато чого, і все даремно. Одного разу в наш дім прийшла жінка, яка сказала, що наші проблеми через те, що в нас немає Бога. Я тоді подумала: справді, до церкви ми ще не зверталися. І ми відвідали православний храм, служитель церкви хрестив мене і маму заодно. Ми сподівалися, що ці обряди якось допоможуть мені позбутися наркозалежності. Нічого не допомогло: відразу після обряду я укололася. Тоді я озлобилася на Бога, хоч по суті Його зовсім не знала. Обірвалася моя остання ниточка надії: я зрозуміла, що для мене немає виходу.

Але невдовзі в наш дім прийшла одна проста жінка, у серці якої перебував Дух Святий. Вона розповідала нам про любов Божу, та я не слухала її, тому що була озлобленою. Але моя мама вслухалася в її слова уважно. Вона стала молитися за мене.

Мій стан погіршився, я щораз частіше потрапляла в лікарню. У мене почалася газова гангрена ноги. Я лежала в лікарні в очікуванні операції з ампутації ноги. У цей час мене відвідала ця жінка-християнка. Вона переконала мене особисто звернутися в молитві до Бога. Я вже не пам’ятаю, про що я молилася, але пам’ятаю добре, що молилася. Ранком прийшов лікар і сказав, що вони не будуть робити мені операцію через відсутність потрібних медикаментів.

Коли знову прийшла до мене ця віруюча жінка й побачила, що в мене дві ноги, вона не стримувала своєї радості. Я не розуміла, чому вона радіє, тому грубо виставила її за двері.

Ліки не з’явилися навіть через десять днів, зате в моїй нозі з’явилося життя: трупні плями зникли. Я пішла з лікарні на двох ногах, та не знала, що це зробив Бог. Тільки через роки я довідалася, що ця жінка разом зі своєю сім’єю молилася і постила за мене, щоб Бог виявив мені милість. Я і тепер глибоко вдячна цій чудовій жінці.

Потім мене знову поклали до лікарні, і вже хотіли ампутувати іншу ногу. Моя мама молилася за дверима — і лікар якимсь дивом не ампутував її. Він зробив мені операцію, поставивши штучні вени. Це була дорога операція, я вірю, що Сам Господь керував руками лікаря. Після операції він сказав, що я не зможу ходити в найближчі півтора-два роки. Коли ж через два місяці я ввійшла до нього в кабінет своїми ногами, він здивувався і сказав, що не розуміє, що зі мною відбувається. Цього я також не розуміла.

Я далі важко хворіла, по декілька днів не могла піднятися з постелі, у мене почався тромбофлебіт обох рук, у мене зникав слух, зір. Коли ж я буквально виповзала на вулицю, більше була схожою на чудовисько, а не на людину. Мені плювали вслід перехожі, усі мене ненавиділи, а я відповідала взаємною ненавистю. Лікар мені сказав, що в мене розпад усіх нутрощів. Я не мала жодного нормального органу. Великий список моїх діагнозів завершував найстрашніший — ВІЛ-інфекція. Я розуміла, що мені кінець — дні мого життя полічені. Я з мамою приїхала додому з лікарні, і ми стали готуватися до мого похорону. Разом купили плаття, у якому мене мали покласти в труну.

Почався найстрашніший період мого існування, у якому немає життя, немає ніякої надії, немає ніяких мрій, планів на майбутнє. Засинаючи, я думала, що ранком можу не прокинутися. За вікном буяла весна, і я розуміла, що це — остання весна в моєму житті. Але віруючі не припиняли молитви за мене.

Одного разу мама стала мені натхненно розповідати про реабілітаційний центр у Бучі. Я її навіть не слухала, тому що не вірила, що мені хтось чи щось може допомогти. Але раптом почула, як мама сказала, що ці люди пропонують допомогу безкоштовно. Я зацікавилася, бо ми завжди за все платили гроші, — і погодилася поїхати в той центр. Будучи в сильному наркотичному й алкогольному сп’янінні, я вперше прийшла на недільне богослужіння церкви в Бучі.

Коли тільки переступила поріг дому молитви, то внутрішньо відчула щось незрозуміле для себе. У мене було відчуття, що на мене хтось дивиться. Я поглянула навколо: ніхто на мене не звертає уваги. Тут почула першу проповідь у своєму житті. Мені було незрозуміло, але цікаво. Потім усі присутні стали молитися. І щось зламалося в мені. Я побачила, що вони по-справжньому щасливі, вони мають те, чого я ніколи не мала. Я відразу ж вийняла з кишені пачку цигарок і віддала мамі, щоб викинула, сказавши, що ніколи не буду курити. Я також їй сказала, щоб вона вилила наркотик, тому що ніколи не буду колотися. Я дивилася на людей навколо — і мені захотілося залишитися з ними і бути такою ж, як вони. І я не повернулася тоді додому, а залишилася в реабцентрі.

До кінця третього дня я побачила, що люди там як говорять, так і живуть. Я звикла жити у світі неправди й обману, а тут усе справжнє, ці люди живуть по правді. До кінця третього дня я схилила коліна перед великим Богом, каялася і плакала, і весь біль виходив із моєї душі, а натомість до мене приходила свобода. Через день я пережила хрещення Духом Святим. Бог зціляв мою душу й тіло. У мене з’явилися нові думки, бажання. Через два тижні я сказала Господу, що присвячую Йому своє життя на служіння.

Уже більше десяти років я служу Богові та з Його великої милості можу зберігати Йому вірність. Я жодного разу не пошкодувала про те, що пішла за Господом. Через три роки брат-служитель нашої церкви зробив мені пропозицію — і нам дозволили одружитися. У мене був діагноз — безплідність, я знала, що в мене ніколи не буде дітей, я змирилася з цим, але Господь розпорядився інакше: Бог дав нам чотирьох прекрасних синів. Я молилася про тюремне служіння, брати стали брати мене на служіння у в’язниці. Прийшов час, коли в нашій родині з’явилося двоє діток (хлопчик і дівчинка), народжених у в’язниці. Потім у нашому домі відкрилася недільна школа, ми стали служити дітям нашого села з неблагополучних сімей. Діти були різні — хворі, змучені. Ми піклувалися про них. Вони стали залишатися в нас жити. Сьогодні ми виховуємо одинадцятеро дітей, з них — семеро прийомних. З великої Своєї милості Господь зціляє їх, вони також беруть участь у праці на ниві Божій. І найголовніше: я сьогодні вдячна Господу, що в мене є надія, у мене є майбутнє, за яке гарантію дає Сам Бог. Те, що обіцяв Господь, збудеться! Цим я живу й утішаюся.

Я хочу підбадьорити матерів і батьків, що моляться за своїх ще не спасенних дітей: не залишайте їх без молитов. Якщо Господь прийшов у моє зруйноване життя, зцілив і спас мене, то це обов’язково відбудеться й у ваших родинах. Я хочу підбадьорити тих людей, що трудяться і благовістять: до мене прийшла проста сестричка й розповіла про любов Божу — і це вплинуло на мене. Не думай: якщо ти не володієш чимось видатним, то в тебе не вийде! У тебе є Бог, Дух Святий — це найбільша коштовність, що ми маємо. Йди, трудися для Господа — і ти переживеш щось незвичайне, ти побачиш людей, яким служив і проповідував, за яких молився, як вони схиляють коліна в молитві поруч з тобою. Немає більшої радості! Я хочу підбадьорити тих, хто трудиться з важкими дітьми, в притонах: провадьте свою працю до кінця, тому що велика нагорода за це від Господа. Хто не пробував трудитися, спробуйте, і ви побачите надзвичайні чудеса Божі. Нехай усіх нас благословить Господь бути вірними й дійти до блаженного кінця.

Лада ШМЕЛЬ,
колишня наркоманка, м. Київ
"Благовісник", 2,2012