Роздуми над Словом Божим

Життєва марнота

Марнота (або суєта), згідно тлумачного словника російської мови, — «всё тщетное, пустое, не имеющее истинной ценности, прах: пред лицом смерти всё стало прах и суета», — це по-перше. По-друге: «Торопливые и беспорядочные хлопоты, излишняя торопливость в движениях, в работе, в поведении». В Біблії, в книзі Еклезіяста, визначенню терміну «суєта» присвячено багато віршів. І мудрецем-царем Соломоном зроблений висновок: «Наймарніша марнота, сказав Проповідник, наймарніша марнота, марнота усе!» (Екл. 1:2) То невже (згідно висновку Соломона) «все марнота» — без винятку?

Річ у тому, що на суєту треба дивитися з двох позицій: з позиції вічності (неба) і з позиції тимчасового життя (землі). Якщо поглянути з позиції неба і землі на одну й ту саму річ, вона має зовсім інший вигляд. Я недавно летів у літаку. Коли я подивився вниз, то будинки виглядали такими крихітними, що ціле місто можна накрити долонею, але коли подивитися на ці ж самі будинки з землі, то вони зовсім не маленькі. Так само і на суєту треба подивитися з двох позицій і дати правильну оцінку. Я думаю, що Соломон, коли стверджував, що все марнота і немає нічого корисного, говорив про це з позиції вічності, неба.

Нам треба на земні речі дивитися з погляду вічності (неба) — і тоді наше серце не буде прив’язуватися до всього земного. Ми розуміємо, що доведеться все це лишити, що є щось більше і цінніше — це служіння Богу, це Царство Боже, діло Боже, а ці земні речі (хоч і потрібні для життя) не основні (не те, ради чого треба жити, чого треба досягати), вони не є ціллю життя. Головна ціль — вічне, духовне, і коли ми зрозуміємо, що є суєтою, серце наше не буде до нього липнути.

Йов мав великі багатства, але одного дня у нього нічого не стало, і він сказав: «Дав Бог і взяв — ім’я Господнє хай буде благословенне». Серце його не було прив’язане до багатства. Інший персонаж: молодий юнак, який підійшов до Ісуса і запитав: «Що робити, аби мати життя вічне?» Ісус йому відповів, натиснувши на найболючіше: «Віддай те, що маєш, бідним». Зауважте, що Ісус не всім це казав, а сказав юнакові, бо той був прив’язаний до цього, хоч і виконував заповіді. Але юнак засумував і відійшов від Ісуса, промінявши небесне (вічне) на суєту (на земні тимчасові речі). Ісус сказав: «Тяжко багатому (я би підкреслив: таким, як той юнак), увійти в царство Боже». А таким, як Йов, як Авраам, як Давид — не тяжко, бо вони своїм багатством служили іншим.

Отже, з позиції вічності Соломон каже: немає нічого цінного. Люди світу цього такого погляду не мають, тому що сенс життя світської людини зводиться суто до матеріального. Хоч Соломон мав те, що треба і що не потрібно, але коли він оглянув усе, що мав (розкоші, багатство, тілесні задоволення), він сказав, що це все суєта, нікчемність. Як, Соломоне, невже все це не має цінності? «От я помру, хтось інший це візьме, і буде він розумний чи нерозумний». На жаль, його побоювання справдились. Мені просто шкода читати книги Царів, Хронік: Соломон такий храм побудував, золоті щити, мідне море тощо, а його внуки, правнуки легковажно дозволили це все розграбувати. Вже при Ровоамі забрали золоті щити, при внуках ще щось.

І ми, дивлячись на того, хто має більше, хочемо собі також більше, нарешті досягаємо цього — і що? Знову дивимось на того, хто ще більше має. Машину кращу, новішу… Але ж хтось і на вертольотах літає! Знаєте, що в ненаситності є дві дочки, і як їх звати? «Давай», «Давай». Людина ніколи не скаже: «Досить!»

Ми не повинні (не дай, Боже!) заздрити невіруючим людям, які мають успіх у цьому світі (нехай вони нам заздрять). Невіруючий не знає Бога, він не спасенний, якщо може мати якесь задоволення на землі, то це всього на декілька десятків років, якщо проживе. Якщо ж він помре грішником, то ніколи не буде мати щастя у вічності. Його життя закінчиться в пеклі, де він ніколи не буде багатим, ситим, щасливим, задоволеним. Праведник, якщо тут плаче, страждає, переживає, то це тільки на землі. Коли ж він помре і піде у вічність — там ніколи не буде плакати, у нього нічого не буде боліти, ніякого не буде йому зла. Ми в момент смерті отримуємо володіння, а невіруючий втрачає все. І коли ми з позиції вічності поглянемо на земне, то як же нам треба дякувати Богу і каятися, якщо Йому невдячні! Грішник тут не живе по-справжньому, бо п’янство, наркотики, тощо забирають у нього все. А нам Бог дав життя з надлишком на цій землі, ми живемо (не існуємо!) і, головне, царство Боже маємо. Але ми деколи буваємо незадоволені, нарікаємо. Якщо так, то справді треба щиро покаятися.

Що ж таке суєта з позиції землі? Я би сказав так: це коли людина використовує час, щось робить, а користі ніякої — оце наймарніша марнота. Час минув, сили потратив, а ефекту — нуль. А чи можна нашу роботу, домашні справи, дітей, що вчаться в школі, вважати суєтою? Я би сказав: якщо людина повинна працювати, а не працює, то вона перебуває в суєті. Син Божий до 30 років допомагав Йосипу, який був теслею. Чи клопотався Він про те, що є суєтою? Язик не повернеться так сказати. Працювати — це закон життя і коли ми в тілі, то повинні на нього зважати, але також повинні знати межу. Апостол Павло до солунян пише: «Ми день і ніч працювали!» Апостол намети шив, а чи був він у суєті? Він вчив: «Кожен працюй своїми руками», і «хто не хоче працювати — то й не їж». Бо «вся праця людини, — говорить Соломон, — для її рота». Тому ми не зможемо жити, якщо не будемо працювати, і Бог засуджує того, хто не хоче працювати. І навіть апостол Павло пише: остерігайтеся такої людини в церкві, зауважте її. Коли людина працює чесно своїми руками й іншому може вділити — це не суєта, це — нормально (бо нас цьому вчить Євангелія), і ми, як християни, повинні це робити.

Але тут є одне «але». В Євангелії від Матвія, 6:24, написано: «Ніхто двом панам служити не може... не можеш служити Богу й мамоні». Мамона — це багатство. Виходить, що для нас вельми небезпечно служити багатству. Що це — служити? Покірно виконувати все, що диктує матеріалізм. Заради цього людина недоїдає, недосипає, залишає церкву тощо. А служіння багатству це — сучасне язичництво, ідолопоклонство. Ставити мамону на рівень «бога» —служити багатству. А Ісус наголошує, що ніхто не може служити двом панам!

Люди цього світу роблять акцент на земних речах, добробуті, вони про це думають, говорять, тому що їхній дух не відроджений. Ісус радить нам, щоб ми так не робили, як вони, звертаючи увагу на дві речі, необхідні для земного життя, — їжу та одяг. Одяг — для тіла, а їжа — для життя. Люди світу поставили одежу і їжу за ціль і ради цього руйнують тіло, обкрадають своє земне життя — і в неділю спішать на роботу, і в суботу, і ввечері — і так минає їхнє життя.

Коли ж ми в суєті? Коли земне, матеріальне бере верх над духовним. Коли спина гнеться, але не на тій ниві. Христос сказав: жниво велике, а працівників мало. А чому їх мало, хіба мало віруючих? Вони працюють, але не на Божій ниві.

Ще одна думка: рівень суєти залежить від духовного росту віруючого. До Марти, Марії і Лазаря прийшли Ісус і учні — треба їх чимось пригостити. Марта на кухні, Марія біля Ісуса слухає. Марта метушиться і — з претензією до Ісуса: «Чи Тобі потреби нема?» Ми, певно, так само на місці Марти сказали б щось подібне. А Ісус відповідає: «Марто, ти клопочешся і суєтишся про багато, а потрібно одне. Марія вибрала добру частку, яка не відніметься від неї». Марта робила добру справу, але, я думаю, коли прийшов Ісус, їм обом треба було б сісти біля Нього, поспілкуватися, а потім Ісус сказав би: «Сестри, а тепер на кухню». Марта ж Божому уваги не приділила, а все земному й земному.

І ще одне: суєтою ми можемо розгнівати нашого Бога. У Книзі Повторення Закону, 32:21, написано: «Роздражнили Мене вони тим, хто не Бог — ідолами своїми, Мене розгнівили своїми марнотами, тому роздражню Я їх тим, хто не народ, нерозумним народом розгніваю їх».

В книзі пророка Огія є місце, де розповідається про те, як євреї повернулись з полону (з Вавилону), і кожен побіг до свого дому (треба ж відбудовувати зруйноване!), всі працюють, всі заклопотані — не грішать, ідолам жертву не приносять, а Господь через пророка сильно докоряє (як начальнику Зоровавелю, так і народу): як це так, ви побігли до своїх справ, а Моє діло лишили? І за це гнів Божий виявлявся: «Ви сієте, ви робите для дірявого гаманця — Я не благословлю вас». Марнотою євреї розгнівали Господа і не мали благословення, тому що діло Боже стояло, а вони свої справи залагоджували. Ніби й гріха нема — не крали, не вбивали, не чинили перелюбу, а просто занедбали Божу справу. Часто може так бути і в нас — занедбуємо Божу справу, а лукавий в цьому зацікавлений, підкидає ще більше, давай ще і ще, і ще, і людина йде за тим. День, місяць, рік минув — і що для Господа зробив? А що для себе? Дуже багато. Людина може любити суєту. В псалмі є написано так: «Сини людські! Доки будете любити суєту?»

Для вічності мають цінність добрі діла, що зроблені для Господа, але навіть добрі справи, якщо зроблені не з правильних мотивів, можуть бути пустими, суєтою. В Першому посланні до коринтян Павло пише: «Якщо я роздам свій маєток, або тіло на спалення без любові, немає мені ніякої користі». Зроблено з любові не до Господа, а до себе (в своє ім’я), щоб людям показатись, щоб в газетах написали, але не для вічності.

Нехай допоможе Господь, щоб ми розуміли, що таке суєта, тримались подалі від неї, дбали про діло Боже. А вся слава нехай буде нашому Господу!

Василь Попудник,
"Благовісник", №1,2009